Хто навчив українців говорити, писати й займатися сексом

[Tolik_lt]

Слово «говорити» подарували нам готи, які принесли на нашу землю християнство… Від скіфів ми запозичили слова «балакати», «базікати», «мова»… «Yabati» по-давньоіндійськи означає те саме, що й українською…

Українці як етнос (за мовною ознакою) почали формуватися в межах праслов’янської спільноти в середині першого тисячоліття нової ери. Це відбувалося шляхом консолідації давніх слов’янських племен, до чого їх підштовхувала загроза поневолення аварами, гунами тощо. Але основний лексичний склад, фонетичні та граматичні особливості слов’янських мов, серед них і української, сформувалися значно раніше – протягом першого тисячоліття до нашої ери.

Ми виходимо з того, що праслов’янська мова виникла внаслідок тривалої взаємодії балтійської прамови, від якої походять сучасні литовська, латиська й кілька мертвих, зокрема прусська, з іншою – «чужою» мовою. Можливо, це була кіммерійська, яку прийнято вважати однією з індоарійських, а також інші іранські мови, зокрема скіфська, пізніше – сарматська, аланська, сакська тощо.

Імовірно, саме кіммерійці, підкоривши частину балтійських племен, перейняли їхню мову, але змінили її так, що вона перестала бути власне балтійською. Слов’янська увібрала в себе чимало фонетичних, морфологічних особливостей, а також засвоїла великий пласт лексики індоіранських мов.

Принагідно нагадаємо, що слово «іранський» не має жодного стосунку до сучасного Ірану, який дістав свою назву порівняно недавно. Іранські племена, зокрема перси, заселили територію нинішнього Ірану вже після того, як з’явилися в Наддніпрянщині, де вони, можливо, були автохтонами. Слово «іранський» стосовно давніх племен має синонім – «арійський». Але, знову ж таки, арійці, арії, тобто давні іранці, не мають нічого спільного з тим значенням, яке цьому слову надавали нацисти.

Попередні публікації з цієї серії були присвячені давнім назвам, котрі стосуються столиці України («Хто насправді є “старшим братом” українців?», «Скіфські витоки столиці України»). Та щоб не склалося враження, що давні народи залишили нам тільки власні назви, зробимо невеликий відступ від топонімічної теми.

Як говорили готи

Звісно, не лише балтійці та індоіранці доклалися до формування слов’янських мов, зокрема української. Достеменно відомо, що великий вплив на них справили германські племена готів, які панували на українських землях кілька віків у середині першого тисячоліття нашої ери. Готи принесли на ці землі християнство й створили тут свою державу зі столицею на Дніпрі (де точно – невідомо). Готський король Германаріх воював зі слов’янами, проте очевидно, що деякі з них служили йому.

Напевне, частина готів асимілювалася слов’янами, відповідно, перейняла слов’янську мову, дещо змінивши її, як це зазвичай відбувається в таких випадках (залишки поглинутої мови називаються субстратом).

Українська мова увібрала чимало готських слів: шолом, меч, князь, гаразд та ін.

І саме готи, на наше переконання, дали українцям слово говорити.

Відповідно до "Етимологічного словника української мови" (т. 1, с. 542) говорити є вторинним словом відносно давнішого – *govorъ, *gavorъ. Цей корінь зафіксовано в багатьох слов’янських мовах, але його походження вважається невідомим. Готською мовою gawaurdi (вимовляється gawordi) означає «говоріння, спілкування» – префіксальне утворення, з префіксом ga-, від waurdi «слово» (англійською word) (CGGL, с. 132).

*Gavorъ спочатку, напевне, означало «говоріння готською мовою», *gavoriti – «розмовляти по-готськи», можливо, зі зневажливим відтінком, подібно до того як «шпрехати» означає «розмовляти по-німецьки». Кінцеве -d не вимовлялося самими готами або втратилося внаслідок засвоєння лексеми слов’янами.

До речі, слово гаразд утворено за допомогою того самого готського префікса ga- від razda «мова, говірка». *Garazds – «здатний добре говорити» (ЕСУМ, т. 1, 470).

Зустрілися балакун, базікало і ляпак

В українській мові є чимало експресивних синонімів до слова говорити. Деякі з них теж мають свою досить цікаву історію.

