Краєзнавчі велопоходи по Волині

[ODZER]

З Качина проїхав гравійкою через село Личини.

Два пам`ятних знаки

Пам`ятка архітектури церква Воздвиження Чесного Хреста, 1907 рік

Дійсно гарна архітектура, на відміну від сучасних церков в незрозумілому для Волині стилі, із сайдингом на стінах

За пару км від Личин протікає річка Турія, русло ділиться на декілька рукавів, а на березі чудове місце-пляж з сосновим ліском на узвищенні. Ми зупинялися тут неодноразового в декількох сплавах по Турії.

З Личин покрутив педалі гравійкою через поля та ліси до села Запруддя, насолоджуючись придорожною ожиною.

[ODZER]

Пам`ятка архітектури , Успенська церква в селі Запруддя, 1795 рік http://www.derev.org...n/zapruddya.htm

Доїхав до залізничної станції в Тойкуті. Півтора місяці тому, ми на сплаві ставали на ночівлю за сотню метрів від станції. Звернув увагу тоді на цей хрест-фігуру, але не було з собою фотоапарата.

І ось, я знову тут, фотографую.

Через десяток хвилин на станцію Несухоїже в Тойкуті під`їхав дизель, і я поїхав до Ковеля. Відверто кажучи, стараюсь по можливості уникати їзди по трасі , для мене це нудно, а хочеться побачити первозданну красу природи - а це точно не на трасі. А далі заїхав до Ковеля , звідтіля електричкою в Луцьк.

Був в мандрівці два дні,проїхав 120 км, а вражень, як за два тижні...І це все поряд з нами, не треба їхати бозна-куди...

Щоразу, прокладаючи маршрути через озера, в мене враження, , як ніби відкриваю планети з якоїсь сонячної чистеми. Кожне озеро особливе, як окремий світ-планета. Є дружелюбні, є похмурі, є світлі, є дрімучі та ворожі, і кожне озеро різне і особливе...

Як варіант, в Тойкуті можна продовжити маршрут, повернувши до сусіднього села Лапні ( там озеро Охотин) і далі проїхати ще через десяток озер по цьому маршруту http://board.lutsk.u...entry1052926006 ( початок з посту #42) і завершити на станції Лютка, а звідтіля дизелями в Луцьк.

Якщо ж їхати до Ковеля, то варто оглянути озеро та церкву в селі Доротище , а також найстарішу на Волині дерев`яну церкву в селі Гішин (1567 рік) на узбережжі Турії.

Зазвичай, більшість дерев`яних церков Полісся згоріли в пожежах.

Село Гішин колись теж повністю згоріло, лише церква вціліла

Ще додам цікаву статтю про волинські озера волинського письменника-краєзнавця В. Лазарука:

Цікаве інтерв`ю про озера Волині з письменником-краєзнавцем Віктором Лазаруком.

(Автор збірок поезій «Синь озерна», «Музика верховіть», «Шацькі озера», «Озерний дзвін», «Глаголи землі», «Літораль», книжок нарисів, статей «Сині очі Волині», «Вікна», роману-есе у 2-х томах «Світязь»/ http://simya.com.ua/...les&p=3&p2=3794 )

Променад з Дон Кіхотом.

— Вікторе Антоновичу, це Господнє диво, що на Волині аж дев’ять Святих озер?

Два з них у Маневицькому районі, по одному в Ковельському, Ратнівському, Камінь-Каширському, Турійському, Старовижівському, Любешівському та Любомльському районах. Серед Святих озер нашого краю плесо біля села Тура Ратнівського району — найбільше (44 гектари) і найглибше (15,9 метра).

Є на Волині і Свята річка. Вона з’єднує однойменне озеро з Прип’яттю, озерами Волянським та Білим, Білоозерським каналом та всією Дніпровсько-Бузькою системою. На ній стоїть шлюз-регулятор, і не доводилося мені ніколи чути, щоб хтось ту водну артерію називав річкою, та ще й Святою.

На Святому озері у Ратнівському районі я чув рибальську оповідку про трьохсотлітню, порослу від старості черепашками й мохом щуку, яка рве перемети й сіті, лякає молодиць, які приходять на берег прати, бо нагадує утопленика, що сплив на поверхню. Проте за десять років перебування на Поліссі пам’ятаю лише один випадок, коли тут закинули невода. Ні, тоді не впіймали легендарної щуки часів Богдана Хмельницького. Нерівне, з підводними ямами дно створює чудові умови для втечі риби...

— На Волині з діда-прадіда нічого не чули про «Вулканне» озеро. Знаю, що вас на його береги привела легенда.

— Це невеличке озеро розмістилося в лісі біля Сошична, праворуч залізниці Ковель — Камінь-Каширський. Мене поліщуки запевняли, що на ньому в найтихішу погоду ні з того, ні з сього здіймаються хвилі.

Старожили розповіли дуже цікаву поетичну легенду. В свято жінка ткала кросна, і випав з її рук човник, а вона закляла його, щоб запався він під землю. І провалилася земля, а на тому місці утворилось озеро: наче зійшли з ткацького верстата і стали чистими плесами льняні полотна. І рибальський човен снує там срібну нитку.

«Вулканне» озеро має справжню назву Заболоцьке, бо лежить за болотами. Воно ідеально кругле, на високому піщаному пагорбі. І справді подібне на кратер згаслого вулкана. Цікаво, що дна цього озера ніяк не могли дістати. За мірками старожилів, воно глибше п’ятдесяти метрів.

Я виявив цікавий історичний документ, писаний княжими службовцями 16 грудня 1568 року в Смолигові. З нього довідався, що в Сошичному на той час було п’ять дворищ, які мали 52 дими і сплачували 28 відер прісного меду. Через великі води і «непєрєбитыє» болота посланці з Несухоїжського замку не могли самі об’їхати всього «Сушичєнского кгрунту» й були змушені про його ширину і довжину випитувати у старця та підданих. В архіві князів Сангушків я вичитав: «В том кгрунтє Сушичнском, повєдил старєц и подданые Сушичнские, озєрца двє, одно на имя Скоморо, на котором нєводом одну тоню волочити можєт, бо вєлми глубоко, толко вершами рыб зимою потросє доставают. А рєки, ани ставу, ани ставища ниякого кгрунтє Сушичнском нєт. Тєж лєсов на палєнє попєлу и на роботу ванчосу годных нєт».

— А чи не допоможете розібратися з озерами, яким дав назву пісок?

— На Волині таких озер аж шість! Найбільше із них — в межиріччі Прип’яті й Вижівки біля Кримна. Його площа сягає 280 гектарів, глибина — вісім. Якщо говорити про вертикальні виміри «пісочних» озер, то це в основному плеса середньої глибини.

Перше місце за цим показником посідає водоймище шацької групи — шістнадцять метрів! Там же, біля села Піщі, є ще два Піщанських озера — Велике і Мале. Два «пісочних» озера розмістилися і в межиріччі Турії та Стоходу, в Ковельському та Турійському районах. Перше зовсім мініатюрне. Друге, що поблизу Озерян, досить глибоке при незначній площі. І, нарешті, ще одне Пісочне озеро маємо в межиріччі Вижівки і Турії.

До цього переліку варто було б зарахувати також Домашнє Велике, що біля Кримна Старовижівського району. Стара його назва — Кремінь. Очевидно, що «кремінь» і «Кримко» — слова одного кореня, який бере початок із шарів далекої геологічної доби.

Волинь, як відомо, пережила кілька зледенінь — від найстарішого Ярославського до наймолодшого Балтійського. Мільйони років тому повзли із суворої півночі могутні льодовики. Волочили із Скандинавії потрощені гірські породи і, знесилені сонцем, поволі вмирали. Утворювалися стрімкі потоки і бурхливі ріки, які віками, тисячоліттями розмивали, руйнували, зносили, вирівнювали нагромадження післяльодовикових відкладів — різних глин, пісків, валунів, гравію, кременю тощо. А завершили творення образу первісного Полісся північно-західні вітри, які на одноманітному, низинному просторі насипали розкішні піщані видми, або дюни. Пісок — вічна притча усього Полісся, але, як виявляється, не всюди він однаковий. Не подібний за формою, кольором, величиною зерен та способом залягання.

До речі, є на Волині й озеро Глинське (межиріччя Стоходу й Стиру), щоправда, єдине, хоча блакитні, зелені та білі глини для нашого Полісся не такі вже й рідкісні.

— Що, на вашу думку, відігравало домінуючу роль у визначенні назв волинських озер?

— Мабуть, древня слов’янська язичницька міфологія з її віковою вірою в існування злих і добрих духів, темних і світлих начал у житті природи і людини. Іноді в таємничі сутінки гідроніма поринаєш, як у бездонне озеро. Люб’язь, Любань, Любовель. Думка якого роду-племені б’ється у цій назві? Сверинець, Охнич, Тісоболь, Хідча, Ниговище... Чи не сягає їх етимологічне коріння епохи ідолопоклонства? Нечімле, Люцемир, Случ, Стобихово... Чи не проступають в їх морфології етнічні риси далеких племен і народів, скажімо, слов’яно-балтські, угро-фінські і навіть древньоісландські елементи?

