Віршографія

[Amelie]

Мы не умеем прощаться...

* * *

Мы не умеем прощаться,-

Всё бродим плечо к плечу.

Уже начинает смеркаться,

Ты задумчив, а я молчу.

В церковь войдем, увидим

Отпеванье, крестины, брак,

Не взглянув друг на друга, выйдем...

Отчего всё у нас не так?

Или сядем на снег примятый

На кладбище, легко вздохнем,

И ты палкой чертишь палаты,

Где мы будем всегда вдвоем.

Март 1917, Петербург

А.Ахматова

[laska]

СПРАГА...

Поцілуй, націлуй, зацілуй

Краплю всесвіту вічно тривкого

Крихту неба вхопи й подаруй

Смаку тяглість солодко-терпкого.

Покохай, накохай, закохай

Мені зóрей дощі нескінченні,

А в нектарі блаженства нехай

Будуть квіти його височенні.

Приголуб, наголуб, заголуб

Зовсім трохи тепла, щоб без краю,

Обпали лише хвилею губ

Так, щоб смак, мов падінь водограю.

Полюби, пригорни, обійми́

Мені плеса річкóвого ніжність,

В занебесся до Бога здійми -

І я пі́ду з тобою у вічність.

Павло Гай-Нижник

[Olesya]

Ангел приходить

самим лише голосом

й каже: не плач.

Світ проростає із рани

зеленим пагінням,

крізь шкаралущу небес

проривається світло.

Ангел приходить і каже:

дитино, не плач,

хочеш злетіти

метеликом божим? -

лети -

з квітки на квітку,

щока до щоки із росою.

Вір мені голосом серця -

я світло, я світ,

дзвоники дзвонять

до біло-бузкової утрені,

маки чекають

шовково-лляної вечірні...

Мар'яна Савка

P.S. Дуже, дуже люблю цей вірш, світлий і ніжний. І ще - в ньому такий ритм, хочеться читати вголос. Так, ніби справді намагаєшся ним когось підтримати.

[Vika]

Натрапила в неті.

Монолог сина.

Де ти, мамо моя?! Я не плачу.

Я в сiм'ї тепер старший мужчина!

Тiльки часто ввi снi тебе бачу:

Ти чужого колишеш хлопчину.

Ти долоню кладеш свою нiжну

На голiвку його кучеряву, -

А я кручусь в холодному лiжку -

Так давно ти його застеляла.

Йому на нiч ти казку читаєш -

Тiльки мова чужа й незнайома.

Крадькома ти сльозинку втираєш...

Просинаюсь - нема тебе вдома!

Знаю я - ти в країнi далекiй,

Десь там грошi для нас заробляєш.

Пояснили, я вже не маленький,

Що нiчого без них не придбаєш.

От i мусимо з бабцею жити,

Виглядати за обрiй щоднини.

Бабцю завжди я буду любити,

Але маму вона не замiнить.

...Годував цiле лiто курчата,

Щоб скорiше вони виростали,

Щоб, коли ти повернешся з татом,

Ми свiженький бульйон зготували.

А на осiнь пiшов я до школи -

Буду вчитись читати й писати.

...Цього дня вже не буде нiколи,

Вслiд не будеш рукою махати!

Повертайся, матусю кохана,

Я тобi буду все помагати.

Зранку їстиму кашу вiвсяну,

Буду лiжко своє застеляти.

Я вiддам свiй улюблений м'ячик,

Я вiддам ту машинку з мотором -

Тiльки б ти мiй подмухала пальчик,

Що так сильно болiв менi вчора.

Я не буду цукерок просити

I забавок нових, як бувало,

I в штанцях ще походжу зашитих -

Тiльки ти приїжджай, моя мамо!

/О. Бригас/

[Dima4s]

Что хочет женщина порой ?

Бокал вина и выходной.

С подругой скромно посидеть,

Немного выпить - прибалдеть !

Духи чужие обсудить, о мужиках поговорить,

Чуть захмелеть и закурить.

Потом расплакаться в жилетку,

Вновь зажигая сигаретку.

Прибавив музыку слегка

Сплясать до слома каблука.

И чтоб никто не приставал,

Вопросы чтоб не задавал.

Ты посмотри в глаза подруг

И оглядись потом вокруг...

Зачем нужны вам мужики ?

Ведь с ними сдохнешь от тоски.