Балакати означає «розмовляти, розповідати, говорити» (ЕСУМ, т. 1, с. 123). Етимологічний словник пояснює це слово як похідне від бал- «розмова, базікання» й справедливо відсилає до лексеми бали «розмови, балачки», що «може розглядатись як праслов’янське утворення з суфіксом -l- від іє. *bhā- «розповідати» (звідси укр. баяти, байка) (с. 127, 157). Питання лише в тому, як це утворення з’явилося в праслов’янській мові, адже в балтійських мовах кореня бал- із цим значенням немає.

Звернення до індоіранських мов, до яких належала, зокрема, скіфська, допомагає знайти відповідь на це питання. "Порівняльний словник індоарійських мов" (CDIL, с. 528) містить розлогу статтю *bōll «розмовляти». У різних мовах цієї групи (перелік їх зайняв би надто багато місця) зустрічаються такі форми цього слова: bollaï «говорить», bōlun «сказано», bolaṇ, bolṇā, bolā, balā, balāna тощо зі значенням «мова, балачка, обіцянка, слова; кликати, говорити, казати». У пракриті bōllaka означає «балакун».

Тож гадаємо, слова бали, балакати є запозиченнями, і від самого початку виражали певну, радше негативну, оцінку. Можливо, балакати означало говорити котроюсь із іранських мов – незрозумілою, немилозвучною (чи навпаки – вишуканою, панською?). Як приблизно «пшекати» – говорити по-польски – з порівняно недавнього минулого.

В українській мові є ще одна лексема з цього синонімічного гнізда зі схожим коренем, але з більш виразним стилістичним забарвленням: бовкати, бовкнути. Звук в постав на місці історичного л (*bъlkati). Можемо припустити, що й тут звуконаслідувальний корінь (ЕСУМ, т. 1, с 219) сформувався під впливом скіфського *bal-, *bol-. Так само можна пояснити й белькотати, белькотіти (с. 166), а також виразне балаболка – відразу з двома близькими коренями.

Баляси «теревені» теж із цього ж ряду. Вислів баляси точити зі столярського лексикону потрапив до цього синонімічного гнізда, зблизившись із балясами-теревенями на основі співзвуччя (с. 129).

А слова балагура, балагурити (с. 123) поєднали в собі субстратні корені відразу двох мов – іранський бал- та готський гур- (від говор-).

«Поіранені» балтійці, які стали слов’янами, взяли від скіфів не тільки балачки-баляси, а й інші слова з таким самим або близьким значенням.

Слово базікати, як і басні «теревені, пусті балачки», виводиться від того самого іє. кореня *bhā- «розповідати» (с. 114, 148). Але, знову ж таки, у балтійських мовах кореня бас-, баз- немає, а у слов’янських він чомусь з’являється.

"Порівняльний словник індоарійських мов" фіксує наявне у багатьох із цих мов слово bhāṣā «мовлення». Варіанти: bhāsa, bas, baha та ін. «мова, слово, пісня, приказка». Тож, схоже, слова басні, базікати та споріднені з ними з’явилися в наших предків під впливом мови скіфів. Пор. грузинське baasi «балачка», очевидно, того самого походження.

Ще одне експресивне слівце з цього ж синонімічного гнізда – ляпати, ляпнути – теж, гадаємо, не є простим звуконаслідуванням, як здається. Його значення – «говорити, не думаючи, базікати» – поширене чи не в усіх слов’янських мовах, а отже, сягає праслов’янських часів. Очевидно, що його походження пов’язане з вигуком ляп (ЕСУМ, т. 3, с. 341), але саме це значення могло розвинутися під впливом іншої мови. До цього ж ряду слід віднести слова лопотати, лепетати.

В індоіранських мовах *lapa означає «балачка, базікання» (корінь lap-). Похідні значення в різних мовах: «балакучий; балакун, базікало; слово, мовлення». А в мові палі lapaka – це «базікало, бурчун» (CDIAL, с. 634), майже як в українській: ляпак «базікало» (ЕСУМ, там само). Lápati «бурмоче, базікає», похідні значення – «казати, говорити, вимовляти»; *lāpana «балачка». У мові кашмірі lapar – «балакуча людина, яка веде безглузду, дурнувату розмову; базікало, ляпак» (DKL, с. 529). Пор. грузинське lap’arak’i «балачка, розмова», мабуть, того ж походження.