Безперечно, в озерній гідроніміці відображається топографічна характеристика нашого краю з його віковими пущами, золотими розсипами пісків та зеленими подолами лук у річкових заплавах, гаптованих розкішними мохами. Тому-то на Волині так багато озер лукових, пісочних, мшаних, оріхових, островенських. Назва Лука з варіантами Луки, Луко, Луке зустрічається, наприклад чотири рази, стільки ж повторюється озеро Горіхове.

Заглибтеся в озерну гідроніміку, і перед вами оживе, загойдається старе болото в усіх його проявах і формах, серед його безмежних просторів заголубіють озера: Гниле і Муляне, Ковпинне і Плав, Болотне і Рудно, Наболоть і Гняльбище, Бережисте і Острівянське... Зашумлять у давніх назвах волинські пралісища, що віддзеркалювалися у плесах: Боровому і Лісному, Межиліському і Глухівському, Підберезибному і Ягодному, Хмельнику і Оріховому.

Ніколи було поліщукові ті численні багатства досліджувати, на око доводилося їх міряти. Тому й виходило просто і дохідливо: Велич, Мале і Середнє, Довге і Кругле, Глибоке і Безодник. Чи не з давніх, бува, часів походить Локоть (Локіття), що означає стару міру довжини. Іноді для уточнення така «метрична» назва додавалася до вже існуючої: Згорянське Велике, Згорянське Мале, Грибно Велике, Грибно Мале. Звичайно, старі назви тепер аж ніяк не відповідають дійсності, бо не такий вже глибокий Безодник, не така вже велика Велич.

Безперечно, про назви волинських озер подбала також фауна: Карасин і Карасинець, Сомин і Соминець, Щуче і Линовець, П’явочне, Жабине і Зміїнець, Черепаха і Качин, Тур, Свинороє і навіть таке задерикувате, як Веприк. Аж чотири озера на Волині «сомові»!

Назву Пулемецького озера мені пояснювали від словосполучення «пуль много». Розповідали, що там битва кривава відшуміла. Я ж вважаю, що назва озера набагато старіша від вогнепальної зброї. Мені пощастило з’ясувати, що за даними Волинської духовної консисторії, сусіднє село на березі того ж Пулемецького озера називається трохи інакше — Полемець. То чи не «полем» потрібно пояснювати ці назви? Чи не стосуються вони тих часів, коли людина вогнем і мечем виборювала для себе дороге хліборобське поле?!

На Волині відомі факти перейменування озер. Легенда свідчить, що від польського короля дістав Василь Рутний озеро Чемерер і навколишні землі. Помираючи, він розділив спадщину таким чином, що старшому синові дісталося озеро, яке відтоді почало називатися Синовим, а меншому — село на північному березі, котре довго йменувалося Васильками...

— Я не міг повірити, що колись джерело пробилося безпосередньо в хаті поліщука.

Таку бувальщину розповідають в Оконську Маневицького району. Із незапам’ятних часів передається скупий народний переказ про катастрофу, яка сталася внаслідок попадання в горловину джерела якогось великого предмета. Спротивилася вода і залила поселення. Прийшлося духовенству замовляти непокірну воду, просити, щоб зайняла попереднє положення. Бува, не про це лихо розповідають археологічні знахідки, які відкрилися науці в кінці ХІХ століття, після осушення болота на схід від Оконська: залишки дерев’яних будівель, черепки глиняного посуду і металевих інструментів, стовбури дубів, які тепер там не ростуть, знаряддя з кременю?

У 1899 році в Оконську було лише одне джерело. За твердженням академіка Павла Тутковського, воно давало за годину 36 тисяч відер, або 442, 8 кубічного метра води, тобто приблизно на сто кубічних метрів менше, ніж два сучасних.

Безрезультатними виявилися спроби виміряти глибину горловини. Гиря, опущена в безодню, зачіплялася за крейдяні виступи і звивини. Відомо, що ще за Польщі діти з цікавості кидали в горловину цеглини і чекали, поки їх знову виносило на поверхню. Бувало, що кілька цеглин, зв’язаних докупи, не виринали: тоді розгніване джерело вивержувало хмари крейди, а вода ставала білою, як молоко.

Поблизу знайшли ще вісім подібних джерел, правда, значно менших за потужністю: два в Северинівці, одне в урочищі Тростянця, між Собятином і Яблунькою, чотири в Чорторийську. У Северинівці поміщик на основі місцевих джерел намагався створити щось на зразок вічного двигуна.

У 1939 році Оконське джерело було очищене, оточене новим валом і замкнене малим шлюзом. На місці старого джерела пробурили чотири свердловини, які пройшли чотири метри піску і двадцять вісім метрів крейди. Дві з них діють і понині.

Свого часу вода джерел привернула увагу працівників Маневицького харчокомбінату, які захотіли використати її для виготовлення напоїв. Та яке ж було здивування, коли виявилося, що газ у цій воді не розчиняється!

— Я не раз бачив, як богомільні люди ходили до джерела у Цуманському лісі, молилися біля нього. Воно що, також існує в подобі святого?

— Це відоме радонове джерело у Журавичах. Колись умився у ньому сліпий чоловік і раптом прозрів. Тому це джерело оголосили святим, чудодійним. Навіть поблизу поставили капличку.

Я не виключаю, що саме в тих лісах народжувалися дивовижні сюжети про цілющу і мертву воду, які полинули у світ духовного буття нашого народу. Найдивовижніше те, що легенду про прозріння сліпого чоловіка утверджувала наука. Ще в 1933 році у Варшаві в «Наукових засіданнях державного геологічного інституту» повідомлялося про результати дослідження радіоактивності джерел у Журавичах. Учені дійшли висновку, що радіоактивність приносить не вода, а газ, тобто вугільний ангідрит, який добувався з глибини. На думку дослідників, наявність радону в поліських джерелах пояснюється заляганням на Волині українського кристалічного щита, який започатковується біля річки Горинь і тягнеться на південний схід до Азовського моря.

За часів панської Польщі джерело використовувалося у практичних цілях. Тут відкрили два лікувальних корпуси, які проіснували до 1947 року. Оздоровлювали хворих і водою, і торфогрязями, які привозили з Шатового болота. Відомий такий факт: немічну чешку з Олики возили візочком, а після завершення курсу лікування вона встала і пішла своїми ногами.

У наш час фахівці з Хмільницького курорту підтвердили, що джерела тут дають стільки води, що можна відкривати санаторій. І вони тепер використовуються за призначенням.

— Не раз під час відряджень у поліські села мені наговорювали стільки жахів, що аж волосся дибом ставало: земля у лісі ковтнула дорогу, корова провалися поблизу Северинівки, а випливла аж біля Оконська... Хіба можливе таке?!

— Ну, ще могли сказати, як провалилося ціле село й утворилося озеро... Таких легенд на Поліссі ходить багато. Он і сам Світязь виник на місці затопленого міста. Відомо, що отверзлася зненацька земля біля церкви в Острозі, що двадцять чотири рази западала земля вздовж залізничного полотна між Рівним і Сарнами. У 1890-1902 роках часті провали на 452-454 верстах Поліської залізниці між Любомирськом і Костополем не на жарт стурбувала громадськість. Довелося навіть зменшити швидкість руху поїздів, посилити дорожній нагляд.

Я особисто чув про те, що між Іванівкою та Соф’янівкою у лісі провалилася дорога, у Северинівці пішов на «той світ» колодязний зруб. Власне, дається взнаки самобутній прояв карстових явищ. Наука у цьому питанні одностайна. Наприклад, академік Павло Тутковський вважав, що карстові явища на Поліській залізниці викликані розчиненням крейди артезіанськими глибинними водами, які постають із глибокого горизонту в підкрейдяних породах і піднімаються по тектонічних тріщинах...

Із древньої балтійської форми Svit-ingis

З листа Віктора Лазарука литовському поету Юстинасу Марцинкявічюсу від 3 травня 1985 року:

«Обращаюсь к Вам с большой просьбой: что означает по-литовски «Свитязь»? «Утро», «святой» или «гость»? В топонимическом словаре Фасмера «Свитязь» происходит от древнеисландского «белая вода». Но у Яна Длугоша «Висла» — тоже «белая вода». Неужели «Висла» и «Свитязь» одного корня?

Мне известно, что имя «Свитязь» носят два озера (в Новогрудке, на родине Адама Мицкевича, и у нас в Украине, на Волыни) и деревня во Львовской области. Не исключено, что оно широко распространено также в Литве и, безусловно, одного общего славяно-балтского происхождения. Имеются ли в Литве подобные топонимы?»

