Ода українській мові

[toj_tu]

Ода українській мові

І

Повів мене до церкви Тато

У світле Великоднє свято

Він нахиливсь мені до вуха

Й сказав: «Ти добре слухай,

Щоб слово Боже в твоїм серці

Цвіло, як квітка на стебельці.

Ти ж народивсь у вірі давній,

Хрестився в церкві православній»

ІІ

І я стояв, і пильно слухав,

Щоб благодать Святого Духа,

Засіяна у рідне слово,

Сіяла в думах барвінково.

Аби в роки важкі, похмурі,

Коли я буду у зажурі,

Душа не лізла ув окови

Чужих богів, чужої мови.

ІІІ

Та із високого амвона

Не падали слова, як грона, —

Не линула, немов обнова,

Священна українська мова,

Така, як Матір Божа в храмі,

Всевладна пані над серцями,

І мудрості широке море —

Бурхливе, ніжне, неозоре.

ІV

Там замість золотого слова

У груди сипалась полова

Чужих словес незрозумілих

І від пихи аж потемнілих.

Вони, нещирі і холодні,

Немов пливли із преісподні.

З очей ікон святих одразу

Скотилася сльоза образи.

V

І я спитав: «Чому це, Тату,

У гойне Великоднє свято

Пан отець править службу Божу,

А я збагнути слів не можу?

Чи сила Господа звеліла,

Щоб наша мова заніміла

У нашім прадідівськім храмі,

Що вже віки стоїть між нами?!»

VI

Мій Тато більше не молився.

Він спалахнув і розгнівився,

Й серед людей словами сіяв:

«Цей піп не наш, його привіяв

Ворожий вітер, аби пилом

Туманних слів, як дим кадила,

Зміцнити рабськії вериги

І в пеклі мовної хурдиги.

VII

Він знає добре по-вкраїнськи,

Та мовить тільки по-чужинськи,

Бо в кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові.

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде,

Прийшлюк назавжди стане паном

Над нашим лісом, нашим ланом.

VIII

Гей, люди, чом це наша мова,

Така шляхетна й гонорова,

Тремтіти має, наче сарна,

Як мчить за нею ціла псарня

Хортів? Чом неукам-забродам

Й копилюкам свого ж народу

Дозволено чинить розправу —

Душити мову величаву?!

ІХ

Таж українська дивомова —

Похідний марш і колискова,

І жайвір під травневим сонцем,

Щедрівка в Батька під віконцем,

Гірських потоків дзюркотання,

І соловейкове лещання,

І шелест жита і пшениці,

В ній ритм дощу і громовиці.

Х

У нашій українській мові

Живе освідчення в любові

І люта ненависть до ката,

Погорда і гнів до ренегата,

Поезів степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Державний гімн і і спів молитви,

І гук війни і скрегіт битви.

ХІ

В ній — доля наша, в зло закута,

І клич Дніпрового могуття,

І духу нашого твердиня,

Краси скарбниця і святиня,

Що працю осяває і дозвілля,

У свята наші і весілля,

Сторожева несхитна вежа,

І єдність нашого безмежжя.

ХІІ

У світі ми окрадені і бідні,

А в церкві ранять нашу гідність

І оскверняють нашу душу,

Я нині всім сказати мушу,

Що нам не честь і нам незмога

Молитись до такого «бога»,

Який не знає і не хоче знати,

Що славна українська мова —

Це наша люба рідна Мати.

 

Михайло Івасюк,1995 рік.

Батько Володимира Івасюка.

 

Змінено 15 Грудня, 2022 в 13:52 користувачем toj_tu

[Podorozhniy]

Дякую. Дуже гарний вірш не зустрічав раніше.

Шкода що в Україні стількі затурканих московською церквою людей.

 

1 до коринтян 14:19 - Bible Gateway.  В церкві я краще скажу п'ять слів з розумом, щоб інших навчити, ніж десять тисяч слів іншою, незнайомою їм мовою! 

 Коринтян 14:1-19 -Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р. В Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!