Им принеси, подай, налей,

И не найдешь средь них друзей.

У них одно лишь на уме:

Пойдем в постель, иди ко мне.

С подругой проще в тыщу раз.

Смахни слезу с усталых глаз.

С ней хочешь плач, а хочешь смейся,

Захочешь в стельку ты напейся.

Она поймет, она простит,

С тобою вместе погрустит.

Утрете слезы, посмеетесь,

Поговорив, в умат напьетесь.

Настало утро - Бог ты мой,

Шикарный вышел выходной.

Глаз не сомкнули до утра.

А сколько выпито вчера !

[speaker]

Наталя Мазур

Зірвані квіти

Моїм друзям-емігрантам присвячую з любов'ю.

Мовчки в'янули квіти, пелюстками тремтіли.

Вони тихо зітхали, вони жити хотіли.

Доля їх роз'єднала з глибоким корінням,

Вже ніколи не буде в них палкого цвітіння.

Так і люди, буває, коли вирвані з хати,

Тужать, журяться, плачуть і страждають багато.

Біль, що крає їм серце, важка, ніби олово,

Бо у краї дитинства пуповина захована.

Їм би стати раненько, коли небо сіріє,

Їм би вибігти з хати, пригадати надії.

Їм пройтися би шляхом від порогу до школи,

Та назад не вернутись, не вернутись ніколи.

Наче зірвані квіти вони в'януть, зітхають.

Облітають пелюстки, то роки їм минають.

Бо не може в чужині проростати коріння.

Може Бог допоможе, та дозріє насіння.

Сумно, важко та гірко про усе це писати.

Та ще важче людині на чужині страждати.

Добрим людям потрібно взять собі на замітку

-

Не жадати зривати без потреби ту квітку.

[speaker]

Юлия Рудомазина

4:04

Чем ближе лес, тем чаще по дрова

Здесь кто-то умер прямо на наших глазах,

Здесь по ком-то отбивает ритм колокол,

Всеразделяющий,

Всераздирающий,

Всеуравнивающий.

Здесь чей-то голос я слышу в своей голове,

Будто крик большой чёрной птицы

Роняющей перья, терпкие как пули дум-дум

Чем ближе лес, тем чаще по дрова

Здесь кто-то жил у нас под боком,

А потом захлебнулся снежным сугробом

И теперь плывёт вдоль берега,

Сделанного из ванильного пудинга,

Простреливаемый изо всех самых метких снайперских окон…

На часах 4:04

Время потеряно

03.01.09.

чёрно-белое

Ночь. Час-ноль-ноль.

Бренди в стакане

И вид с балкона прямо на Гудзон

Патефон пьян Дейвом Брубеком

Внизу юлят винтажные такси

По улицам Нью-Йорка.

И он, как Хэмпфри Богарт,

Разбавляет влажный воздух

Табачным дымом…

Будто старый чёрно-белый фильм...

30.09.2009

[sacckura]

Другові присвячується..)

Услышав волка вой в ночи,

Задумайся над содержанием.

Быть может, песня о любви,

Или печаль, тоска, страданье.

Он долго жил среди ослов,

Он ненавидел одолженья,

Знал он нежность и любовь,

И ревность, боль и униженье.

Он думал, что прошла любовь,

Поставил в этом деле точку,

Послушался опять ослов,

И превратился в одиночку.

Он понял, что такое страх,

Он понял, что такое счастье,

Боится, что остался прах,

Да и в душе опять ненастье.

Он ненавидит сам себя,

Он будет жить, страдать, бороться,

Он не забудет ничего,

Что в этой жизни как даётся.

Волк будет жить среди людей,

Он не поставит в жизни точки.

Ничто не может быть сильней,

Чем сердце волка-одиночки..

[speaker]

Юрий Визбор

* * *

Надеюсь видеть вас счастливыми,

Не юной красотой красивыми,

На шумных встречах - молчаливыми,

С детьми - талантливо-игривыми.

Надеюсь, ваши приключения,

Пожары ваши и метелицы

Не привели вас к заключению,

Что ничего уж не изменится.

Надеюсь видеть вас, счищающих

Тугую грязь с сапог поношенных,

Крамольным глазом возмущающих

Ханжей и критиков непрошеных.

Надеюсь, дети ваши здравствуют

И шествуют тропой отважною,

Растут ужасные, лобастые

И замышляют нечто важное.