Із листа Юстинаса Марцинкявічюса Віктору Лазаруку від 24 травня 1985 року:

«Происхождение названия озера Свитязь до сих пор остается невыясненным. Мнение М.Фасмера, позже принятое другими авторами, что это название может быть германского, притом еще и антропонимического происхождения (от имени Hviting), мне кажется ничем не обоснованным. Правда, М.Фасмер допускал и возможность балтийского происхождения, но не уточнял, каким путем и из каких слов.

Наряду с другими возможностями, я хочу обратить внимание на достаточно достоверную балтийскую этимологию. Свитязь — из более древней балтийской формы Svit-ingis/Sveit-ingis/Sviet-ingis, где корень svit-/sveit или sviet- и суффикс -ing- (возможно, ятвяжский). Корень svit-... можно связывать с литовским svisti «становится светлым», sviesus «светлый», sviesti «выдавать свет» и т.п. Почти стопроцентным соответствием названию озера Свитязь является названия озера южной Литвы (возможно, ятвяжское) Svaitingis. Сравни еще литовск. yotvingis — русск. ятвязь!

Суффикс -ing- был очень характерный для ятвяжской гидронимии.

Уважаемый Виктор Антонович! То, что Вы прочитали — мнение крупнейшего специалиста, автора словаря литовских гидронимов, доктора филологических наук А. Ванагаса. Очень убедительное мнение. Согласитесь ли Вы с ним это — уже, как говорится, дело Ваше. Тем не менее, надеюсь, оно поможет Вам в работе».

Сім чудес світу

— Вікторе Антоновичу, я відчуваю: все, що пов’язане зі Світязем, для вас — святиня. Саме цьому озеру зобов’язані своєю вічною письменницькою неволею. Як виник задум написати роман про блакитний талісман Полісся?

— Хоч як дивно, трапилося все досить несподівано. У 1971 році, працюючи в Товаристві охорони пам’яток історії та культури, я змушений був провести в Карпатах екскурсію. Спровокував водіїв двох автобусів повернути на озеро Синевир. Гуцули дивувалися, що туристи на ЛАЗах прорвалися до нього (ми тоді ледве не зірвалися на перевалі). Синевир з невеликим острівцем посередині у мініатюрі мені нагадав Світязь. Поклавши очі на це гірське озеро, я заприсягнувся, що обов’язково напишу про Світязь.

Дуже часто мене переслідували сумніви: чи впораюся я з цією темою. У 1972-му я натрапив на журнал «Ziemia» за 1911 рік, де були надруковані дослідницькі матеріали про Полісся доктора Львівського університету Бенедикта Дибовського. Він був настільки захоплений Світязем, що помилково зарахував його до найбільших озер Польщі. Зрозуміло, таку помилку вченого тижневик був змушений спростувати.

Його твори змусили мене здійснити поїздку до Світязя, після чого, під враженням побаченого і почутого, написав нарис «Дві подорожі».

Трохи пізніше була створена документальна повість «Світязь», але у видавництвах, куди я звертався, не захотіли друкувати: все стояло глухо. У них розгублювалися, адже в різних аспектах я намагався порушити проблеми Полісся. Мені навіть казали, що твір надто розпорошений, що його обтяжує історична хроніка. І тільки у 1979 році мені пощастило частково її опублікувати у книжці «Сині очі Волині».

На моє щастя, у 1985 році я отримав листа від головного редактора журналу «Жовтень» Романа Федоріва з пропозицією написати роман про рідну землю, ріки, озера, ліси Волинського краю, людей, які тут проживають, — тобто есе про Волинь, але коли я детальніше вникав у тему, зрозумів, що вона надто обширна. Тоді звузив її до Полісся, а потім до Шацьких озер (північно-західний регіон). Лише в 1986 році був нарешті завершений журнальний варіант твору, я надіслав його до редакції.

Не дивно, що, редагуючи твір, Роман Іваничук свого часу змушений був зняти ті епізоди, які не могла пропустити цензура. Роботу над романом я не припиняю досі, збагачуючи його новими фактами. Світязь — це неоране поле, цілина на Волині. І дуже почесно перти того плуга. Чи я зорю все? Не відомо...

— Ви заявили, що «Світязь» — роман екологічний. І створюєте свою лінію оборони довкола красеня-озера. Невже такими серйозними є підстави для занепокоєння?!

— Розповідаючи про сучасні долі, я більше уваги намагаюся приділити екологічним проблемам, які стали особливо актуальними в наш час, коли загострилось протиріччя у взаємовідносинах людини і природи. Накладення нівелірної зйомки 1928 року на топографічну карту 1982 року засвідчило, що світязькі озера змаліли. Причиною цього є, безумовно, не лише природне старіння голубих плес, а й жахливе вирубування лісів та меліоративні системи.

Світязь також втрачає свою площу. На карті 1856 року це озеро нагадувало слоненя з хвостом. На наших очах від нього відпала затока Бужня. Замість неї утворилося суверенне озеро, яке зуміло піднятися вище Світязя. Він замулюється. У 30-х роках минулого століття глибина озера становила 58 метрів. За даними фахівців із Санкт-Петербурга, нині вона не перевищує 49 метрів.

На дні озера — тріщина, яка проходить із південного заходу на північний схід. Острів постійно «росте». У 1938 році поляки визначили його площу: 3,6 гектара. З того часу вона збільшилася майже втричі. На острів хвилі намивають пісок, він витягується в довжину. Однак рівень води Світязя тримається на одній висоті над рівнем моря. І амплітуда його коливання повторюється через певний період (очевидно, проявляється залежність від космічних процесів).

— Світязь нерідко уособлюється з сімома чудесами світу. Як це ви можете пояснити?

— Річ у тім, що на дні озера є сім карстових джерел (лійок), які сховані у глибинах. Характеризуються вони сталими термічними показниками — і влітку, і взимку температура таємничої живої води коливається в межах дев’яти градусів тепла.

А що вона унікальна — жодного сумніву. Стривайте, згадаю, як я писав про це, відтворюючи діалог юних німецьких солдат Густава Гольца та Артура Греве, які купалися у Світязі влітку 1917 року.

«— Кажуть, власник озера царський генерал Драгомиров досліджував тут залізорудні джерела.

— Дурень той царський генерал... Не залізо, а золото й срібло потрібно тут шукати. Без сумніву, озеро ще не до кінця вивчене. Ні, не для прання білизни воно призначене.

— Справді, може цю воду потрібно продавати в аптеці як лікувальну. Купатися в такій воді занадто велика розкіш!

— Такі озера не для купання, а для молитви, для очищення душі від скверни... Для молитви, для меси у величному храмі...»

— Знаю, що ви досліджували тему рибальства. Що у ній знайшли несподіваного?

— Я натрапив на відомості, що за Польщі у Світязі зловили сома вагою 90 кілограмів. Одна з легенд розповідає, що якось величезний сом вчепився за ногу рибалки — колегам довелося волами витягували здобич.

У другій частині роману я подам список усіх місць, де рибалки закидали невода. Мені пощастило розшукати Марію Дужич-Бобчук, батько якої найнявся веслувати на крипі Бенедикта Дибовського. Данило Бобчук усе життя рибалив, не мав ні коня, ні вола, ні корови, ні поросяти. Пив чорно, в корчму з хати виносив останній одяг, запас збіжжя.

Марія свідчила:

«— Запрошували його як махара, тобто рибальського бригадира. І неводи шив, і рибу ловив. Бо добре знав свою справу. Може, знав якісь секрети або просто везло. Бало, залишався вдома по господарству. Тогді смиєвся: «Зловлять вони чорта з два, зловлять, як рак свисне... Я їм таке поробив...» А що поробив? Наврочив чи сіті переплутав? Про те було відомо лише йому одному».

Якось взимку Данило Бобчук їздив шити неводи. Повертаючись, утопив у Світязі коні, бо був п’яний. Сам ледве врятувався, прийшов додому весь мокрий. Проте не захворів. Навесні витягли сани. Євреї, які орендували озеро, пробачили Данила. Вони самі прийшли просити його на роботу і грошей за коней не взяли.

Вічний спогад

— Читаючи роман, розумієш, чому крізь віки проходить духовна сутність князів Сангушків. Можна сказати, що вони стали вічним спогадом, який несе в глибину таємничих епох Полісся...

— І цей славний рід посилає нам свої нагадування, веління й заповіти. Його деякою мірою можна вважати виразниками духовної сутності краю. Немає жодних сумнівів, що Світязь в епоху Середньовіччя належав Сангушкам. Деякі дослідники вважають, що назва Шацьк походить від імені служебника князя — Szacko.