Щодо лепетати, то «Етимологічний словник української мови» відзначає зв’язок між цим словом і дінд. lápati, а також лексикою інших індоєвропейських мов, з чого можемо зробити висновок, що це слово, імовірно, успадковане українською з індоєвропейських часів, а не запозичене на якомусь етапі формування слов’янської прамови.

А ось слово жебоніти, жабоніти «белькотати, гомоніти, бубоніти» неясного походження (ЕСУМ, т. 2, 190), на нашу думку, є теж запозиченням – так само, як і шпрехати, балакати, говорити. Лексема zabān, zubān поширена лише в частині іранських мов, зокрема в перській і таджицькій (забон). Означає – «язик; мова, говірка, вислів, мовлення» (CPID, c. 608). На слов’янському ґрунті вона, природно, зблизилася зі словом «жаба». Саме тому мова якихось іранських племен у Наддніпрянщині, у якій вживалося це слово, нагадувала слов’янам квакання жаб. Жебоніти означало шварґотіти тією «жаб’ячою» мовою.

Звідки взялася мова?

Походження цього слова задовільного пояснення не має, а в кореня мов- (молв-, *mъlv-) нема відповідників за межами слов’янських мов. «Етимологічний словник української мови» містить таку інформацію: *псл. mъlva «гомін», *mъlviti «гомоніти»; – походження остаточно не з’ясоване; – розглядається як звуконаслідувальне утворення» (т. 3, с. 491–492). «Етимологічний словник слов’янських мов» більш категорично наполягає на звуконаслідувальному походженні (ЭССЯ, т. 20, с. 225-226). Індоіранські лексикони теж не додають ясності.

І все ж таки насмілюся припустити, що ця лексема виникла під впливом арійських мов, про що свідчать її фонетика та морфологія.

Слова на -va, особливо віддієслівні іменники, зустрічаються в дінд. мові дуже часто: рalāva «полова, солома»; plava – «повінь» (пор. укр. заплава) від plávatē «пливе»; ārāva «крик»; ráva «ревіння»; drāva «швидкість, політ» від drávati «біжить»; bahutva «багатство, велика кількість»; dāsatva «рабство»; śrāva «слух»; prasrāva «сеча»; *bhāṣārava «мова»; bhāvá «буття, річ, стан» тощо (див. CDIAL). "Порівняльний словник індоарійських мов" сера Ральфа Л. Тернера містить близько 2% заголовкових слів, які закінчуються на -va. У слов’янських мовах таких слів значно менше (як-от: слава, прірва, страва, злива, булава, битва, заграва, постава тощо), причому частина з них, на нашу думку, виникла під скіфським впливом. І чи не в контексті іранського впливу слід розглядати численні назви річок та інші топоніми на -va? Драва, Орява, Орнава, Тересва, Синява, Росава, Унава та ін.

Крім того, поєднання звуків – складотворчий ḷ або ṛ між двома приголосними – є дуже характерним для «праіндоіранської» і меншою мірою – для слов’янської мов: псл. *vḷkъ «вовк» – дінд. vṛka «вовк»; псл. *mṛtь «смерть» - дінд. mṛtá «смерть»; псл. *mṛkn- «меркнути» – дінд. *mṛkṇa «ущербний, затемнений»; псл. *moldъ «молодий» - дінд. mṛdú «м’який, слабкий»; слн. krk «шия» - дінд. kṛka «шия» тощо. На сьогодні ця спільна для обох мовних груп особливість (хоча її походження в слов`янських явно субстратне), збереглася в мовах індійської гілки та в деяких слов’янських мовах.

Тож слово мова (*mḷva) могло виникнути в іранській (чи слов’янсько-іранській) мові наддніпрянців, подібно до bhāvá, plava, drāva тощо, як іменник на позначення процесу, який може бути виражений дієсловом, – балаканини, говоріння, гомону. До речі, не виключено, що переносне значення слова молоти розвинулося під впливом дієслова *mъlviti, яке походить від мови-молви.

Я читаю, а отже, я мислю

Ми не знаємо, чи вміли «доісторичні» слов’яни читати й писати, хоча в істориків більше підстав вважати, що таки вміли. Нам також нічого не відомо про письмо скіфів та інших іранців на цих землях. Водночас походження слів читати й писати може свідчити на користь їхньої письменності.

