Образ лелеки в давньоукраїнській міфології та реконструкція його сакрального значення

[ODZER]

Нова стаття Сергія Лиса (Луцьк).

Дві його статті я вже розміщував в цьому розділі:

АНАЛІЗ НАРОДНИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ПОЄДИНОК З ВІДЬМОЮ (НА ОСНОВІ ПОЛІСЬКИХ ВІРУВАНЬ) http://board.lutsk.u...dinok-z-vdmoju/

ПОЛІСЬКІ ВІРУВАННЯ ПРО ПЕРЕВЕРТНІВ: ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ http://board.lutsk.u...7045-perevertn/

ОБРАЗ ЛЕЛЕКИ В ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІЙ МІФОЛОГІЇ ТА

РЕКОНСТРУКЦІЯ ЙОГО САКРАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ

Лелека-чорногуз споконвіку є одним з найшанованіших птахів у свідомості українців. Його народні назви – боцюн, бусел, бузько – тобто, божа птиця [1, 409], вказують на глибоку сакральність цього образу. Разом з тим, лелека не є символом якоїсь далекої незбагненної трансцендентності. Він мостить собі гнізда часто прямо на людських обійстях, і, за народними уявленнями, тій родині, яка удостоїться такої честі, буде щастя. Українці й самі допомагали в цьому птахам – лаштували на хатах або деревах колеса від возів. І коли вже на ньому лелека таки робив собі гніздо, то сприймався як охоронець людей, а також їхньої худоби і всього господарства.

Сакральний образ бузька складний. З одного боку, він, як і всякий птах, зв’язаний з небом і сонцем. Колись вірили, що саме червонодзьобі лелеки принесли людям на землю іскри небесного вогню. Але якщо лихі господарі образять чорногуза, то він покине їхнє обійстя і забере з собою їхній добробут і здоров’я. Хата ж таких незугарних людей може бути вражена блискавкою чи згоріти в якийсь інший спосіб. Адже лелека оберігає людські будинки від руйнівного вогню.

Тому чорногуз є водночас і повелителем дощу та птахом води. Це й не дивно, якщо згадати, що поживу він знаходить саме на озерах, річках і болотах, поїдаючи жаб і навіть змій. На Поліссі побутували вірування: якщо уподібнитись бузьку і здійснити ритуальне вбивство змії чи жаби, то можна викликати дощ. Але боронь Боже було вбити самого лелеку! Тоді неминучі або страшна засуха, або ж затяжний і дуже сильний дощ. Тому про довготривалі зливи казали: «Після своєї смерті лелека три дні плаче за своїм убивцею» [1, 409]. Як бачимо, бузько не так карає, як з милосердя ніби страждає через гріховність такої людини.

До речі, дощ як живлюща волога, яка запліднює землю, – також образ єднання неба і землі, верхнього світу Прави і світу людей та більшості тварин Яви. По всій Європі в давні часи було поширене повір’я, що дощ у день шлюбу – добра ознака: подружжя буде щасливе й плодюче [2, 44]. А в міфопоетичній книзі Велеса є такі типові щодо цього рядки: «І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де Творець є Сварог, а навпроти нього – жона його. І се празденство мали робити як для мужа і жони, а ми діти їхні. І так речемо, щоб вони здорові й щасливі були, і мали дітей багато, і собою хвалилися, і дивилися до вод, щоб були велеплодні» (текст 30-й) [3, 194]. Отже, дощ і вода взагалі були для українських хліборобів символом родючості.

Тому вважалося, що саме бусел приносить душі ще не народжених дітей з потойбічного Вирію, аби ті могли прийти у цей світ. За германськими повір’ями, якщо прикласти вухо до землі біля джерела, яке б’є поблизу дерева, то можна почути веселі голоси дітей, котрі мешкають у підземному світі. Лелека виловлював душі з річок, озер, криниць чи боліт своїм довгим дзьобом і приносив їх до людей. У слов’янських кашубів є й такий вислів про вагітну жінку: «Лелека змію пустив на її поле, на її лоно, а вона її схопила» [4, 151]. Як бачимо, чорногуз у данному контексті вже виступає швидше як провідник між Явою і нижнім потойбічним світом Навою. Недаремно у деяких українських селах в пам’ять про померлих дітей пекли печиво у формі буслових лапок [4, 322]. І саме тому характерною є також його функція як суворого повелителя змій, істот нижнього світу, відомих своєю мудрістю та заодно безжальністю. За однією з легенд, лелека самим Богом поставлений збирати все гаддя на землі і тримати його в покорі.