Надеюсь видеть вас спокойными

Перед болезнями и войнами,

Перед годами и разлуками,

Перед сомненьями и муками.

Надеюсь, что листы падучие

Не означают нам предснежия,

А просто сорваны по случаю

Грозою летнею и свежею.

5 ноября 1973

[Vika]

Вот так сюрприз, Ангел! Ты обо мне вспомнил?

Я уж не ждал, правда. Только вчера сон был.

Знаешь, такой странный... Впрочем, давай после…

Что от меня надо? Ты ведь не так просто?

Что ж ты молчишь, Ангел? Только вздохнул тихо…

Что, не таким стал я? Да, отхлебнул лиха.

Да, я поел соли, сверху залив виски

Как ты хотел? Воли – сам отстегнул лишку.

Что ты коришь взглядом? Знаю… веду скверно

Ты бы присел рядом, все ж не чужой… верно?

Что привело нынче? Я закурю, ладно?

Нет...? Бережешь крылья? Дымом потом пахнут?

Ну, начинай, Ангел… Будешь лечить душу?

Нет? Не угадал я? Ты не пугай, слушай…

…Это конец? Прав я? Жаль, не успел много….

Что же ты взгляд прячешь? Ну и когда срок мой?

Через три дня? Скоро… А почему спешка?

Я так хотел к морю… Ты бы мне дал лето

Нету совсем шанса? А если я…..Поздно?

Знаешь, а мне страшно, вроде не жил вовсе

Ладно, мой друг Ангел, понял я все, слышишь…

Завтра махну к маме, хоть починю крышу

/Ясон Винд/

[Mala]

Зворушлива така, як перший сніг.

Така ж легка, як він... Але направду,

болить їй серце, розпинає гріх –

вона чужого любить. Дати б ради

своїй сім'ї! Он двоє дітлахів

витоптують взуття і рвуть колготи.

І чоловік, і тисячі страхів,

і свекор, і директор, і робота –

у неї все… ну так, як у людей.

А жінці віднедавна серце плаче.

Іде вона. І перший сніг іде.

І ще життя іде. І тане, наче…

Софія Кримовська

[Amelie]

Боже, как жизнь молодая ужасна,

Как упоительно дышит она,

Сколько в ней счастья и горя напрасно

Борются в страшных конвульсиях сна!

Смерти зовешь и бессильной рукою

Тщетно пытаешься жизнь перервать,

Тщетно желаешь покончить с собою,

Смерти искать, желаний искать...

Пусть же скорее мгла темной ночи

Скроет желанья, дела и разврат,

О, как горят прекрасные очи,—

Смерти не рад, жизни не рад.

Страшную жизнь забудем, подруга,

Грудь твою страстно колышет любовь,

О, успокойся в объятиях друга,

Страсть разжигает холодную кровь.

Наши уста в поцелуях сольются,

Буду дышать поцелуем твоим,

Боже, как скоро часы пронесутся...

Боже, какою я страстью томим!..

Февраль—март 1898

А .Блок

[Vika]

— Уходить от него. Динамить.

Вся природа ж у них – дрянная.

— У меня к нему, знаешь, память –

Очень древняя, нутряная.

— Значит, к черту, что тут карьера?

Шансы выбиться к небожителям?

— У меня в него, знаешь, вера;

Он мне –ангелом-утешителем.

— Завяжи с этим, есть же средства;

Совершенно не тот мужчина.

— У меня к нему, знаешь, – детство,

Детство – это неизлечимо.

/В. Полозкова/

[speaker]

Лариса Омельченко

У вечірньому тролейбусі

В тролейбусі місця уже не лишилось -

підніжка лиш радо мене прийняла.

А поручні ввечері геть потомились:

їх пестила грубо рука не одна…

Мов гномик, я знизу на людство дивлюся,

задуха усіх навкруги дістає…

Приємного погляд, нарешті, торкнувся:

в салоні закохана парочка є!

На поручні -«гАльма» всі тиснуть і тиснуть…

Та дівчина вище за мене стоїть.

В тролейбусі визріло тисняви тісто...

А хлопець радіє: це ж ніжності мить!

Долоню-весло, мов рибалка завзятий,

поклав на тендітного пальців човна…

Кортить засміятись, кортить погукати:

«Агов, чоловіче, та то ж не вона!»