Слово читати, етимологічно пов’язане з чтити, поштивий, честь, має близьких індоіранських родичів: cittá «видимий; мислення, думка» (CDIAL, с. 260). Порівняльний словник фіксує такі значення похідних лексем čit, ċĕth, cetāna, citāunu тощо в різних індоарійських мовах: «задум, прагнення, розуміння, розум, пам’ять, увага; розмірковувати, повідомляти, думати, вирішувати, бачити, дивитися, інформувати».

Балтійські мови теж мають споріднені слова: лит. skaitýti "читати, рахувати", лтс. skàitît "рахувати" (див. у Фасмера). Вважається, у слов’янських словах відбито чергування čit-/čьt- (укр. чит-/чт-), проте, імовірно, у цих коренів дещо різна історія.

Читати з нинішнім значенням могло бути засвоєне праслов’янами в результаті взаємодії з іранцями, на що вказує і семантика індоіранських слів, близька до читати («розмірковувати, повідомляти, інформувати»; *uc-cittaka «дуже розумний» – пор. укр. читака, префікс uc- «дуже», рос. «очень»). Ще одним свідченням запозиченості є грузинське k’ith-va «читання», очевидно, того самого походження.

Навіть якщо уявити, що наддніпрянці доісторичної доби не мали власного письма, серед них, поза сумнівом, були грамотні люди, котрі читали й писали іншими мовами. А отже, було слово на позначення цього інтелектуального процесу. І це могло бути скіфське *čita-, що згодом трансформувалося у слов’янське čita-.

Писана краса

Щодо писання, то давній корінь цього слова українська, можливо, успадкувала з індоєвропейських часів. Проте з іншим значенням – пістрявий, пестрий «строкатий» (корінь pьs-). Значення «писати, малювати» зафіксовано лише у слов’янських, балтійських мовах (лит. piẽšti «малювати», прус. peisāi «пишуть» – див. ЕСУМ, т. 4, с. 360, 375-376), а також у деяких індоіранських. У слов’ян і балтів це значення (корінь pis-) могло розвинутися під впливом все тих же давніх арійських мов, що панували в першому тисячолітті до нової ери в Наддніпрянщині. Принаймні серед їхніх носіїв було чимало письменних людей, без яких не могли обійтися торгівля та дипломатичні відносини.

Корінь piś- у індоіранців позначав процес різьблення, карбування, висікання, вирізання (а ще нарізання м’яса). Семантичний зв’язок із писанням простежується чітко. Pḗśa від того ж кореня означало «орнамент, візерунок», pēśalá - «прикрашений, приємний, красивий» (CDIAL, с. 464), pēśakāra – «вишивальниця», дослівно «та, що робить візерунки». Як бачимо, з цим коренем пов’язані українські писанка, писанкарство, розписувати, розписний, вислів «неписана краса».

Давньоперська мова підводить нас ще ближче до слов’янського значення: *nipēśayati «пише» (від piś-). Таджицькою навиштан «писати» (корінь виш-), осетинською фыссын «писати» (фыс-).

Отже, писати, на нашу думку, це теж субстратне арійське слово, що нагадує нам про давні, зокрема й культурні, зв’язки праслов’ян чи навіть балтослов’ян з іранцями.

А тепер про секс

Якщо ще залишилися скептики, яких не переконала теза про скіфський вплив на українців, радимо відкрити «Порівняльний словник індоарійських мов» на сторінці 602. Подаємо деякі слова без коментарів (bh читається як б з придихом):

Yabh «злягатися»; yábhati «злягається» (Авеста); yabhana «злягання» (санскрит); *yabdha «спарений»; *yabhyatē, *yabdhṛ «той, хто здійснює злягання»; jabhaṇu, jabhaṇuya «отримувати сексуальне задоволення» (сіндхі); yabhaṇ «мати сексуальні відносини» (лахнда). У мовах сіндхі, лахнда, крім того, варіації цього слова використовуються як лайки.

Далі буде продовження розгляду київських назв.

Володимир Ільченко, [email protected]

Посилання на літературу дивіться тут.

http://www.unian.net/ukr/print/484042

[georg]

є ще припущення, що від українців пішли мавпи, і тільки потім від мавп усі остальні...