Я випадково натрапив на фігуру Дмитра Сангушка. Коли працював у львівських архівах, познайомився з матеріалами життя роду Сангушків, що складали сім томів і охоплювали ХV-XVI століття. Це великий українсько(русько)-литовський княжий рід, який мав дві генеалогічні лінії: князі Сангушки-Каширські, що володіли укріпленим городищем Камінь (нині Камінь-Каширський), мали маєтність у селі Кошари (нині Старі Кошари біля Ковеля), та ковельські Сангушки, які між собою часто сперечалися, поки у 1543 році князь Сангушко і королева Бона не обмінялися володіннями. Рід ковельських Сангушків проіснував аж до ХХ століття. Дехто з письменників дорікнув, що пишу про литовських князів. Але я був упевнений у протилежному, бо знав, що князі литовські, прийшовши в Україну, перейняли культуру, звичаї українського народу. Вони брали за дружин українок. Історики вважають, що Сангушки — нащадки українських удільних князів. Так, Дмитро Сангушко говорив українською мовою, сповідував православну віру. Його батько, Федір Андрійович, давав кошти на спорудження православних церков у Володимирі, Бресті, Києві, Луцьку. До речі, батько Дмитра похований у Києво-Печерській лаврі. Герб Сангушків Погоня був викарбуваний на Святогорському монастирі в Зимно.

Гальшці Острозькій, яку Беата Костелецька (її мати) пообіцяла віддати заміж за князя і не дотримала свого слова, було лише 14 років.

«...Бідолашну наречену так зашарпали, що вона зомліла і впала. Мусили відливати водою». Коли Гальшка прийшла до тями, дядько Василь узяв її за руку і привів до Дмитра.

— Я тобі віддаю її, бо то є в моїй моці, яко стрия...

Гальшка залилася гіркими сльозами, і в цю ж хвилину завчасу викликаний піп приступив до вінчання. На запитання, чи погоджується княжна виходити заміж за Дмитра Сангушка, Гальшка мовчала. За неї відповідав опікун, дядько Василій, князь Острозький...»

Цікавим був шлюбний кодекс тих часів, коли в народі не заборонялося викрадати наречених. Але Гальшка, що зросла без батька, мала сильних і впливових опікунів, насамперед королеву Бону, короля, великого князя Василя Острозького. Окрім того, рід Сангушків мав великі землеволодіння (у Турійську, Володимирі, Любомлі, Ратні) та владу, і це, певно, не було всім до вподоби.

Трагічна загибель Дмитра Сангушка спричинена певними обставинами.

«— Як тобі багато наш круль вірив, дав тобі пограничні міста й замки, а ти так підло його зрадив, не з татарами й турками почав воювати, а з жінками, — махає кулаком перед очима Сангушка Мартин Зборовський (каліський воєвода, польський магнат, краківський каштелян — авт.) — Ну, що ж, почекай, дам тебе усмирити нарешті!

— Повісьте його за ребро, по-турецьки! — радить рихтар.

Старий воєвода підходить упритул до бранця. Зриває з його шиї золотий ланцюг і заходиться в’їдливим сміхом:

— Цей тобі тепер зайвий, зараз тобі більше пасує залізний!»

Свою чорну справу вбивці коїли без суду і слідства: «Зборовський викинув був тіло небіжчика з домовини і наказав тримати кілька днів у гноєві в конюшні!»

Роман Сангушко — брат Дмитра — був у великій пошані і займав значну посаду при королівському дворі.

Нагла смерть спіткала ще одного представника цього магнатського роду — Ярослава Сангушка. Він був на танцях в однієї княжни у Луцьку і задирався з поляками, які не любили литовців (таким вважали Ярослава). Коли Сангушко вийшов, один з поляків підстрелив його з аркебуза через щілину у стіні.

Останній князь, у якого була сильна охорона з інгушів, загинув у Славуті у 1917 році, його підняли на багнети солдати, які в період соціальних потрясінь стали страшною, жорстокою силою.

— Будь-яке зло має бути покаране. І повною мірою ця істина відбилася на долі Беати Костелецької та її доньки Гальшки Острозької.

— За наказом короля Гальшку віддали заміж за графа Лукаша Гурку. Це глибоко обурило Беату Костелецьку: вона з дочкою переховувалася в домініканському костьолі у Львові, де обвінчала її з Симеоном Слуцьким. Повернувши Гальшку, граф ув’язнив її у своєму родовому замкові в Шамотулах у Познанській провінції. Одинадцять років жінці доведеться нидіти в одинокій вежі. Існує версія про те, що, збожеволівши, вона потрапила в Закриниччя (нині Хмельницька область). І там у замку на воді її начебто убили під час нападу татари.

«Звичайно ж, брат нашого героя (Роман Сангушко — авт.) міг і не знати, що горда і самовпевнена теща Беата повторить долю своєї слухняної дочки: маючи на меті помсту, в сорок дев’ять вийде заміж за молодого вдівця Альбрехта Ласького, перепише на нього всі свої багатства, та новий чоловік на таке великодушне благородство відповість чорною невдячністю — запроторить її в домашню замкову тюрму, що в Кезмарку, в Спіжиній долині, в Уграх. Одинадцять років ув’язнення на чужині підірвуть здоров’я непокірної матері. Після клопотання впливових осіб вийде на волю, але, вже не спроможна повернутися на батьківщину, помре в Кошуце».

— Символічний образ погоні весь час женеться за поліщуком. Мені здається, це одна з причин, чому він століттями не виходив з пітьми. Ненаситна тяга до багатства та вигоди призводила до трагічних наслідків. Як у подальшому будете розвивати цей образ?

— Так, через увесь мій твір проходить образ погоні.

«Така погоня, споряджена з метою сліпої помсти та грабунку, — розмірковує князь (Роман Сангушко — авт.), аби врятуватися від заслуженої кари, — мусить сама згодом стати втечею. А вся наша кривава історія? Хіба то не є послідовне чергування розмаїтих погонь і втеч».

Погоня ХVI століття пов’язана з погонею ХХ століття, стає символом переслідування не просто окремої людини, а всього українського народу. Нещастя завжди супроводжували волинян. Постійні зміни панів, грабунки, знущання, війни не давали їм спокійно жити.

Образ погоні — увертюра, своєрідний заспів, наскрізний лейтмотив твору, який, згідно з моїм задумом, і повинен завершити твір, звівши в єдиноборстві не лише протилежні сили, а й століття. Роман повинен завершуватися поемою «Дзвін», своєрідним поетичним епілогом.

«Приставив фінку до моєї шиї»

— Кривавий слід у романі тягнеться з 1826 року. Чи він знайде своє відображення у продовженні твору?

— Кримінальна справа 1826 року про вбивство двох євреїв до історії Світязя має безпосереднє відношення. Слідчі органи чотирьох губерній намагалися розкрити цей злочин, про нього знали у Санкт-Петербурзі. У Шацьк навіть ввели військо.

В архівах КДБ я натрапив на паралель з подіями позаминулого століття. Її проекція на сьогодення дасть мені можливість відобразити криміногенну ситуацію на Шацьких озерах. Часи, коли на тридцять років траплялося одне вбивство, коли селяни горою стояли за честь і гордість своєї громади, давно минули.

Мене дуже захопила тема протистояння людей з різними уподобаннями, мотивами поведінки. Відображатиму перебування на Поліссі загонів УПА. На березі Світязя мені довелося брати інтерв’ю в чоловіка, який мав три судимості по двадцять п’ять років. Очевидно, що він свого часу сприйняв мене як агента КДБ, бо приставив фінку до моєї шиї. Казали, що у зоні мій герой прирізав двох чоловік.

Побачивши, що я витримав психологічну атаку, він поставився до мене по-людськи. І розповів про подробиці подій 1943-1944 років. Третя книга роману починатиметься якраз з теми Другої світової війни.

Полісся — край, у якому досить легко пускала паростки більшовицька пропаганда. Я колись не міг подумати, що на Щацьких озерах може спалахнути національно-визвольна боротьба. Недавно зустрічався з поліщуком, який з трьома своїми братами пішов в УПА у 1950 році.

— Збірний образ поліщука ви створюєте у нерозривному зв’язку з природою. І наче навмисне його долю обумовлюєте надзвичайними обставинами.

— Переді мною стоїть надто складне завдання: показати у роки війни трагедію епохи через поліські характери, розкрити причини і наслідки, які призвели до конфлікту, породженого, на мою думку, війною та окупаційними режимами. Наприклад, у другому томі роману розповім про протистояння червоного партизанського розвідника Панаса Бегаса із з’єднання Олексія Федорова та кропивницького старости Стодона Гінайла, яке закінчиться трагічно. Обох їх поєднувало одне почуття — ненависть.

Коли хочете, Бегас і Гінайло — також жертви. Не надаючи комусь із них переваги, все ж змушений констатувати, що Гінайло мені більше імпонує своєю цільністю і мужністю. Не може не захоплювати його стійкість і незламність під час допитів. За свідченням дочки Наталки, йому кілька разів імітували розстріл на кладовищі, але Гінайло не похитнувся і нікого не видав. Крім того, він із гідністю переніс не лише допити слідчого в застінках НКВД, а й кривавий розстріл у Ковельській тюрмі в перший-другий день війни...