Цікаво, що веселка, яка також вважалася символом єднання небесних і земних вод, уявлялася і як смок – змій, який висмоктує воду з землі на небо, щоб потім знову у вигляді дощу повернути його назад. Але в деяких індоєвропейських міфах веселку у дзьобі тримає небесний птах. Тому, мабуть, недарма журавлів, а іноді й лелек називали в народі веселиками.

На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Часто її асоціювали саме з містичним Вирієм, чи Ірієм ( з праслов’янського – водоймище), де птахи та змії зимують, а люди живуть після смерті і до народження. Там бузьки нібито плюскаються в озері і перетворюються на людей [4, 312]. Можливо, саме їх і вважали загадковими рахманами, що начебто жили у Вирії. Вочевидь, тут малися на увазі ще праслов’янські жерці, адже назва «рахман» дуже співзвучна з індоарійським «брахман». Карпатські гуцули, доречі, вважали, що чарівники мольфари походять від прадавніх лелетів (в іншій транскрипції – велетів), які були нащадками земних жінок і божих синів.

Починаючи з 24 лютого (9 березня за новим стилем), коли відзначається свято Обертіння, або Лелечини, усі птахи знову ладнаються вирушати назад до рідних гнізд, несучи на своїх крилах весну. Спочатку жайворонки і різна пташина дрібнота, а за ними – величні чаплі та лелеки. «І тому подивуємося, як птиці небесні із Раю-Вирію летять, і перш за все, до нашого дому», – писав у ХІІ столітті в своєму «Повчанні» Київський князь Володимир Мономах [5, 178].

Ще один цікавий міфічний сюжет на цю тему розповідає нам, що інколи у Вирії лелеки змушені битися з орлами, коли ті, випробовуючи бузьків, на них нападають. І лелеки виходять звитяжцями у цих поєдинках, хоч багато їх під час них гине. Про сенс цього загадкового міфу буде сказано трохи пізніше. А зараз автор дозволить собі провести певну міфологічну реконструкцію, аби з’ясувати: співвідносно до якого божества, враховуючи дохристиянське походження сакрального образу лелеки, його споконвіку називають божим птахом. Адже в давнину, коли люди вважали себе невід’ємною частиною єдиної одухотвореної природи, більшість божеств поруч з антропоморфним мали і своє зооморфне втілення. Зрештою, навіть у християнстві Святий Дух у зримому образі постає перед людьми у вигляді голуба.

Отже, наш бузько, як ми з’ясували, є посередником між світами, охоронцем добробуту, господарства людей, володарем сакральних знань потойбіччя. Недарма його вважали ще й віщим птахом, який розуміє мову божу і мову людей. Варто пригадати, що в Україні є два види лелек – більш поширений на наших теренах білий і рідкісніший чорний, якого іноді ще називають по народному гайстером. Ще один символ єдності протилежностей, закладений у цьому птахові. До речі, в далеких теплих краях, куди й відлітають на зиму наші пернаті (зі Скіфії до Єгипетських боліт, як писав ще Арістотель), також є подібний символ. Щоправда, це не бузько, але його дуже близький довгодзьобий родич – ібіс, з ряду лелекоподібних. У птоломейовому Єгипті ібіс вважався уособленням еліністичного бога Гермеса, котрий увібрав у себе також риси спочатку древньоєгипетського Тота, а потім і римського Меркурія. Гермес – бог достатку, покровитель домашньої худоби і водночас посередник між богами і людьми, хранитель сакральних знань, який направляє на істинний шлях. Саме він навчив людей письму і красномовству, а також оздоровчій гімнастиці та спорту. Цей бог – син весняної богині Майї, яка сяє однією з зірок у сузір’ї Плеяд, взутий у чарівні крилаті сандалі, – проводжає в останню путь до «того світу» і душі померлих. Тримає під своїм контролем Гермес і створінь нижнього світу – дві переплетені між собою змії зображували на його жезлі, якого він колись виміняв на ним же створену ліру у небесного бога світла Аполона. Чарівний жезл Гермеса, як зазначено у найдавніших міфах, було зроблено з ліщини – дерева, яке відноситься до потойбічного світу і за допомогою якого можна було викликати дощ та знаходити підземні джерела.

Саме цьому божеству приписують і створення перших езотеричних «Книг Гермеса Трисмегиста» з алхімії (трисмегистос – з давньогрецької: тричі найвеличніший). Навіть у часи похмурого середньовіччя з його інквізицією таємні містично-алхімічні практики продовжували своє існування в Європі. Гермес у алхіміків виступав як вогненно-водяний дух, філософське море, недуальна світова основа всього сущого [6, 268]. Щоправда, образ ібіса поступово трансформується в образ крилатого змія-птаха, казкового дракона як міфічної істоти нижнього і верхнього світів водночас та символ нероздільних мудрості і невинності.

