"Борцем за незалежність Богдан Хмельницький став на початку 1990­-х"

[Tolik_lt]

Одна версія історії, хоч би якою вона була, не зможе об'єднати всю Україну – вважає історик Георгій Касьянов

Чому українські історики не дійдуть спільної версії національної історії?

– В "офіційній" версії історії домінують дві основні теми: становлення нації й держави. У цій версії українці тисячу років мріють про власну державність і змагаються за цю мрію. Така історія містить внутрішній конфлікт – бо неозброєним оком видно, що "омріяна" держава, м'яко кажучи, не відповідає "віковічним прагненням". Ну, ось маємо ми Українську державу, але страждаємо не менше. Мріємо, де б від неї сховатися.

Інша проблема в тому, що це – моноетнічна інтерпретація минулого як історії майже винятково етнічних українців. Іноді в ній присутні євреї, поляки, німці, росіяни чи кримські татари. Але їх згадують здебільшого як тло, сприятливе або ні. В України строката історія, бо сама країна складена з різних культурно­цивілізаційних частин.

Нинішня офіційна версія історії не може об'єднувати, бо вона суперечить наявній багатокультурності й реаліям державності. Зрозуміло, її можна нав'язати – через шкільний курс, затверджений освітнім відомством. Але навіть ця програма останні десять років двічі корегувалася під зміну політичної кон'юнктури. Тому спільна версія – це можливий, але все ще недосяжний ідеал.

До нього варто прагнути?

– Так, бо є різні варіанти солідарності людей. Перший – солідарність через одноманітність. Коли нам кажуть, що всі ми от такі – і все. Другий варіант – солідарність через визнання різноманітності. Наприклад, українська модерна ­нація може бути солідарною, бо люди в регіонах визнають рівноцінність місцевих історій. Бо ці різні історії відбувалися в межах сучасних політичних кордонів України. Отже, поважаємо всі історії – і на цьому заспокоїлися: ніхто нікому не нав'язує "правильну".

Це можна зробити в унітарній державі?

– Саме це і варто робити в унітарній державі, бо у федеративній – значно важче. Хоча німцям якось удається.

Нам зарано думати про федеративну державу. У нас реформи не відбуваються – ось проблема нагальніша за федеративний устрій чи хто якою мовою говорить. Нема відповіді на невідкладні запитання. Тому й сидимо в димових завісах, що напускають два опудала: федерасти, які валять Україну, й унітарники, які воюють за Київ. Щоб грабувати всю Україну.

Чи можуть історики впливати на політику?

– Ті, хто роблять політику, праці професійних істориків читають дуже рідко. Хоч через книжки відбувається трансляція певних поглядів та інтерпретацій.

На початку 1990х політбюро ЦК КПУ надіслало запит у Інститут історії: сформуйте загальнореспубліканську програму історичних досліджень і викладання історії в УРСР. Вийшов досить цікавий мікс радянської й національної історії. Така собі націонал-комуністична інтерпретація.

Чому комуністи надіслали такий запит?

– Очевидно, це було частиною більшого процесу автономізації партійної номенклатури. Вона взяла курс на вихід України на певний рівень автономії, а це давало більшу самостійність партійцям. Завдання істориків було в тому, щоб відокремити історію України. Саме тоді й відбувся поворот до національної версії історії, до набору певних символів, постатей.

Що дав цей поворот?

– Відбулося переформатування історії під сепаратний політичний проект – "незалежна Україна". З'явився Симон Петлюра, який у радянській історіографії належав до негативного пантеону. З'явився Степан Бандера. Він і тоді викликав не­однозначну реакцію, але на початку 1990х вона була спокійнішою. З'явилися Михайло Грушевський та Іван Мазепа. Узагалі заборонені фігури, а їх надрукували на гривнях.

Переформатувався образ Богдана Хмельницького. За радянської доби його вважали возз'єднувачем України та Росії, а тепер він став борцем за незалежність. Тарас Шевченко з "революціонера-демократа" перетворився на палкого незалежника.

Серед символів також відбулися зміни. За тризуб чи жовто-синій прапор 1989-го можна було отримати термін, 1990-го – опинитися в міліції, а вже 1992-го вони стали державними символами.

Усі ці зміни виконали функцію відокремлення історії України від історії СРСР. У рамках незалежної держави відбулася чергова серія переформатувань, деякі з цих символів знову стали предметом політичних спекуляцій та побудови конфронтаційних схем. Бо історичні події використовують у політичних дебатах. Cперечаються інтерпретації однієї й тієї ж події.

Як щодо геноцидності Голодомору, наприклад?

– Я вважаю, що це слово не варто застосовувати до Голодомору. Термін "геноцид" виник під певну політичну кон'юнктуру. Наприкінці Другої світової війни Рафаель Лемкін увів в обіг слово "геноцид", бо думав тоді лише про знищених євреїв. Після юридичної адаптації терміну в Конвенції ООН 1948-го виникла ціла галузь – genocide studies. Кількість інтерпретацій у ній уже зашкалює.