Переглядаючи справу Стодона Гінайла, я натрапив на його фотографію, зроблену у лютому 1942 року. Мені дозволили зробити копію, з якою я зайшов до дочки Стодона Гінайла Наталки (проживала у Шацьку).

— Хто це? — запитав її, показуючи фотографію.

— Не знаю, — почув у відповідь.

— Уважніше подивіться.

— Не знаю.

— Та це ваш батько!

Вона заплакала. Документи, які я вичитував в архівах КДБ, детально перевіряю, уточнюю, бо не можу все сліпо брати на віру. Я знайшов адреси очевидців часів сталінського терору, війни. І тепер мені приходять листи з Сибіру, Казахстану, Запоріжжя від дітей репресованих родичів.

— А чим викликаний ваш інтерес до історії спалення села Кортеліси в роки минулої війни?

— Я пішов шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини. Тому у романі намагаюся відкидати все непевне. Я довідався, що у 1938 у польському журналі був надрукований матеріал «Кортеліси — село загублене». У ньому повідомлялося, що це село вироджується, страждає від алкоголізму, туберкульозу і малярії.

І я вирішив розглянути версію про те, чи це не могло бути основною причиною його спалення. Адже не виключено, що німці просто провели біологічну зачистку села. У мене немає підстав говорити, що в 1942 році у Кортелісах був масштабний партизанський рух. У селі в той час переховувалися військовополонені. У групі колишнього радянського офіцера налічувалося всього лише кілька чоловік.

— Яким за обсягом буде весь роман?

— Роман «Світязь» — це есе в чотирьох книгах, хоча й вони не міститимуть усього зібраного у процесі роботи. Другий том я ставлю собі за мету завершити у цьому році. За обсягом він буде більший, ніж перший. Третя книга охопить події включно до 1945 року. Остання, четверта, яка присвячена Світязю сучасному та його проблемам, матиме в основному публіцистичний характер, з елементами белетристики. Особливо звертатиметься увага на проблему землі, яка розглядатиметься у філософському, економічному та моральному аспектах. Знову повернуся у світ легенд, у часи, коли ходив у походи Данило Галицький (мені пощастило з’ясувати ім’я поліщука, який проводив його воїнів таємними стежками в розташування своїх одноплемінників). Історія, яка творилася на берегах Світязя, дотикається нині і до Сибіру, і до Чехії, і до Прибалтики...

«— Наше озеро золоте, — кажуть поліщуки-язичники. — В ньому чарівна скриня з золотими червінцями плаває. Такі ж зачаровани гроши є в одній хаті в Пульми, але вони закопани глибоко під піччю... Знайте: той, кому дивний скарб одкриється, на світі ще не вродився. А мусить бути парубок або дівчина з чистим серцем і світлою головою».

«І все ж маємо відчуття затамованої блискавиці. Можливо, це якраз добре — бачити поета справжнього і знати, що його здібності не відкрилися ще на всю потужність, що в ньому назбиралося немало вогню, який він пригашує, стримує, боячись вибуху. Та, власне, тепер, коли захоплено входимо в таємниці творчості Віктора Лазарука, ми хотіли б сказати йому: «Розряди блискавку свого слова, загрими над Світязем, але так, щоб Каспій та Байкал почули. Ти можеш».

Дмитро Павличко

http://citylife.com....tid=375&art=545

http://citylife.com....tid=383&art=561

Наступна розповідь буде про одноденну веломандрівку по маршруту:

смт. Голоби - с. Бруховичі - с. Мельниця - с. Байківці- с. Шкурат - озеро Шкуратівське - озеро Глибоке - озеро Ухо - м. Ковель

[Jimi Jamison]

Додам і я фото озера та будинку одного із походів з Nanigatoroм.Лютий 2014 р.

[ODZER]

Додам і я фото озера та будинку із одного із походів з Nanigatoroм

це озеро в Качині?

[Jimi Jamison]

Так Павло,це озеро в Качині.Ще одне фото.

Всі фото із Качина,село дійсно вражає своєю етноархітектурою.

[ODZER]

Сяо яо ю - выражение, восходящее к первой главе древнедаосского текста "Чжуан-цзы".

Сяо яо ю - "беззаботное ,раскованное и свободное скитание в беспредельности мироздания",

"безостановочное странствие просто так, довольствуясь малым", понимается в качестве одного из образов Дао.

Одноденна веломандрівка по маршруту:

смт. Голоби - с. Бруховичі - с. Мельниця - с. Байківці- с. Шкурат - озеро Шкуратівське - озеро Глибоке - озеро Ухо - м. Ковель

Протяжність біля 70 км

Двоє учасників

Нитка маршруту ( щоб подивитись детальніше, відкривайте в окремому вікні)

липень 2015 р.

Старт подорожі почався зі смуги перешкод. Спочатку я наплутав з розкладом електричок , і ми запізнились на поїзд.

Стояли на вокзалі в 5 ранку і думали, як же провести день.

Але на перон під`їхав потяг "Київ - Ковель". Ми швиденько в касу, взяли квитки, затягнули два вело в тамбур . Вже перед відправленням з`явилась провідниця і здійснила галас : " Хто Вам дозволив !?! "

Але , дізнавшись, що ми лише до Голоб,заспокоїлась, погодилась, щоб велосипеди лишились в тамбурі.

Ми сиділи , розмовляли в купе та пили залізничний чай в стаканах.

Вийшли в Голобах, не проїхавши півкілометра , в мене рветься ланцюг .

Назад вернутись можна лише електричкою ввечері... Шукаємо майстра, ланцюг полагодили, але там виявилась ще одна неполадка.

Зрештою, після декількох годин ремонту, лише після 11.00 ми виїхали на маршрут, а планували статувати в 7.00.

Голоби теж не оглянули, а там є цікаві історичні пам`ятки.

Можна почитати тут:

http://www.castles.com.ua/holoby.html

http://denied.org.ua...livskij-kostel/

https://uk.wikipedia...org/wiki/Голоби

Голоби на малюнку 19 ст. Наполеона Орди

Пам`ятки архітектури в Голобах:

Національного значення

Михайлівський костел (мур.) 1711–1728 рр.

Садиба (мур.) XVIII — поч. XIX ст.

Садибний будинок (мур.) поч. XX ст.

В'їзна брама (мур.) XVIII ст.

Георгіївська церква (мур.) 1783 р.

Дзвіниця Георгіївської церкви (дер.) XVIII ст.

Місцевого значення

Будинок залізничної станції (мур.) 1903 р.

Проїхали декілька км по трасі на Ковель, а там є тупикова гілка залізниці в напрямку села Радошин, де знаходяться кар`єри.

Саме туди ми і їдемо грунтовкою по узліссі уздовж колії.

далі через польове різнотрав`я

[ODZER]

Я не встиг роздрукувати карту перед походом, закачав її в мобілку. Розглядати деталі карти під яскравим сонцем на екрані телефона було дуже незручно,за компас я теж забув.

В мене був невеликий бінокль. Попереду побачив село , якісь споруди . Самовпевнено вирішив,що це Радошин з кар`єрами, а праворуч , на обріїї виднілось інше село. Я подумав, що це Байківці.

А треба було подивитись хоча б на компас....

Часу в нас обмаль, поряд грунтовка пішла праворуч, в напрямку Байківців ( як я тоді думав). Ну що ж, в Радошин не їдемо, зріжемо польовою дорогою на Байківці.

Тривалий час їдемо грунтовкою, яка зненацька обривається, далі через лугові трави, які згодом стають висотою вище пояса.

Врешті-решт ми впираємось в систему меліоративних каналів.

Назад вертатись не хочеться, а десь там попереду село. Я знаходжу підходяще місце, і переходиво канал вбрід, перетягуючи на собі велосипеди.

Дно глинисте, нога провалюється в жижу по коліно , а ще води майже по пояс.

далі блукаємо в мереживі каналів, серед коров`ячих стежок.

Курган поряд з каналом

через пасовище по горбкам-кротовинам петляємо до переліску, де в затінку сховалась череда корів, і стежкою заїзджаємо в село

Десь спекотний, в селі не помічаємо людей.

Нарешті, доїхали до магазину , розпитуємо в продавця, як доїхати в сусіднє село Шкурат. Вона знизує плечима.

- А яке це село ? - питаю.

- Нужель

От тобі на! Ми зробили величезну петлю Насправді саме попереду, коли я розглядав в бінокль , були Байківці, а не зліва.

Ну що ж, прямуємо в Байківці через села Бруховичі та Мельницю, а це чимале кільце...

Між селами непогана дорога.

Розсмішила назва села. "Брухо" - так називають шаманів-знахарів в Мексиці.

Перед селом Мельнця старий закинутий польський цвинтар. Розвалена часовня, все страшенно занедбане...

