Герої нашого часу

[difoto]

Зараз смєшались в купу коні та мутанти. Тому уявіть собі, що є герої. В Олега всі волиняки були забезпечені в "Айдарі", а всі лєві були відфутболені.

Герої нашого часу: старшина 1 взводу 2-гої роти батальйону “Айдар” Олег Твердохліб

Коли почалася війна, я пішов добровольцем. Але боротьба розпочалася значно раніше.

Колись я вже служив у війську – у Німеччині, потім у Луцьку, а згодом я перейшов з війська у Державну службу з надзвичайних ситуацій. У 45 років за станом здоров’я вийшов на пенсію, а через три дні вже був на Сході. Перед тим, звичайно, ходив у військкомат, але чув у відповідь, що мені вже 45, куди я зібрався, це не моя справа, я застарий і всяке таке.

А ще раніше я разом зі своїми хлопцями з Самооборони патрулював місто – ми були в групі швидкого реагування. Працюючи разом зхлопцями я зрозумів, що мушу їхати. У мене є діти, тому я не хотів щоб туди їхала молодь – шкода вас, вам ще треба життю радіти (усміхається).

Першою нашою «вилазкою» на Схід стала поїздка на Пасху. Ми разом з самообронівцями поїхали до Харкова – там місцевий ОМОН різко «перейшов» на бік народу, але почав знищувати майданівців (згодом ці ж омонівці перейшли на бік сепаратистів і стали серйозними суперниками). Так от, у квітні минулого року ми дружно сіли у бус і поїхали підтримати місцеву «Самооборону» та захистити людей.

Але пригоди розпочалися ще у дорозі до Харкова. Коли ми їхали з Волині, то взяли з собою бронежилети. Спереду буса сиділи усі хлопці, а позаду бус був забитий пасками – ми везли на Схід гостинці з дому. Доїхали до першого блокпосту на в’їзді в Харків, де нас почала перевіряти міліція, а потім приєдналися й екс-беркутівці. Нас всіх «попросили» з буса і почали з’ясовувати куди це ми, півтора десятка чоловіків, їдемо. Ми відповідали, що в гості, хоча самі були більше схожі на банд-формування (усміхається). У нас забрали паспорти, щоб перевірити, чи ми не кримінальні елементи.

І тут нам пощастило – нас почали обшукувати і в той самий момент відкрили бус з пасками. Якби його відкрили пізніше, то не знаю, чи щось би нас врятувало, бо на першому ж хлопців саме в ту секунду намацали бронежилет.

Це виглядало так: нас питають – ви для чого приїхали? Ми кажемо – паску святити. Нам беркут (вже з кулаками) – в брониках? І тут його напарник відкриває машину, а там ну дуже багато пасок. Ми почали пояснювати, що без бронежилета страшно, бо час неспокійний (усміхаться).

Ну, одним словом, ми таки доїхали до наших, хоч за нами слідкувала машина. Тому, щоб не підставляти місцевих самооборонівців, ми жили окремо та старалися з ними «не світитися». Вони на той час почали співпрацювати з місцевими ультрасами. Ці хлопці – молодці, але це окрема історія (усміхається). Так от, ультрасам хтось сказав, нібито ми спецназ. Вони прийшли у готель із сумками і взялися нам показувати, як вони готові воювати – понадягали щитки, налокітники і сказали, що готові виконувати накази (усміхається). Більшості з них було ледве за двадцять. Вони дуже активні і виконували різні завдання та організовували місцеві акції – розфарбовували місто у синьо-жовтий, а ми їх охороняли.

Щоб ви розуміли, це був ще той Харків, де найвищою точкою сміливості було намалювати на дереві синьо-жовту смужку. Я особисто був свідком, коли ті ж ультраси запустили радіокерований літачок з українським прапорцем – що тоді почалося на площі! Усі – старі, молоді, діти – кричать, бігають за тим літачком тільки щоб зняти прапорець. Ми з хлопцями тоді прикинулися туристами – хто польську знав, хто англійську – і оточили кільцем хлопців, які запустили той літачок. Потім ще фотографувалися з ними, роблячи вигляд ніби ми подружилися, щоб ніхто нічого не зрозумів. Харків таки культурне місто, бо туристів зачіпати не стали (усміхається). Але в іншій частині парку стояли далеко не пенсіонери, а двометрові бійці – це були підготовлені ГРУшники.

