Трям

[Юлямпочка]

ТрЯм

Шур, шур, шур, – сумно шарудять на морозі голівки засохлих коричневих чорнобривців.

Шур, шур, – відповідають ті, що колись були айстрами, сіро-бурі голівки похилилися і вже не згадують літа...

Фууф, фууф, – завиває в дротах вітер. Навіть його пробирають наскрізь крижані голки, що сипляться з неба.

- Ти така ж, як ми, ти нікому не треба, ти така ж, як ми, ти нікому не треба, - я намагаюся ще глибше заховати носа в пухнастий комір куртки, пальці в кишенях давно задубіли і не хочуть ворушитися. Стою біля чийогось паркану, чекаючи автобуса. В цьому селі якось особливо самотньо взимку, навіть на зупинці не зустрінеш людини, ніхто не привітає серед заметілі, ні до кого сказати слова. Ці чорнобривці, що так жалібно шурхотять голівками об обледенілий паркан, ще більше навівають суму. Влітку було тепло. Чому їх не обірвали на зиму? Для чого залишили темніти на білому килимі страшними страпулясами, все це виглядає святотацтвом. Квіти давно померли, а їх не поховали.

Ніч швидко захоплює землю в полон. Разом з січнем вони міцно тримають свою сонну облогу, ще зовсім трохи часу потрібно, щоб стемніло… четверта година. Тепло стрімко покидає тіло і я вже дрижу вся під, здавалося, таким теплим пуховиком. Просвічуючи підсліпуватими фарами стіну снігу, натужно гуде старий паз. Годину доведеться трястися в холодному автобусі додому. Водій зупинився біля мене і не чекаючи, поки всядуся, рушив далі. В автобусі майже немає людей: старенька бабуся, видно їде до дітей в місто, замотана, напевно, в десять хусток, такою нереально великою здається її голова, сусід-фермер, хто зна, куди зібрався проти ночі, певно, у своїх бізнесових справах, і хлопчина років тринадцяти, видно, до родичів чи в комп’ютерний клуб, а, може, просто на край села до друзів.

Місця в автобусі вдосталь не тільки пасажирам, але й протягу, який виконує свою роботу краще від зимового вітру: залазить в усі щілини, витягаючи рештки тепла, які ще могли зберегтися на замерзлому в крижинку тілі. Заграв мобільний, мені не хочеться його виймати. Затишно задубілі пальці не слухаються, не хочуть розгинатися, їм байдуже, що хтось чогось від мене може хотіти. Мобільний, таки, довелося дістати, щоб відзвітувати мамі, що так, на дачі була, все в порядку, сусідка собаку годує, ні картоплі не брала, бо я її все одно не їм. Таке спілкування в нас відбувається тричі на день, але якщо я не візьму трубки, мама підключить Інтерпол чи ще яку агенцію, щоб знайшли дитину, бо вона вже, певно, десь зґвалтована в канаві лежить, давно мертва.

За вікном автобуса вже зовсім темно, непрозорий оксамит затягує, кожної миті здається, що зараз мають чиїсь нереально жахливі очі зазирнути, щоб намітити чергову жертву. Попереду безсилі фари пробивають кілька метрів нічної заметілі, поле, тиша. Якби зараз на цей автобус дійсно напали б якісь злі сили, ніхто б і не помітив, як він зник, чи як в ньому стається щось лихе. Від таких думок стає моторошно і я вкотре вмовляю себе не панікувати, не піддаватися фобіям. Хоч я принципово не дивлюся «ужастиків», але кілька побачених за все життя сцен досі пробирають, якщо задуматися.

Дістаю з кишені плеєр, заплющую очі і залишаюся в повній гармонії з замерзлою собою. Скоріше б доїхати. Страшенно трясе на заметеній, через що ще більш підступній приміській дорозі, звук водієвого приймача з черговим шедевром на кшталт «сука-любовь» перекрикує навіть Расмус, що надривається в вухах. Боже, як же ж я хочу весни… і пташиного щебету, і теплого вітерця, який так обвіває шкіру, що здається, це шовк… або тепла-претепла вода.

Порожній автобус, порожня голова, відчутний навіть крізь подвійну музику цокіт моїх зубів. І ці чорнобривці, їхнє сумне шурхотіння сидить в голові, намалювати б їх якось чи що…

- Агов, пані! Пані, приїхали, - трясе мене за плече водій. Не помітила, як заснула.

- А, дякую, перепрошую.

- Та нічого, пора така, сонна. А вам куди? Може, підкину, бо вже їду додому.

- В центр.

- А, ну то залишайтесь, підвезу вас до цуму.

Водій вийшов з салону, знову сів на своє місце, закурив і повільно рушив паз не набагато світлішими, ніж в селі, міськими вулицями. Ями на дорозі, розбиті ліхтарі, обшарпані і набурмосені будинки. Мрія психопата… По радіо заграла пісенька з забутого мультфільму «Облака, белогривые лошадки». Згадалося вітання з цього мультика: трям, таке веселе, незрозуміло ємке. Ніби з цим «трям» одразу розказуєш, як в тебе все гарно, які пухнасті білі хмарки на синьому небі, як радий бачити друга. Цим дурнуватим «трям» можна вітати лише друга! Нікого чужого не можна з собою брати кататися на білогривих небесних кониках.

Автобус випустив мене зі свого промерзлого черева на темну зупинку. Знову високо піднявши комір, я побрела між будинками додому. Я люблю наш будинок за містом, тільки чомусь сьогодні він дуже мене втомив. Дістаю з кишені ключі, щоб відімкнути двері, відчиняю. Звідти віє запахом свіжо звареної картоплі, світло в кімнаті огортає затишком.

- Трям, - вітає чоловік, вставши з підлоги, де тільки що гралися з сином.

- Мама, мама! – летить до мене дитина.

- А ми вже скучили. А ще приготували вечерю. Ти ж голодна?

- Ага.

Дурнуваті чорнобривці, навіяти на мене такий сум! Хто вам сказав, що я така ж, як ви?