[ODZER]

Історична довідка про село Мельниця http://www.castles.c...melnica.html :

Те, що Мельниця на Волині - поселення давнє, красномовно засвідчують вали князівських часів, що дотепер прослідковуються на околиці села. Та така пам'ятка потішить хіба археологів. Вже в XIV ст. Мельниця хизувалася статусом містечка. Була королівщиною і власністю князя Любарта, з XVI ст. належала Захоровським, потім Семашкам, з XVII ст. - Качовським, з початку XVIII ст. - Хораїнам, з 1704 р. - Маневським.

Любителів архітектури в селі чекає лише костел (1802 р., за іншими даними, зведений у 1749 р. луцьким підкоморієм Єжи Ольшанським), фундований представниками відомої магнатської родини Грохольських. Первісний, ще дерев'яний костел зафундував тут в 1705 р. чернігівський підкоморій Людвиг Маневський. Намальований на блясі місцевий образ Богоматері за переказами колись належав Яну Собєському - звитяжний король брав ікону з собою у військові походи. До Відня теж брав. Невдовзі образ прославився як чудотворний - і в Мельницю потягнулися прочани.

Грохольським Мельниця належала недовго у XVIII ст., в ХІХ-му вже - Корженьовським, Радзішевським і Чарнецьким, так що я б скоріше вірила версії про 1749 р.

Стан споруди, як і слід було очікувати, жахливий. Завалений дах, розписані ідіотськими графіті стіни, дерева на стрісі, пустка та запах сечі. Знайти для храму гарний ракурс неймовірно важко - дерева, що взяли святиню в тісне кільце зеленої облоги, всіляко заважають зробити вдалий кадр своїми високими кронами.

Місцеві діти незрозуміло спостерігають за прибульцями, що лазять напіврозваленим костелом: і чого приїхали? Невже на руїну поглядіти?

Все, що було тут польського, а, отже, й католицького, вкрито товстим шаром забуття. Товстішим, аніж шоколад на дорогому морозиві. Воно й не дивно: там, внизу, ховається стільки страшного, скривавленого, зболеного з обидвох сторін, що не варто тягнути за пластир пам'яті: рани ще ятрять. І довго ще не заспокояться.

Поляків тут не любили. Особливо - після пацифікації. Іноді думаєш, що за гедзь перекусав нормальних людей на початку ХХ століття, чому вони так остервеніло винищували одне іншого, за що? Не зрозуміти...

Знаю, що 18 березня 1943 р. в Мельниці було люто вбито місцевого ксьондза Вацлава Маєвського з групою вірних.

Путівник по Волині Мєчислава Орловича іменує Мельницю "жидівським містечком", в якому налічувалося 2 400 жителів. Не так і мало як на 1929 рік.

До Першої світової в містечку були: церква, костел св. Йосипа, синагога, власний бровар та два млини. Костел зберігся, про інше важко сказати. Адже вже тоді ці місця були нещадно здевастовані війною. А далі було ще гірше... Костел, в якому зараз не дуже й легко вгадати ампірну будівлю, за росіян змінив віросповідання: став церквою. Парафію з Мельниці перенесли до Голобів. А коли в 1916 р. цими землями прокотилася хвиля світової війни, храм не витримав. Після артилерийської атаки німців залишилися від святині лише голі стіни. Де подівся гарний образ святого Франциска авторства Чеховича з середини XVIII ст. - невідомо. Згорів? Вцілів - і був вивезений до Польщі? В 1923 р. святиню повернули римо-католикам. Відбудовував костел св. Йосипа у 1929 р. граф Станіслав Чарнецький - в первісному, бароковому вигляді. На якийсь час повернулася до храму "чудодійна" ікона. (В 1946 р. селяни, котрих експатріалузвали до Польщі, забрали образ з собою - зараз він знаходиться у Хелмі). Після Другої світової костел якийсь час слугував зерносховищем.

В 1942 р. нацисти вбили у Мельниці близько 700 євреїв. На місцевому цвинтарі начебто збереглася неокласицистична каплиця.

Сатра поштівка з малюнком с. Мельниця

Мельниця 1917 року

Знайшов ще старі фото мешканців Мельниці , сім`я Лотоцьких

Колись в селі був замок , що належав польській королеві Боні Сфорці XVI ст.

Також, є городище ХІ-ХІІІ ст., австро-угорське військове кладовище початку ХХ ст. та земляні вали у південній частині села

Фото з цієї статті про Мельницю http://www.volynpost...-na-kovelschyni

Залишок замку королеви Бони Сфорци, являє собою земляний майданчик, що підвищується над низькою болотистою заплавою на 1-2 м

Далі буде...

[ODZER]

з вікіпедії https://uk.wikipedia...iki/Бона_Сфорца

Бона Сфорца . дружина Сиґізмунда I Старого, польська королева ( 3 1518 по 1557 рр), за походженням герцогиня Міланська, Неаполітанська принцеса, дочка міланського герцога Джан Галеаццо Сфорца та Ізабели Арагонської (донька неаполітанського короля Альфонса ІІ та Гіполіти Сфорци

портрет Бони Сфорци, 1517 р

За життя Сиґізмунда I досягла вибирання королем Польщі і коронації 10-річного Сиґізмунда ІІ Августа. Після смерті Сиґізмунда I (1548) Сиґізмунд Август боровся з амбіційною матір'ю. Бона Сфорца виношувала плани об'єднання під своєю владою чи не всієї Європи за рахунок династичних шлюбів своїх дітей. Цим планам заваджав шлюб, таємно від матері взятий Сигізмундом ІІ після смерті першої дружини Ельжбети Габсбурґ з Барбарою Радзивил. Після коронації в 1550 молода королева померла 1551 — Бона Сфорца підозрювалась в отруєнні.

Через погані стосунки із сином Бона прагнула покинути Польщу, але Сиґізмунд Август забороняв їй повертатися до Італії, остерігаючись, що після її смерті в іншій державі, він втратить значні статки і землі в Польщі та Литві. Тільки після відмови Бони від володінь король погодився на її від'їзд. 1556 Бона залишила Польщу, взявши із собою величезні кошти. Із них вона позичила іспанському королю Філіпу II 420 000 золотих дукатів.

17 листопада 1557 року було складено заповіт. Померла у своєму князівстві в Барі в Італії, за однією із версій, від отруєння, заподіяного власним лікарем за наказом Габсбургів. Була похована в базиліці св. Ніколао (Миколая) в Барі, у 1593 році було встановлено мармуровий гробівець коштом доньки Анни.[3]

Сиґізмунду Августу вдалося повернути значну частину боргу Габсбурґів в Краків, в основному срібними талерами і півталерами. Це були високопробні монети зі срібла, привезеного іспанськими галеонами з Нового Світу. Їх контрмаркували вензелем польського короля з датою «1564». Кілька десятиліть монети перебували в обігу, після чого їх викупили у населення.

За часів правління , Ковель та значна частина земель Ковельщини , і не тільки Ковельщини , а й Волині, Білорусі та Поділля , належала Боні Сфорці, в тому числі і Мельниця , яка отримала статус містечка у 1539 році.

В ті час ця територія досягла економічного розквіту. Між іншим, вона була власницею Кременцю, і розбудувала там фортецю.

Ще знайшов і історичних джерелах інформацію про Мельницю в часи другої світової.

В 1941-42 роках на Волині гітлерівцями була створена мережа єврейських гетто. В Мельниці, так як само , як в Несухоїже та Трохимброді, майже все населення було єврейським. Тут також було створене гетто

Кінець липня 1942 – 03.09.1942 рр. Динаміка утримуваних в ґетто постійно змінювалась і становила 1,5 тис. осіб єврейської національності. Ґетто розташовувалось на ізольованій території з 30-38 будинків (в одній хаті мешкало до 4-5 сімей), яку охороняла місцева поліція. За час існування ґетто було знищено до 1,5 тис. осіб. Зокрема, відомо про акцію 5 вересня 1942 р., під час якої було знищено 700 євреїв.

Перед створенням гетто, німці грабували євреїв, конфісковуючи майно.Серед актів та реєстрів збитків , завданих німецько-фашистськими загарбниками, знайшов таку інформацію: "..У Котлера Веніаміна з села Бруховичі конфісковано прикраси на суму 40 тис. крб. У жителів Мельниці забрано: у Вайнера Мотеля Шмоновича 2 кг золота, Цвіка Міхеля - 1 кг золота та срібла, Шумика Богріна - золотий годиниик та кілограм срібла, Бика Вольга - 1.5 кг золота і срібла. Всього у цьому селі забрані дорогоцінні речі в 46 мешканців."

З Мельниці повернули на Байківці польовими дорогами уздовж соснових перелісків та каналів.

Поряд з дорогою знайшов мобільний телефон , на якому 40 неприйнятих дзвінків. Подзвонив , відгукнувся власник, сказав , що вже годину шукає телефон по лісі.

Він під`їхав мотоциклом , показав дорогу в Байківці ( гарна назва, велосипедна . А з Байківців вказав вірний напрямок на село Шкурат.