Отож, після повернення звідти, я твердо вирішив, що поїду на Схід. Згодом я став айдарівцем, хоча коли ми їхали, то навіть не знали, куди – інформації не було взагалі. Я з товаришем поїхав у Київ, де кадрові військові проводили курси підготовки. Там ми були одними з найстарших. Спочатку інструктори хотіли нас фізично зламати – змушували в 16-ти кілограмових бронежилетах ходити навприсядки сотнями метрів, повзати тощо. Коли вони побачили, що ми не здамося, то запропонували отримати статус інструкторів, щоб ми могли вчити інших. Але тоді ми їх так і не отримали – здається, що хтось спеціально перешкоджає нашій перемозі. У мене зараз складається враження, що декого не беруть навмисне – бо у нас реально є спеціалісти (колишні десантники і спецназівці), які готові виграти цю війну без затягування, але їх просто відправляють додому.

Отож після закінчення курсів нам запропонували залишитися ще на кілька днів, щоб отримати посвідчення інструктора. Але тут раптом виявилася можливість ледь не просто зараз їхати на Схід навіть без документів. А нам що? Ті інструкторські папірці мало нас цікавили – ми хотіли потрапити на війну, тому поїхали, не роздумуючи.

Нам сказали, що луцький військкомат нас не оформить, а треба їхати в житомирський, де нібито з цим проблем не буде. Ми повірили, бо мали ціль мали ціль – воювати, нам не потрібні були ні підтверджуючі документи, ні зарплата, ні щось інше. Так от, в Житомирі нас ще раз відправили на медогляд – я уже пенсіонер, виходив на пенсію з проблемами зі здоров’ям, та й хлопцям не по двадцять років. Таке враження, що нас спеціально повели на медкомісію, щоб запевнити, що ми для війська не підходимо. Потім нами начебто зацікавився головнокомандувач 95-ї бригади – він вибрав мене, Андрія Нагая та Олега Михайлова. Пам’ятаю, відбір відбувався в актовій залі – він усіх відсіює, молодих – через недосвідченість, старших – через вік. Насправді, нам просто морочили голову. То нас трьох вже ніби і взяли, але коли побачили вік – знову відмовили.

От саме десь тоді ми дізналися про «Айдар». Через десяті руки ми допитались куди їхати, тож мене разом з Андрієм послали розвідниками від «Самооборони». Ми їхали заповнити заявку на чотирнадцятьох волинян для «Айдару».

На Сході тоді ситуація була складна – таксисти «зливали» українців, міліція співпрацювала з сепаратистами. Одного разу ми навіть помітили, як провідниця записувала у блокнот інформацію про наші ешелони з технікою, які проходили через станцію, та передавала її сепаратистам. Це було у Харкові, звідки ми їхали у Сватово. До Харкова у вагоні було спокійно а далі майже всі наші попутники різко стали «героями» – «за свободу ЛНР-ДНР». Але навіть у цій сірій масі була жінка, яка вступилася за Україну. Вона потім нам розповідала, що працювала вчителькою, а діти її живуть у Росії. Так от, вона питала у цих «героїв» чого вони прагнуть. Ті белькотали щось незрозуміле, а провідниця пригрозила її висадити. Ми спостерігали збоку, бо не могли себе розкрити. Але вже в Сватво, коли ми виходили з поїзда, зізналися, що на ми її боці . Ми розуміли, що якби вона нас видала, далі вже б ніхто не доїхав. Ми шепнули їй, для чого їдемо на Схід. Скільки у її очах було радості – вона аж засяяла і попросила нас більше нікому цього не розповідати і берегтися (усміхається).