Міфологічні уявлення народів Старого світу дуже схожі, адже, з одного боку, є архітепічними, з іншого – постійно зазнавали впливу одне одного. Еліністичний Гермес – це, практично, той же Меркурій у римлян, Мірддін у кельтів та Велес (в іншій транскрипції – Волос) у слов’ян.

Велес – божество добробуту, опікун худоби та заразом покровитель не лише простого люду й купців, а й волхвів – давньоруських жерців, що були посередниками між богами і людьми. Як покровитель знань і творчості він опікувався й митцями. Красномовний співець і поет Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий онуком Велеса: «Віщий Бояне, Велесів внуче» [7, 9]. Скульптурне зображення цього божества стояло в Києві на Подолі, біля річки Почайни. І недарма саме біля води, адже Велес «завідував» не лише земними стадами, а й небесними, в ролі яких виступали дощові хмари, що давали життєдайну вологу землі, поєднуючи її таким чином з небом. Деякі вчені (наприклад, О. Афанасьєв) припускали походження імені Волос від давньоіндоєвропейського означення волосся, шерсті, руна, а також і хмар.

Ще одне можливе потрактування імені Велес – це розкладення його на германські «вел» та «асс»: «вел» означало благополуччя, здоров’я, добро в одному значенні та джерело, колодязь, лиття води через край – в іншому, а «асс» – бог. Отже, в такому значенні Велес – це добрий бог і водночас бог джерела-вирію. Хай не бентежить тут змішання слов’янської і германської етимологій. Свого часу ці групи народів тісно контактували. Археологічні дослідження засвідчують, що наприкінці ІІ століття германські племена готів та гепідів захопили територію сучасної Волині і панували тут до початку V століття [8, 80]. Деякі давньогерманські слова залишилися в поліських діалектах і понині. Тому певне змішання міфологічних уявлень, які й так мали спільне індоєвропейське коріння, було неминуче. То ж недивно, що Велес згадується і в знаменитій «Едді» – середньовічній книзі давньогерманських міфів та легенд [9, 211].

До речі, ще одним свідченням функції Велеса як посередника між небом і землею та богом дощу є найменування у деяких карпатських селах веселки як Велета. Як бачимо, і тут образ Велеса перегукується з образом сакрального лелеки. Як і бусел, Велес відповідав і за народження дітей, а не лише за плодючість худоби. «Бог Велес отрочат несе» (текст 16-а) [3, 140], як образно написано в тій же, можливо, не цілком автентичній, але справді створеній на основі слов’янської міфології «Велесовій книзі». І тут же варто додати, що не лише у слов’ян, але й у прибалтів Велес вважався також провідником мерців у потойбічний світ.

Та Велес знаний не тільки як божество води, але й небесного вогню. Народною назвою сузір’я Плеяд в Україні є Волосожари, буквально – жарини чи вогні Волоса. У «Велесовій книзі» він також постає як божество, яке виганяє сонце зранку на небесну пашу: «Молили Велеса, Отця нашого, хай потягне в небі Коня Суражого» (текст 3-а) [3, 64]. Знову ж таки згадаймо, що бузько не лише птах Вирію, але й той, хто приніс іскри небесного вогню людям.

Велес, вочевидь, був надзвичайно шанованим божеством у Київській Русі, особливо до прийняття у 862 році християнства руським князем Аскольдом та пізнішого захоплення у 882 році Києва варязько-новгородським князем Олегом. Бо для язичника Олега і перших кількох поколінь Рюриковичів головним стає культ поклоніння громовержцю Перуну. Це був бог князів та їхніх воїнів – грізне божество блискавки і бурі, переможець злих сил, якому корилися як небесному владиці. Хоча до Аскольдового хрещення і наступного приходу варязьких правителів володарем неба вважався прабог Сварог – покровитель ковалів, цілителів, а також шлюбу. Разом з тим, Сварог і сам ототожнювався з безкінечним небесним простором, що породжує і вміщує в собі всіх богів, людей, духів та решту світу. У той час, як знаючий Велес виступав посередником між усіма проявами цього єдиного простору та тим, хто обвінчує Небесного Господаря з Великою Матір’ю-Землею.

