Критичні ситуації в походах

[ODZER]

Критичні ситуації в походах (вело, пішоходних та водних).

Розповідайте про ситуації , які ставались з вами чи з вашими знайомими.

Думаю, цей досвід буде корисним всім туристам.

[carlzeiss]

Пам'ятаю, якось забув туалетний папір вдома.

[ODZER]

з сайту http://www.karpaty.com.ua/?chapter=12&item=339

Двобій з зимовою Чорногорою закінчився трагічно.

Знову смерть в Чорногорі. На цей раз в Верховинському районі.

Жителі причорногірських сіл ще не забули трагедію зі студентом з Луцька Віталієм Киричуком, який загинув три роки назад на другій по висоті вершині Карпат - Бребенескулі (2036м.), як легендарна Чорногора забрала нове життя, таке ж юне, сповнене мрій, сил і енергії.

Киянину Саші Кірсанову тільки влітку виповнилось 26. Він обзавівся в столиці власним житлом, взяв позику на закупку меблів, мріяв одружитися з коханою дівчиною, але гори перекреслили всі його мрії. І обірвалося життя не в бою за Батьківщину, не при виконанні інтернаціонального обов'язку і не при рятуванні людей. Банальне зневажливе ставлення до гір стало причиною трагедії. Випускник престижного Московського фізико-технічного інституту, молодший науковий співробітник Інституту кібернетики імені академіка Глушкова обов'язково став би професором, можливо академіком, але не судилося...

Тяжка провина лягає на його так званих друзів, які намітили на ці по справжньому зимові в горах дні складний альпіністський маршрут з Шиберного до Дземброні через дві технічно складні вершини Карпат - Піп Іван( 2026м.) і Смотрич (1896м). Згідно спортивної класифікації взимку цей маршрут оцінюється як альпіністська 2А і під силу тільки досвідченим гірським туристам і альпіністам. Не перестаю твердити вже багато років, що в Чорногору взимку ходять три категорії людей : альпіністи, рятувальники і ... самогубці. На превеликий жаль кількість останніх з кожним роком зростає. Двоє туристів з трьох, що замахнулися на цей траверс раніше взагалі не були в Карпатах. Вражає та безвідповідальність з якою молоді люди відносяться до власного життя.

Я десятки років ходжу в високі гори і кожен раз йду як на фронт, туристи ж йдуть як на прогулянку. Я готовий в будь яку хвилину відступити і визнати свою поразку перед ними, туристи ж вершини беруть штурмом на "Ура".

А починалося все досить мирно і спокійно.

Приїхавши в Верховину в суботу 13 листопада молоде подружжя Андрій і Марія Скулиш та їхній товариш Саша Кірсанов сіли в автобус до Шиберного , що відправляється з Верховини об 11 год. На прикордонній заставі "Шибени" їм видали перепустку в прикордонну зону, знаючи що туристи зібралися на Піп Іван.

Група без проблем дійшла до полонини Веснарка, де і заночували. Свій перший день подорожі відмітили пляшкою вина і полягали спати. Прокинувшись вранці побачили, що надворі вже зима. Це не злякало їх і опівдні вони були вже біля руїн старої польської обсерваторії, що розташована на горі. Ураганного вітру зі снігом на вершині було недостатньо, щоб прийняти рішення повертатися назад знайомим маршрутом.

Горе-туристи продовжили маршрут до села Дземброня. Йти всім було важко, сили залишали їх з кожною хвилиною. Особливо важко було Саші. Вітер повидував з його очей оптичні лінзи і він йшов майже наосліп.

На сідловині між вододілом Чорногори і горою Смотрич ситуація погіршилась, але туристи і тоді не змогли прийняти єдино правильне рішення - зійти вліво в полонину Чуфрова або вправо до полонини Шешурська, де є в доброму стані будиночок з пічкою. Вони продовжили маршрут до Дземброні найважчим шляхом - через гору Смотрич (1896м).