трохи відпочили від літної спеки в дубовому гаю. Це територія орнітологічного заказника "Радошин"

Орнітологічний заказник «Радошин» (с. Радошин, площа 1600 га, СЛАТ «Тур») – цінний лісовий масив, що включає вільхово-осикові насадження природного походження віком до 40 років, соснові молодняки, місцями, серед лісу, зустрічаються невеличкі природні водойми, заболочені місця. В підліску зростають крушина ламка і ліщина, а у трав’яному покриві – папороті, ягідники. Серед масиву знаходяться гніздові місця рідкісних видів птахів: скиглячка малого і луня польового, шуліки чорного, дятла чорного, дятла зеленого, чисельна мікропопуляція берестянки, місцями – іволги, сойки, зяблика і зеленяка.

Згадаю, що коли ми їхали уздовж залізниці, це була територія загальнозооологічного заказника "Урочище Стахор"

Загальнозоологічний заказник «Урочище Стахор» (між смт. Голоби і с. Битень, площа 46,6 га, Голобська селищна рада, Радошинська сільська рада) – антропогенний комплекс на місці торфокар’єрів, де водяться зайці, лисиці, кулики, лелеки чорні, журавлі сірі.

Цвіт іван-чаю

Невеличке село Шкурат . Населення 58 чол.

[ODZER]

з Шкурата поїхали далі по гравійці. За півкілометра від дороги чудове озеро Шкуратівське.

Водойма невелика, але гарний піщаний пляж, чистенька вода. Поступовий повільний перехід до глибини, можна приїзджати на відпочинок з дітьми.

На узбережжі луки, на іншому березі ліс. Ше є переліски за пару десятків метрів від озерця.

відпочили, пообідали, приготували чай на пальнику та розігріли консервовану кашу з м`ясом.

На озері жодної людини, лише згодом приїхало одне авто.

Декілька разів скупавшись, їдемо далі.

[ODZER]

Виїхали на гравійку. Поряд є невеличке озеро Глибоке. В селі нам сказали, що озеро надто заболочене. Мої спроби знайти хоч стежку до водойми серед густих чагарників були марні.

Неподалік є ще двійка озер в селі Пісочне, але часу в нас обмаль, виїзджаємо з гравійки на трасу Варшавку, і крутимо педалі в напрямку Ковеля

проїхали поряд з озером М`якотин, навіть не побачили плеса. В це спекотне літо, напевне, водойма доряче пересохла.

Згодом звертаємо на озеро Ухо біля села Уховецьк.

Є легенда про назву озера. Одного разу йшов чоловік на заробітки. Дорога пролягала через болотисту місцевість. Раптом чоловік весь загруз у болоті. Тільки одне вухо виглядало. На тому місці утворилось озеро, що нагадувало форму вуха. Звідси й назва озера — Ухо.

Хоча дійсно, якщо подивитись на карті, формою це озеро нагадує вухо

Є піщані пляжі, хоча більша частина узбережжя заросла камишом. На протилежному березі мис-напівострів. Там дійсно хороші пляжі, але все огорожено - там територія дитячого табору.

На озері чимало відпочиваючих, намети ...і сміття.Відчувається, що Ковель недалеко і озеро біля траси.

Трохи покупались, розвісили між соснами два гамаки, навіть встигли подрімати

Взагалі, коли планувався маршрут, ми думали після відвідин озера Ухо заїхати на озера Білинське, Святе та Межиліське ( у всі вони в межах села Білин), але часу обмаль, тому зразу

рванули до Ковеля. Шпарили на всіх вітрах, приїхали на вечірню останню електричку за 10 хвилин до відправлення.

Втомлені, звалились в поїзді спати, проспали на дерев`яних лавках до Луцька. ( Про мандрівку озера Білинське, Святе та Межиліське я розповідав в попередній темі)

А далі буде розповідь про подорож через 7 озер Ратнівщини, але це вже буде в темі http://board.lutsk.u...ti/page__st__60

[Navigator]

Звіт харківських велотуристів про свою подорож, яка проходила і по Волині в серпні 2015 року http://tourist.khark...----elarus#comm

Маршрут їх такий: Олевськ, Уборть, Кам"яне село, Майдан-Копищанський, держкордон, Букча, Прип"ять, Туров, Брест, держкордон в Томашівці, ріка Західний Буг в Кошарах, Світязь, Люцимер, Вілиця, Стара Гута, ріка Вижівка, Ковель.

Маршрут просто чудовий: українське і білоруське Полісся. Та ще й яке! В багатьох слюньки потечуть )))

[zeppelin]

Ківерці-Сокиричі-Озеро-Яромель-Домашів-Городище-Карпилівка-Дубище-[Путилівка?]-Ромашківка-Ставок-Дерно-Звірів-Олександрія-Веснянка-Ківерці. 9.10.2015 р. П'ятниця

Того дня у мене був вихідний. Я повідправляв усіх своїх домашніх кому куди треба було, а сам спорядився покататись. Приблизний маршрут - на карті.

Вирушив з Ківерець приблизно о 9:50 по маневицькій трасі. Ранок був ясний, але досить холодний, вночі було біля -3...-5 градусів, так що спочатку мерзли пальці. Між Озером і Тростянцем десь на 14-15-му кілометрі перед лісом непримітний поворот праворуч. Впізнати його можна по такому цікавому лелечому гнізду:

По полю і далі через ліс іде ще радянська бетонка в цілком пристойному стані.

Дорога вузька, дерева підступають близько до дороги, так що утворився справжній тунель. Тихим ясним ранком видовище просто казкове.

А по боках - волинські джунглі з ліанами.

Дорога веде до території покинутої військової частини. Я буквально за 1-2 дні до поїздки випадково побачив її на гуглівській карті. Здається, там стояли ракетники. Територія частини досить велика, заросла молодими деревами і кущами. З будівель майже нічого не збереглось, переважно окремі частини стін.

На карті я бачив фотографії якихось серйозних залізобетонних ангарів, але щось таке подібне я побачив тільки в одному місці, але з дуже зарослими чагарями підходами. Так що продиратись туди не став. Власне, огляд тієї території міг би бути предметом спеціальної вилазки, а в мене ще попереду була серйозна програма, так

що я трохи покрутився лабіринтом доріжок, але не затримувався.

Ось біля цієї непримітної баюри

була ціла ділянка повалених дерев зі слідами бобрових зубів:

Температура на той час вже була плюсовою, але калюжі ще не розмерзнулись.

На компас чи якийсь навігатор ще не розжився, так що потрібний напрямок визначав по сонцю. Вибрав одну з кращих доріг на схід. Спочатку вона була гарною, але після вирубки стала дуже розбитою лісовозами.

А на одній з вирубок я побачив хмару диму.

Думав, що там якісь лісоруби гріються чи перекушують. Не дуже люблю перетинатись з людьми в таких поїздках, але об'їжджати не було кудою, так що поїхав у бік диму і очікуваних людей. Людей не було, але була лісова пожежа. Хоча мабуть, це вже були якісь залишки пожежі. Ділянка була дуже грунтовно оборана, в одному місці був невеликий вогонь, в іншому - тільки дим.

Я засипав вогонь землею з розор (на всяк випадок, бо поширюватись у ліс він не міг), трохи постояв, ніби як загрози більше не було, так що поїхав далі. Пізніше я читав, що, здається, саме того дня у іншому місці Ківерцівського району - під Озерцем - згоріло кілька гектарів молодого лісу...

[zeppelin]

Виїхав, як планував, у Яромлі. Село маленьке, населення, мабуть, невпинно зменшується. Бачив кілька закинутих хат і щось схоже на закинутий магазин.

Щоправда, село я проїхав не все, а тільки східну його частину.

Далі гравійка до Домашова. Перед ним зустрів старий яблуневий садок.

Поміж деревами гарна трава, видно що її регулярно косять, але яблуні старі, яблучок на них мало і якісь вони миршавенькі і непривабливі. Але я трохи там попасся і набрав у наплічник на дорогу.

На початку Домашова звернув на південний схід. Це була гарна грунтова дорога через поле і сосновий ліс. Суцільна втіха.

Я знав, що десь у тих місцях знаходився Трохимброд (Трохимбрід), про який читав у "Все ясно" Фоера, але не думав, що натраплю на місце пам'ятника. Таки натрапив.

Про трагедію Трохимброда достатньо написано навіть на Борді, так що кому цікаво, може знайти самотужки.

Далі було Городище.

Щоб не вештатись без потреби вулицями села, запитав про дорогу на Карпилівку. З нею мені не дуже повезло, бо дорога ґрунтова, але саме того дня кілька кілометрів (від Городища до повороту на Сильне) розрівняли грейдером. На значній ділянці до мене там залишили сліди тільки пара мотоциклетних коліс і пара ніг. Тому довелось гребти свіжорозрівняним піском.

Потішила око посадка молодих дубочків.

Соснові посадки - не дивина, а от на дубову нечасто натрапиш.

