Площа Нарутовича в Луцьку

[Otto Kreer]

Марсовим полем у XVIII столітті називали майдан в центрі Луцька. Можливо, таку назву на честь бога війни придумали гренадери Литовського корпусу Луцького гарнізону, казарми яких були неподалік. У XIX столітті цей же майдан називали Парадною площею, бо тут проводилися огляди (паради) військ під час маневрів. З другої половини XIX століття Парадна площа використовувалася для проведення ярмарків. На початку XX століття на ній вирішили облаштувати міський публічний сад. Міською думою було взято до уваги пропозиції ландшафтного пейзажиста з Києва Рудольфа Троцке і садовода з села Боратина Чеського Войтеха Влка

Ще 1908 року вчитель природознавства і географії Луцької гімназії Скороход Григорій Михайлович, дипломований агроном (закінчив Пулавський агрономічний інститут) разом з учнями-гімназистами діставав саджанці рідкісних порід дерев, розбивав доріжки, алеї, клумби, садив і доглядав сад. П’ять років сад був, по суті, закритою зоною, – щоб прийнялися, укріпилися і підросли деревця.

Нині вже ніщо, крім, може, кількох старезних лип, що вціліли біля готелю „Україна”,

не нагадує про той міський сад, або парк, як його стали називати пізніше. Площу він займав невелику – від вулиці Словацького до середини Театрального майдану в ширину, від будинку Просвіти до готелю „Україна” в довжину (за нинішніми орієнтирами), але був дуже затишним, світлим, привітним. Тут росли рідкісні породи дерев, були широкі алеї – радіальні і по периметру, стояли садові лавочки. У святкові і вихідні дні грав духовий оркестр. 1925 року парк було заново впорядковано, в центрі розбито велику круглу клумбу, на якій споруджено високий постамент; на ньому спочатку стояв бронзовий бюст Йозефа Пілсудського, після війни – Йосифа Сталіна на повний зріст. Кована металева огорожа оточувала сад по периметру; цегляні тумби між секціями огорожі часто використовувалися як афішні.

На початку 1980-х років під час одного з суботників працівники обласної прокуратури, копаючи якусь траншею на своєму подвір’ї викопали бронзове погруддя Йозефа Пілсудського. Подзвонили до музею, і працівниця відділу фондів на таксі привезла бюст. Акт прийому відразу не склали, – головний прокурор був у відрядженні, мав приїхати наступного дня і вирішити долю тієї знахідки. Рішення його було авторитарним: зберігати в музеї Пілсудського – все одно, що зберігати Гітлера. Приїхали працівники прокуратури і погруддя з музею забрали.

Але одну ніч Пілсудський таки переночував у музеї. Можливо, це був той самий бюст, що стояв на постаменті в міському саду до 1939 року. В усякому разі, скульптура була твором мистецтва. Цікаво б дізнатися – де вона зараз?

Двір Свято-Троїцького собору був значно більшим, ширшим, власне, був погост перед собором. Місцина між огорожею собору і міського саду до 1939 року називалась площею Нарутовича. Після війни платню за вхід до парку не брали. До початку 1960-х, доки не збудували приміщення Волинського обкому партії і не впорядкували площу біля нього, міський парк був центром культурного і політичного життя міста, дозвілля молоді, відпочинку лучан. Перед парком на тротуарі споруджу вали трибуни, перед якими відбувалися паради і демонстрації; тут же був і велелюдний мітинг, коли помер Сталін. Біля парку на високій щоглі було прикріплено радіо (великий металевий рупор), і футбольні вболівальники хмарою стояли під ним в години транслювання знаменитих матчів (радіо було не в усіх, а телевізорів ще не було зовсім, а ще, мабуть, був особливий „кайф” у тому спільному „вболіванні”: кожен уявляв себе на трибунах столичних стадіонів, бо кричали „гол!!!” і свистіли по-справжньому).

Автобуси курсували через вулицю Радянську (перед тим – Сталіна, ще раніше – Ягелонську Головну, нині – Лесі Українки (з зупинками „Кінотеатр „Батьківщина”, „Міський парк”. На розі Радянської і Леніна (нині Пр. Волі, але „рогу” давно немає) стояла міліцейська будка, а вдень на перехресті міліціонер-регулювальник, що своїм жезлом хвацько виробляв немислимі фортелі. Тут же починалась (строго від центрального входу до парку, бо входів було кілька) міська „стометрівка” – від парку вниз, до повороту на теперішню вулицю Кривий Вал; старшокласники, студенти, робітнича молодь, іноді й старшого віку люди гуляли парами, групами.

Тут знайомилися, призначали побачення, вирішували особисті справи, виходили, щоб на людей подивитись і себе показати. Особливо людно ставало на „стометрівці” після закінчення сеансів у кінотеатрі „Батьківщина”.

Парк знищили, на його місці виросла бетонна споруда театру. Звідси й назва площі – „Театральна”.

Історична довідка:

Габріель Нарутович, перший президент

Речі Посполитої Польської (1865-1922 рр.),

Здобув світову славу як інженер гідротехніки та електрифікації; працював на будівництві гідроелектростанцій в Італії, Іспанії, Швейцарії. У 1920 року він став

міністром громадської праці польського уряду, 1922 – був делегатом від Польщі на

конференції в Генуї, того ж року став міністром закордонних справ. 9 грудня 1922

року обраний Президентом Польщі, а 16 грудня його було вбито.

Наталія ПУШКАР

http://monitor-press.com/