В тролейбусній тій тісноті й штовханині,

Він пальчики пестив… не їй, а мені!

І щось шепотів своїй юній царівні

(а спробуйте не переплутать самі!)…

Я руку з полону тихенько звільнила

(здивований погляд додолу упав!..)

А я крадькома на «Ромео» дивилась:

уважнішим будь, не лови, хлопче, гав!

30.09.1998.

[Vika]

Навіяло погодою...

Никого не будет в доме,

Кроме сумерек. Один

Зимний день в сквозном проеме

Незадернутых гардин.

Только белых мокрых комьев

Быстрый промельк моховой,

Только крыши, снег, и, кроме

Крыш и снега, никого.

И опять зачертит иней,

И опять завертит мной

Прошлогоднее унынье

И дела зимы иной.

И опять кольнут доныне

Неотпущенной виной,

И окно по крестовине

Сдавит голод дровяной.

Но нежданно по портьере

Пробежит сомненья дрожь,-

Тишину шагами меря.

Ты, как будущность, войдешь.

Ты появишься из двери

В чем-то белом, без причуд,

В чем-то, впрямь из тех материй,

Из которых хлопья шьют.

/Б. Пастернак/

[speaker]

Юлия Рудомазина

Про вертолёт

Что вам говорить – всё равно ведь не поймёте,

Как много музыки в летящем вертолёте,

В кузнечике, стрекочущем в высокой

Никогда не кошеной траве.

Как - будто оказались вы в далёкой,

Не нарисованной на глобусе стране.

В стране кузнечиков, рычащих вертолётов

Мюмзиков, свирлепых бармаглотов

Назойливых жужжащих бегемотов

И целомудренных Алис в цепях

Упавших маслом кверху бутербродов…

В общем,родные,ваше дело – швах!

И не пытайтесь – всё равно ведь не поймёте

Сколько поэзии в летящем вертолёте…

Вкус Солнечного Света

навеяно фильмом Иштвана Сабо

Старые фотографии,

Полные достоинства

Большие семьи.

Вкус солнечного света.

Короткие эпитафии

Не дожившим до рассвета,

Кому велели построиться

И слиться с тенью.

Забытые люди,

Лишённые имени

Прошлое, стёршееся из памяти

Фамилии, которые попросту сгинули...

И никто уже не вспомнит,

Что у солнечного света когда-то был вкус.

[speaker]

Юлия Рудомазина

В красной комнате

В красной комнате, где играет джаз,

На кожаном мягком диване

Сидел профессиональный

Игрок на фортепьяно

Абсолютно пьяный

Распевая гаммы

И гимн Ботсваны

В красной комнате, где играет джаз

Тётка с резким голосом

Пела душещипательный романс,

Попивая хлебный квас

За окном маршировал спецназ

А в углу снимал кино Тинто Брасс.

В красной комнате, где всегда играет джаз,

Глухонемой карлик в чёрных штиблетах

Танцевал медленный твист

Под свой собственный свист

На саксофоне играл гармонист

Тёткин голос срывался на визг

И разбушевался, выпимший вдрызг,

Профессиональный фортепианист.

От этой какофонии воспаляется мозг, и уши сво-рачиваются в трубочку.

24.03.06

К Музе

И эти мокрые улицы

И душная квартира,

(Где, впрочем, тепло,

А это уже не плохо).

И две лазоревые бумажки в моём кармане

И стопка белых листиков,

На которых я оставляю чёрные закорючки.

И мелким почерком написанные мои стихи,

Что валяются на полу под ногами.

И дождь, шумящий за приоткрытым окном.

И вишнёвая книга в твёрдом переплёте,

Лежащая передо мной на столе.

И отсутствие необходимости писать в рифму

Разве не это – Поэзия?

А тикающие кварцевые часы?

А противоречие между теорией и практикой?

А фотография давно умершего во цвете лет писателя на обложке книги?

Вода смывает всё…

23.10.05

[speaker]

Максим Рильський

Білі мухи

Білі мухи налетіли —

Все подвір’я стало біле.

Не злічити білих мух,

Що летять, неначе пух.

— Галю, Петрику, Кіндрате,

Годі, ледарі, вам спати.

І побігли до санчат

Галя, Петрик і Кіндрат.

Всі з гори летять щодуху,

Щоб піймати білу муху,

А санчата їм усім

Змайстрував старий Максим.