Карпилівка - село цікаве тим, що там мало не кожна сім'я - багатодітна. І то багатодітна не в сенсі трьох дітей, а десь так по вісім і більше. Дається в знаки потужність громади п'ятидесятників у селі. Про це можна почитати, наприклад, тут: http://www.viche.lut...uzhchyn-id1393/

Штаб-квартира конкуруючої фірми виглядає значно скромніше:

У Карпилівці звернув на південь, до Башликів. Дорога біжить між ставками, і через річечку Путилівку.

...

[zeppelin]

Заїхав у Дубище.

Не плутати з Дубищем Рожищенського району. Ківерцівське Дубище району - маленьке село.

Тому мені було дивно зустріти там такий солідний пам'ятник генералу Ватутіну.

Далі я планував ще раз перебратись через Путилівку і поїхати в Мощаницю, з якою у мене пов'язані деякі особисті спогади. На карті чіткої дороги не було, тож довелось питати в місцевих. Перший дід сказав, що не знає. "Я тут недавно живу, їдьте далі й питайте". Хм... В такому солідному віці і "недавно тут живу"... Ну але буває. Поїхав далі. Надибав ще одного дядька чи діда.

- Скажіть, будь ласка, як я можу проїхати на Мощаницю?

Пауза. Потім:

- Та їдьте далі, до магазину. За ним повернете направо.

- А там є міст через Путилівку?

- Е... Ну, кладка.

- І до Мощаниці кілометрів два буде?

- Та там за магазином її вже видно буде.

- Дякую.

Чудово! Поїхав далі. Ніби як магазин. Бо за вікнами ящики від продуктів, правда, жодної вивіски. Дороги не було, але була стежка. Виїхав до Путилівки, кладки через неї і навіть гарненького джерельця.

Трохи погуляв у тому місці, попив водички і натхненно форсував Путилівку. От тільки стежка по той бік була досить умовною.

Поїхав в один бік - тупик в чагарях і кропиві. Поїхав в інший. Місцями доводилось навіть пішки продиратись. Так вздовж берега надибав ще на два місточка через Путилівку.

Якого з них мав на увазі той дід, я навіть не знаю. Дорога далі була кращою, але все одно я спочатку заїхав у тупик на вирубці і місці, де тирять пісок. А далі я виїхав зовсім не у Мощаниці. Точно не знаю, але мабуть я ще й у селі з назвою Путилівка побував і ще раз переїхав через річку. І опинився у Ромашківці. Трохи засмутився, що не втрапив у Мощаницю, але так вже й бути. Далі по трасі Ставок, Дерно, Звірів. У Звірові звернув з траси праворуч, на Олександрію.

Ще кілька слів про Звірів. Я там проїжджаю нерідко і зрозумів, що там живуть дуже чемні діти. На ділянці дороги від траси Луцьк-Рівне до залізничного переїзду зі мною майже щоразу чемно вітається хтось з дівчат чи хлопців віком 7-15 років. Це так мило, що в мене незмінно від цього піднімається настрій. Цього разу зі мною привітався ось цей козак, якого я навіть не полінувався сфоткати.

Так що хто практикує кататись дорогою на Рівне, раджу часом завернути в Звірові до переїзду просто щоб отримати приємні емоції. Далі за переїзд їхати не обов'язково, бо там до самої Веснянки бруківка і гравійка, так що не всім це може бути до вподоби. Ну але мені по такій дорозі їхати цікавіше, ніж по трасі з великим трафіком.

За Олександрією я зробив привал. Не для того, щоб відпочити, бо до дому вже було рукою подати. Просто не везти ж вже назад свій перекус. Щоб було веселіше, розвів вогонь, з'їв канапки і кілька яблук.

Ну а потім вже Веснянка і Ківерці, куди я приїхав, здається, о 16:20.

Протяжність подорожі - 93,5 км. Трохи більше фотографій тут: https://goo.gl/photo...t23pnsRf7evZLo7

[zeppelin]

P. S. Скажіть, будь ласка, фотографії з моїх останніх постів нормально відображаються? А то вперше скористався tinypic.com і вже кажуть, що з фотками не все гаразд.

[Таня Вілігурська]

P. S. Скажіть, будь ласка, фотографії з моїх останніх постів нормально відображаються? А то вперше скористався tinypic.com і вже кажуть, що з фотками не все гаразд.

Усе гаразд, принаймі у мене у хромі усе добре відображається.

[Jimi Jamison]

P. S. Скажіть, будь ласка, фотографії з моїх останніх постів нормально відображаються? А то вперше скористався tinypic.com і вже кажуть, що з фотками не все гаразд.

Так нормально відображаються.Якою камерою користуєтесь?Дякую земляк за чудову розповідь.

[zeppelin]

Jimi Jamison, старенький Canon PowerShot S3 IS.

[zeppelin]

Ківерці-Сокиричі-Озеро-Яромель-Домашів-Журавичі-Лопатень-Журавичі-Микове-Домашів-Яромель-Тростянець-Озеро-Сокиричі-Ківерці. ~88 км.

У передостанній день 2015 року частково повторив описаний вище маршрут, але ще заїхав до Журавич, Лопатня, ще кількох сіл і до пункту тимчасового утримання нелегалів. Писати тут у післяноворічній метушні докладну розповідь з фотками якось нема натхнення. Тому викладаю посилання на альбом з фейсбуку. Має бути доступний навіть незареєстрованим. Фотки супроводжуються невеликими коментарями.

http://www.gpsies.com/map.do?fileId=tqekvoseyyyvmukr

[Vadimm]

zeppelin, якщо користуєтесь смартфоном на Андроїді з GPS, то раджу спробувати програмку Osmand - непаганий офлайн навігатор, який не раз мене виручав в поїздках по закинутих стежках.

[zeppelin]

Vadimm, щиро дякую, але я поки що живу минулим тисячоліттям: компас і карта. Ну карта, правда, в електронному вигляді - на планшеті.

[Дмитро Волиняк]

zeppelin дуже гарні фото, чудові розповіді!!! Цікаво і повчально почитати, подивитись!!! Хочу додати де що! Сам інколи теж катаю десь неподалік Луцька, але зазвичай більш асфальт (в ліса самому стрьомно), то бува зупиняюсь в селах (перепочити, шось сфоткати і тп) і також діти здоровкаються, або навіть починають шось розпитувати типу а звідки, куди, а шо це у вас і тп! І справді тоді якось веселіше стає!

 

 

 

 

 

[ODZER]

Vadimm, щиро дякую, але я поки що живу минулим тисячоліттям: компас і карта. Ну карта, правда, в електронному вигляді - на планшеті.

Я цілеспрямовано не користуюсь в поході навігатором. Для мене сама розшифровка карти, компас , азимути  додає драйву в поході. Інколи буває, що й заблукаємо - потім класно розгадувати ребус з картою та компасом.

А подивитись в навігатор - це всерівно , як відкрити останню сторінку в задачнику і прочитати відповідь. А сам кайф від розв`язування задачі тоді втрачається. . Це , звичайно, моє суб`єктивне бачення, мій стиль. 

Беру роздруковку , часом закачую на телефон. Але все ж , на електронні пристрої сильно не розраховую , якщо випадково сяде батарея , або заглючить .

Тому , роздруковка епізодів карти генштабу( кілометровка)  і додатково роздруковка супутникових знімків з Google Earth. Складні ділянки роздруковую в більшому масштабі . Зазвичай пакую їх в мапник водостійкий, щоб при дощі , вологості або на сплаві не розлізлись 

Якщо це складні лісові ділянки, де немає до чого прив`язати карту , бо доріг зазвичай значно більше, ніж на карті, то я орієнтуюсь по вирубках. Їх зараз багато, по кольору вирубки можна визначити , наскільки давно вона вирубана. А по формі вирубки різні - трикутні, квадратні і т.д - можна легко зорієнтуватись, і зробити прив`язку карти до місцевості 

В пішоходки часом беру крокомір для визначення відстаней. Також , в пішоходках відстані приблизно визначаю  по годиннику - засікаю час на привалах , а свою швидкість пересування знаю. 

 

Хоча на сплавах , наприклад по Стоходу, навігатор особливо не допоможе - там мереживо дрібних русел шириною до 2 км  - там взагалі треба йти інтуїтивно , в лабіринтах проток та рукавів орієнтуємось по більшій течії по водоростям

[zeppelin]

А мені ще дуже стає у пригоді маленький блокнот, в який я перед виїздом вписую запланований "маршрутний лист": список ключових об'єктів з відстанями між ними і напрямками поворотів. Вдома спокійно над картами і супутниковими знімками це все готую, а потім в дорозі таким користуватись навіть зручніше, ніж картою. Це, правда, потребує трохи часу і його зазвичай перед виїздом бракує. Але якщо в майбутньому маршрут частково повторює раніше пройдений, то я просто відкриваю потрібну сторінку блокнота.