У Сватово на нас теж чекали пригоди. Відразу після приїзду ми підійшли до таксистів, щоб розвідати дорогу до Старобешиво. Таксисти, чесно кажучи, нам одразу не сподобалися, але варіантів не було – ми зовсім не орієнтувалися в місті. Ті водії пообіцяли дізнатися, що й до чого і куди їхати. То вже потім, коли ми повоювали на Сході, дізналися, що автовокзали Сватово і Старобєльська знаходяться на відстані 15 хвилин ходи пішки. Але тоді ми чекали на відповідь від таксистів.

Через деякий час підійшли двоє дільничих, почали перевіряти документи і розпитувати, для чого ми приїхали. Мене це дивувало – я їм кажу «Хлопці, я ж не в Китай приїхав, а й досі на території України». Щоправда, паспорт у руки їм не віддавав. Міліціонери постійно когось виглядали і ми зрозуміли, що вони на щось чекають. Тож я відійшов, щоб зателефонувати нашим у Старобільськ, а з міліціонером залишився розмовляти Андрій. Я зателефонував тим нашим – Самообороні Луганщини, і вони сказали, що вже виїжджають за нами. «Тільки ні в якому разі не підходьте до таксистів і міліції, бо вони на вас сепарів наведуть», – додали хлопці. «Добре, не будемо», – сказав я, а сам вже думаю, що робити далі.

Але наші і «не наші» під’їхали одночасно – приїхало по декілька джипів з людьми. Я тільки інтуїтивно зрозумів, де наші – там, де менший натовп (усміхається). З джипа навпроти вистрибнули хлопці з автоматами з колорадськими стрічками. Міліціонерів як вітром здуло, а таксисти стояли задоволені своєю «роботою». Тоді ще не було чіткої лінії розмежування – місто контролювали наполовину українці, наполовину сепаратисти. Нам пощастило, що вони ще просто не знали, як з нами поводитися, тому ми роз’їхалися без перестрілки.

Ми приїхали на базу, знайшли комбата, познайомилися. Бойовими займався наш Батя – Валентин Грихолюк. Він дозволив привозити хлопців і запропонував створити взвод з волинян. Тож ми пробули декілька днів і повернулися на Волинь, щоб розповісти хлопцям.

Після цього довго не думали, а за тиждень поїхали на Схід. Самі скупилися з обмундируванням, єдине, чого не було, то це зброї.

Перший бій ми провели з саперними лопатками, це було у Половинкіно, де ми жили на м’ясокомбінаті. Надійшла інформація, що у місто в’їхали два КАМАЗи кадировців з автоматами. У нас же було зброї на один взвод – автомати видали розвідникам, вони відразу “скочили” на машини і полетіли у місто на пошуки ворогів. Я з Олегом Михайловим пішов в інженерну службу та випросив на всю роту понад 100 саперних лопат, усю ніч точили їх та роздали хлопцям.

Але коли розвідка поїхала, до запасних воріт під’їхали кадировці. Ще пам’ятаю, як їхній старший розсівся в кабіні та махав звідти автоматом, розповідаючи, як нас всіх будуть різати. Якщо чесно, то я не знаю, чого вони чекали – можна було оточити нас та розстріляти, і якби вони були розумніші, то так би і зробили. Але їм хотілося трохи понтів.

Ми з Олегом були дуже напружені , то ж у мене лопатка з рук вирвалася та полетіла у той КАМАЗ (усміхається). Він був обтягнутий брезентом – його прорізало і ми почули зойк. Кадирівці помітно розгубилися, а тут ще наші хлопці почали вибігати з лопатками, тож чеченці просто втекли. Два КАМАЗИ з озброєними бойовиками просто розвернулися і поїхали.

Згодом повернулася наша розвідка і диву давалася де ж ті кадировці, бо хлопці прочесали все місто. А наш Батя усміхався – он, вже герої їх відігнали (усміхається). Отаким було наше перше зіткнення.