[sacckura]

Владимир Высоцкий

НЕУЖЕЛИ МЫ ЗАПЕРТЫ В ЗАМКНУТЫЙ КРУГ?..

Неужели мы заперты в замкнутый круг?

Неужели спасет только чудо?

У меня в этот день все валилось из рук

И не к счастию билась посуда.

Ну пожалуйста, не уезжай

Насовсем,- постарайся вернуться!

Осторожно: не резко бокалы сближай,-

Разобьются!

Рассвело! Стало ясно: уйдешь по росе,-

Вижу я, что не можешь иначе,

Что всегда лишь в конце длинных рельс и шоссе

Гнезда вьют эти птицы удачи.

Ну пожалуйста, не уезжай

Насовсем,- постарайся вернуться!

Осторожно: не резко бокалы сближай,-

Разобьются!

Не сожгу кораблей, не гореть и мостам,-

Мне бы только набраться терпенья!

Но... хотелось бы мне, чтобы здесь, а не там

Обитало твое вдохновенье.

Ты, пожалуйста, не уезжай

Насовсем,- постарайся вернуться!

Осторожно: не резко бокалы сближай,-

Разобьются!

1972

[Vika]

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,

Чиясь душа, прозора, при свічі.

А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.

У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,

і тин упав, навіщо городить?

Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,

улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,

і кияшиння чорне де-не-де,

Все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

/Л. Костенко/

[Tolik_lt]

Гуде вогонь – веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі…

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі – аби

знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла – гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.

Якщо кохаєш – знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,

до світанкових поїздів ячання –

до безміру, як в темряві зіниці,

тривожно шириться чекання…

[laska]

ПЕРЕД ІКОНОЮ СТОЮ

Перед іконою стою

Не каючи́ся вже, й не зву

Святих на поміч. Не молю́.

Без бoлю й жaлю розірву́

Душу спустошену свою́.

Нап’юсь кохання і назву́

Його я ка́рою. Згорю

В палко́му пеклі і пірву́

Чуття своє. В жінках втоплю́,

Що тіло продають на гру

Грошам і хмелю, ту зорю

Якою ти була, і вмру

З тобою, янгол мій. Спалю

Усі мости і так піду

Від тебе геть. Я не корю

Ні в чім нікого. Тільки млу

В свою дорогу захоплю́

І з шляху твóго заберу́,

Щоб ти знайшла нове “люблю́”.

Чи Бога в свідки оберу,

Йому ж відомо, як з раю́

Його впав Янгол, і збагну

Чому тебе не розлюблю́.

Павло Гай-Нижник

[Vika]

Востаннє ця облізла електричка.

Старенький ранок кашляє в перон.

Є в осені така невчасна звичка:

Гасити небо розпачем ворон.

А місто, що готується до свята,

Покутує торішній перегній, —

Є в осені властивість забувати

Усіх, навік загублених у ній.

І плаче хтось про листя під гітару,

Щоб двоє в парку слухати зійшлись…

Є в осені потреба мати пару,

Щоб стати знов самотньою колись.

Чиїхось правд осмислена суміжність

Ні-ні та й розлипається в дощах…

І зостається в осені лиш ніжність.

А, може, просто вогкість на очах.

...

А в очах твоїх падав сніг…

Падав сніг на догоду січневі.

Я вкотре увійти не міг

У свої вечори коричневі.

Увіскритись би в блиск вітрин.

Затінитись би в тьму смерекову…

Може я і не той один,

Що колись був знайомий декому.

Сивий вітер любив мене,

Добрі звірі по снах стрічалися.

Ми не знали, що це мине.

Ми забули, як це почалося.

Налипає до босих ніг

Свіжа паморозь, мов із терну вся.

Не дивись мені вслід — то гріх.

Це не правда, що я не вернуся.

/Р. Скиба/

[sweetlena]

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...

Тих відлітань сюїта голуба...

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

Ліна Костенко

[Yuliya]

А може все таки вона має рацію,

Що любов – це брехня, це злісна симуляція?

Містифікація, якою задурманюють голову,

Щоб завжди мати тебе доступною та готовою?

А може – навпаки? Любов – є, до того ж, зовсім близько?

Не треба стрибати високо, не треба нахилятись низько?

Любов – є! Не така вже й підступна та безталанна!

Але хай краще про це розкаже Карєніна Анна...

Сашко Положинський