Термін політизований. Події, що сталися в Україні в 1930-х, повніше й адекватніше описує визначення "злочин проти людства". Для істориків найпридатніший – ідеологічно нейтральний – голод.

Після розпаду СРСР українські вчені отримали свободу, однак не скористалися нею повною мірою. Чому?

– Учений не може бути вільний від усього. Він залежить від культурного простору, в якому працює, від власного інтелекту, професійного запасу слів і рівня ремесла взагалі. Історики, зокрема, залежать від політичних та ідеологічних впливів, навіть тоді, коли нема диктату ідеології та партії.

На початку незалежності дуже популярною була тема злочинів сталінізму, репресій. Усі роботи, які писали тоді, і я теж, були побудовані на доведенні антилюдськості радянської системи. І це переросло в залежність: доводити, що тоталітаризм – це погано. Ніхто ніким не командував, не казав, що писати, недоступні спецсховища відкрилися. Діапазон свободи став більший, але всі інші залежності залишилися.

Які постаті з історії ХХ століття можуть увійти в український пантеон символів?

– Шістдесятники. Живих не називатиму. Василь Стус увійде. Варто згадати і Андрія Шептицького, і деяких генералів армії УНР, і 2,5 тисячі праведників миру.

Хто має популяризувати ці символи?

– Держава, бо вона повинна мати осіб, які для кожного громадянина містили б якийсь позитивний зміст. Це дає культурно-політичну солідарність та лояльність громадян. У Франції, скажімо, ніхто не сперечається щодо Маріанни (національний символ Французької республіки з 1792 року в особі жінки у фрігійському ковпаку. – "Країна"). Для французів вона одна і своя. У нас держава цього не робить. З різних причин. Іноді людям у владі просто нецікаво. Іноді їм потрібні постаті, які не об'єднують, а виконують зворотну функцію.

Інтелігенція може взятися за цю роботу?

– Яка саме інтелігенція? Ту верству, яку ми звично називаємо інтелігенцією, успішно добиває "рідна" держава. Зате можна говорити про інтелігенцію, яка перебрала на себе завдання впроваджувати освіту та певну етику. Це було ще в ХІХ, на початку ХХ століття. Тепер ця місія зникла, хоч частина інтелігенції тримається за неї за допомогою дуже антикварних методів – етнографізм, вишиванки, шаровари. Національний проект, що вибудовувала інтелігенція на початку ХХ століття, на їхній погляд, незавершений.

Тоталітарна радянська держава, що здійснювала проект модернізації, потребувала специфічних працівників розумової праці. Потрібна була грамотність – учительство стало масовою професією. Потрібно було забезпечити певний рівень охорони здоров'я – лікарство стало масовою професією і так далі. Тобто, був створений колосальний прошарок масової, так званої нової інтелігенції. Будь-яка соціальна верства, яка випадала з гнізда, ставала об'єктом пресингу.

Українське селянство випадало з радянської соціальної моделі?

– Безумовно. Одноосібник, який хоче жити заможно й мати хату з краю – цей образ абсолютно не вписувався в рамки великої соціалістичної фабрики, великих господарств індустріального типу. Тому селянина спочатку загнали в колгосп, а хто не хотів – на Північ. Потім почали знищувати фізично. Зупинилися, коли зрозуміли, що далі нікому буде працювати.

Яке майбутнє нинішньої інтелігенції?

– Інтелігенція значною частиною існувала в свідомості самої інтелігенції. Це був образ людини охайної, культурної, ввічливої, ерудованої. Цей тип поступово відходить на соціальний маргінес. Епоха масових комунікацій, телебачення та шоу має інших героїв. Спитайте середньостатистичну молоду людину: хто такий Євген Сверстюк? Навряд чи почуєте більш-менш зрозумілу відповідь. А от про життя зірок телешоу – це зовсім інше. Людина споживає масовий, максимально спрощений продукт, який не треба перетравлювати.

Ми стали частиною глобального світу, із цим нічого не поробиш. Поганим є те, що наш елітарний прошарок або повторює зразки інших культур, або просто непомітний. І вкрай погано, що в нас відсутня культура проміжного рівня, місток між культурами.

Георгій КАСЬЯНОВ 50 років, історик. Завідує відділом новітньої історії та політики Інституту історії України НАН. професор кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія", директор освітніх програм Міжнародного фонду "Відродження". Автор книжок: "Сталінізм на Україні, 20-ті – 30-ті роки", "Українська інтелігенція на рубежі XIX–XX століть: Соціально-політичний портрет", "Теорії нації та націоналізму", "Украина 1991–2007. Очерки новейшей истории", "Danсe macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х)" та інших. Улюблені письменники Лев Толстой, Володимир Набоков, Микола Гоголь, Василь Земляк Дружина Оксана Абрагамовська, біолог. Мають синів Георгія, Романа та Любомир.

Країна