Втіленням Сварога, вочевидь, вважався сонячний сокіл Род, що сидів на вершечку Світового Дерева, а його божественної дружини – сива зозуленька, яка вважалася володаркою долі і ключів від Вирію та мала здатність восени після того, як переставала кувати, перетворюватися до весни на яструба [4, 330]. Зооморфним же втіленням Перуна, як і більшості богів-громовержців індоєвропейських народів, мабуть, виступав орел – всесильний цар птахів. Згадаймо в цьому контексті, що саме орли нападають на лелек у Вирії, ніби перевіряючи їхню божественність і що саме лелека охороняє людські хати від потрапляння у них блискавок. Характерно також, що в одній з українських народних пісень співається: «Ой соколе, соколоньку, не вий гнізда на дубоньку» [10, 72], оскільки дуб вважався деревом Перуна. Разом з тим, образи сокола та орла часто уподібнюються один одному, адже є, до певної міри, взаємозамінними у народній уяві та діалектично єдиними за суттю.

Велес як божество волхвів і простого народу швидше егалітарно-партнерського, а не ієрархічно-патріархального характеру, сприймався князівською владою неоднозначно. За Олега він ще визнавався майже рівнею Перунові. В договорі цього князя з візантійським імператором Левом VI від 907 року всі руські воїни клялися «Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту» [11, 19]. Перун свій для дружинників князя. Для інших руських воїнів залишено Волоса.

В договорі князя Святослава з візантійським імператором Іоаном І від 971 року востаннє поруч з «богом, у якого віруємо, – в Перуна» [11, 42] згадується і Волос. Але вже за Святославового сина, князя Володимира Великого, який у 980 році спробував реформувати давньоруську релігію, в офіційному пантеоні богів на чолі з могутнім Перуном місця Волосу не знайшлося. Як, до речі, й уже призабутому на той час Сварогу. Зображення Велеса стояло у Києві на Подолі окремо від кумирів інших божеств, поставлених князем «на пагорбі, поза двором теремним» [11, 47]. Вочевидь, вплив волхвів і народного віча падав, а князя і його дружинників зростав. Остаточно утверджується князівська влада з повторним прийняттям християнства у 988 році, бо священнослужителі нової віри були залежні від князів і потребували їхнього захисту. Волхвів же поступово знищили, незважаючи на народні бунти, які, згідно свідчень літописців, ще неодноразово піднімали останні з жерців давньоруської віри проти влади Рюриковичів.

До речі, за «Повістю минулих літ», вже згадуваному князю Олегу пророчить смерть від його ж власного коня саме волхв. Олег, почувши це пророцтво, відлучає від себе коня. Коли ж той помирає у 912 році, приходить до його останків і, промовивши «неправдиво то говорять волхви, і все те – лжа єсть: кінь умер, а я живий» [11, 22], наступає ногою на його череп. Та тієї ж миті з черепа виповзає змія і смертельно жалить князя. Символіка тут читається досить легко. Кінь – це також символ Волоса як покровителя худоби. На одному з білоруських діалектів коня навіть так і величають, подібно до Волоса, – волот. Змія ж, як уже було зазначено вище, – істота нижчого світу, що підкоряється цьому божеству. Адже в цій історії справжнім убивцею князя вважається саме кінь, а змія – лише його підручна.

Між іншим, на думку багатьох дослідників, загальний образ коня – пізнішого походження, аніж аналогічний за роллю образ птаха як уособлення божественного. Та коли людина приручила диких тварин, зокрема і коня, у народній уяві відбулося накладання цих, на перший погляд, зовсім не подібних зоообразів [12, 33]. Звідси у казках – кінь, який уміє літати. Таким чином, якщо на пізньому етапі міфотворення ібіса як символа Гермеса в Середземномор’ї замінює казковий дракон, то в Україні лелеку як уособлення Велеса – крилатий кінь особливої масті, якого також стали вважати посередником між світами.

З прийняттям християнства, образ Велеса як хранителя сакральних знань, забороняється, його стали сприймати, як щось потойбічно-лихе. Функції ж Велеса як покровителя скотарства і родинного добробуту перебирає на себе християнський святий Власій, шанований в середні віки не лише в українців, але й в інших європейських народів. Його днем традиційно вважається 11 лютого (24 лютого за новим стилем), що знаменує поворот від зими до весни. «Святий Влас збиває ріг із зими!», як говорили українці [9, 213]. Однак, подекуди на Поліссі день Власа був рухомим святом і його відзначали в четвер на Масляному (Веселому) тижні [13, 505], який припадає на різні числа лютого, а в окремі роки – на початок березня. Називали цей день ще широким четвергом, розгулом або переламом [14, 215].