До речі, у кіборгів в аеропорту була подібна ситуація, коли вони зіткнулися із російськими спецназівцями. Коли зверху все вже було зруйнувано, хлопці ще лишалися в нижньому терміналі. Назовні не можна було вибратися через постійні обстріли. А тим часом російські спецназівці пробиралися підземним ходом – хтось здав хлопців, «поділившись» схемою креслень аеропорту. У кіборгів вже не лишилося навіть патронів і вони стояли у дуже вузькому проході. Тому коли спецназівці почали йти вперед хлопці поклали цілий взвод спецназівців, забивши їх касками. Це подвиг.

А ми тим часом брали Новий Айдар, Щастя. У нас вже було 3 роти – дві бойові і одна підготовча, де навчали азів військової справи. Дехто приходив, дивився і їхав додому, але я вважаю що це правильно – якщо ти відчуваєш, що не зможеш, то для чого бути баластом?

До речі, про Щастя – його штурм був дуже цікавим. Наш Батя переодягнувся на безхатька, облив себе горілкою і разом з місцевим таксистом з «Самооборони» та бутлем горілки прогулявся по всіх блокпостах, прикидаючись гостями, що вертаються з весілля. Коротше, Батя усіх споїв, оглянув озброєння та намалював карти, тому ми взяли Щастя без жодних втрат. Щоправда, потім до нас приїжджав начальник сектору і дуже сварив, що ми взяли місто. Виявилося, що цей населений пункт ми маємо відбити лише через тиждень. Він ще тоді сказав покинути позиції в місті та вернутися його штурмувати через тиждень, бо інакше «ми псуємо всю картину». Звичайно, на це ніхто піти не міг.

Нашу роту називали динозаврами, бо у нас воювали лише старші чоловіки. Коли почалися перші бої, начальство нами зацікавилося – хто ж це там воює без втрат? І хоч наш перший взвод 2-гої роти став «динозаврячим», але за період, поки я воював, ми не втратили жодного бійця.

Я все життя був старшиною – і в армії, і в МЧС, тож на Сході мені теж випало бути старшиною. Тому над позивним я не «заморочувався» (усміхається). Але згодом я його змінив, і це теж цікавий випадок.

Кажуть що снаряд двічі в одну яму не падає. Це брехня. Одного разу ми з Олегом Михайловим стояли в караулі. Зранку, коли змінилися, чекали на транспорт і я копирсався на краю величезної воронки, яка утворилася від падіння двох снарядів. Просто собі скидав камінці донизу як раптом почув, що щось дзенькнуло. Я спустився і знайшов там сарматську підкову. Тож так я став Сарматом( усміхається) . А та підкова стала оберегом – зараз я віддав її отцю Михайлу Бучаку, бо він поїхав на Схід. Так за нього хвилююся трошки менше.

От таким був наш Схід. Там кожен бій, у якому гинуть хлопці – найважчий, і це не завжди залежить від напруженості бою. От Хрящувате – боїв небагато було, але нас дуже інтенсивно обстрілювали і ми мали багато втрат.

В боях довелося отримати і осколкові поранення , і контузії, деякі осколки досі ношу в своєму тілі. Але я ще не повернувся додому остаточно, зараз у відпустці лікую контузію. Хочу ще поїхати до хлопців, з якими ми разом відстоювали землю, до якої так міцно прикипіли. Мусимо дійти до кордону і просто забрати наше. І взагалі, може це дивно, але з приїздом на Схід я став більше цінувати Волинь. Незабутнє відчуття, коли повертаєшся додому і бачиш ці гарні доглянуті хатинки, доглянуті городи і подвір’я. Я зрозумів, що дуже люблю цю землю.

Я не знаю, як далі буде складатися ситуація. Ми не володіємо усією інформацією ні про втрати, ні про плани, ні про тонкощі Мінських домовленостей, але чомусь за столом переговорів сидять представники України і цих «ЛНР» і «ДНР». Це виходить, що ми їх самі визнаємо? Напередодні минулого Дня Незалежності Луганськ і Донецьк були фактично оточені, треба було лише зачистити ці міста, і вже донині все було б відбудоване…. Зараз же ми мусимо звільняти свої землі, а не сидіти, склавши руки. Це як у медицині – якщо у вас щось болить, то треба лікувати, а не чекати, поки саме минеться.