Що ж до образу лелеки як сакральної істоти, то він залишається, але тільки у віруваннях простого люду по селах. Бо з християнською символікою його було важко якось поєднати. А сам по собі він не викликав якоїсь перестороги у православних богословів. Та й загалом, древні міфологеми, породжені колективним розумом, насправді незнищенні, вони використовуються і в сучасній символіці. Так, наприклад, в Тернополі нещодавно розпочато спорудження пам’ятника українській Незалежності – в образі жінки, яка піднімає у руках крилатого родича лелеки журавля, стилізованого під тризуб – древній символ єдності трьох рівнів буття. Ще один приклад: один із сучасних приватних українських банків використав фотоколаж лелеки зі 200-гривневими купюрами у дзьобі як символ достатку. Бо на цих купюрах Національний банк України видруковує зображення бузька на фоні В’їзної вежі Луцького замку. А золотий лелека з книгою на крилах, наче сакральний носій знань, став символом однойменного Всеукраїнського літературного конкурсу, лауреатом першої премії якого, до речі, є письменниця з Волині Надія Гуменюк. На сучасному ж гербі волинського села Буцин зображено двох срібних лелек, оскільки вважається, що назва цього населеного пункту походить від бузька. Цікавий образ чорногуза, як небесного захисника українців, створив у художньому фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»(2011) режисер Михайло Іллєнко. Він навіть показав у цій кінострічці кумира антропоморфного божества з головою лелеки. Все це приклади, думається, того, що на підсвідомому рівні всі ми, попри панування техногенного раціоналізму, пам’ятаємо про свій зв'язок з коренями свого роду та єдність з живою природою загалом.

Постаті Велеса та лелеки мають бути особливо близькими жителям Волині. Адже давня їхня самоназва «бужани» означала, вочевидь, що це ті люди, які живуть біля річки Буг. Але Буг – це давня форма слова Бог. То, може, люди з божої землі, а чи навіть люди-бузьки? Тим більш, що назва «волиняни» може бути виведена і від етимології слова «Волос». Отже, це не лише люди з племінного слов’янського городища IX – X століть Волинь (Велинь), але й люди Волоса, і, значить, теж, як не парадоксально, ті, які мешкають на божій землі. Зрештою, де ж в Україні, як не на поліських озерах, річках і болотах мали найбільше шанувати прекрасних лелек та поклонятися святим озерам і джерелам!

Насамкінець зазначу, що зображення лелеки на колесі вміщено і на гербі Національної спілки краєзнавців України, членом якої є й автор цих рядків. І кому ж, як не українським краєзнавцям, що самовіддано поширюють знання про свої рідні краї та возвеличують їхню красу, гордо називатися, подібно до віщого Бояна чи загадкових волхвів, Велесовими внуками!

Література

1. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. – Київ: Либідь. 2002. – 664 с.
   
2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу / Митрополит Іларіон. – Київ: АТ «Обереги», 1992. – 424 с.
   
3. Велесова книга. Волховник. – Київ: Такі справи, 2002. – 368 с.
   
4. Завадська В., Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології / В. Завадська, Я. Музиченко, О. Таланчук, О. Шалак. – Київ: Орфей, 2002. – 448 с.
   
5. Повість минулих літ: літопис. – Київ: Веселка, 1982. – 226 с.
   
6. Пуассон А. и др. Теория и символы алхимии. Великое Делание / А. Пуссон и др. – Киев: Новый Акрополь, ООО «Бронт-ЛТД», 1995. – 228 с.
   
7. Слово о полку Ігоревім. – Київ: Радянська школа, 1986. – 310 с.
   
8. Кучінко М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині (від палеоліту до середини XIV ст.) / М. Кучінко. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 208 с.
   
9. Воропай О. Звичаї нашого народу. Том І / О. Воропай. – Київ: Оберіг, 1991. – 456 с.
   
10. Щедрий вечір. Пісенник. Українські народні пісні. – Київ: Музична Україна, 1989. – 192 с.
    
11. Літопис руський. – Київ: Дніпро, 1989. – 591 с.
    
12. Левчук О. Колірний код фольклорного образу коня та його символічне значення в українській народній творчості / О. Левчук // Міфологія і фольклор. – 2009. – №1(2). – С. 29 – 36.
    
13. Місіюк В. Структура народного календаря Західного Полісся / В. Місіюк // Народна творчість українців у просторі та часі: Матеріали міжнародної наукової конференції в рамках VI Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» / За ред. проф. Г. Аркушина. – Луцьк: ВМА «Терен». 2010. – С. 498 – 513.
    
14. Дригалкін В., Дригалкін В. День за днем: календар-довідник народних і релігійних свят / В. Дригалкін, В. Дригалкін. – Київ: Стилос, 1999. – 240 с.
    

Примітка.

Дана стаття вперше була опублікована в науковому збірнику «Волинський музейний вісник: випуск 3». – Луцьк: МП «Пульс», 2012. – С. 109 –113.