Тут на вершині Сашка залишили останні сили. Оцінивши ситуацію Андрій приймає рішення встановлювати намет в який і заносять напівживого Кірсанова, але було вже пізно. Під час переодягання хлопець помирає внаслідок виснаження організму і переохолодження. Андрію і Марії прийшлось ночувати в наметі разом зі своїм мертвим товаришем. Вранці о 7 годині 20 хвилин двоє туристів залишають намет і спускаються до Дземброні, де і повідомляють про біду.

Наступного дня особовий склад Верховинського аварійно-рятувального пункту в екстремальних погодних умовах з ризиком для власного життя віднайшов серед засніжених просторів Смотрича намет з тілом Олександра Кірсанова і вручив тіло хлопця батьку Віктору Федоровичу, що приїхав за сином з Києва. Ось так сумно закінчилась ця пригода. Дуже хотілося, щоб туристи, які прочитають ці рядки зробили для себе правильні висновки і ще раз впевнились в тому, що з горами не жартують. І ще хотілося би просити всіх не обходити аварійно-рятувальні пункти і не ігнорувати поради гірських рятувальників.

Анотація.

Цього би не сталося якби:

1)туристи вибрали б для своєї подорожі гору висотою не вище 1500 метрів

2)приїхавши в Верховину звернулись би за консультацією до аварійно-рятувального пункту, де одержали би точний прогноз про різке погіршення погоди в горах, інформацію про неможливість даним складом групи реалізувати задумане

прикордонники застави "Шибени" не пропустили би туристів в прикордонну зону врахувавши їх вік і непідготовленість до складної подорожі

3)з полонини Веснарка виходячи з погіршення погодних умов відмовилися б від сходження на Піп Іван (2026м).

4)вийшовши на вершину і відчувши екстремальні погодні умови - вернулися б знайомим шляхом назад на полонину Веснарка

5)спустившись з Попа Івана до найнижчого місця, що має висоту 1650 м. - до сідловини між вододілом Чорногори і горою Смотрич (1896м) - почали б спуск до лісу а не піднімались знову до вершини.

Василь Кобилюк

Командир Верховинського

аварійно-рятувального пункту

листопад 2004

[ODZER]

Страшна смерть в Чорногорі

травень 2001

Не думав мабуть лучанин Віталій Киричук – студент V-го курсу Волинського держуніверситету, - що день 8-го листопада 2000 року, що зранку видався ясним і сонячним, буде останнім в його житті.

Молодий (21 рік), енергійний турист з Луцька саме в цей день вирішив помірятися своїми силами з славнозвісною, овіяною легендами і страшними переказами Чорногорою, де здавна витав дух наших далеких предків. За день до цього йому вдалося вийшовши з дизель-потяга в закарпатському селі Лазещина підійти до підніжжя Говерли, відвідати Прутські водоспади і через гору Брецкул перевалити на полонину Пожижевська, де на метеорологічній станції влаштуватися на нічліг.

Наступного дня о дев’ятій годині пять хвилин він вирушив по середній стежці до Несамовитого озера. Що було далі – точно знає тільки Бог.

Спираючись на багаторічний досвід, перебування в екстремальних ситуаціях в горах, багатоденні пошукові роботи В.Киричука, які прийшлось організовувати і приймати в них участь ще восени і факт знайдення останків туриста 27 травня 2001року дозволю собі змоделювати ситуацію.

Той день запам'ятався мені напрочуд добре тому, що саме 8-го листопада довелося підніматися на г. Біла Кобила (1477 м.) На карпатських вершинах мені доводиться бувати досить часто. Зранку день видався ясним і сонячним, хоч було мокро і доволі прохолодно, але вже після 11 год. над Чорногорою почали згущатися чорні дощові хмари. Через годину вони затягнули все небо і пішов ливневий холодний осінній дощ. На Білій Кобилі дув шалений вітер з дощем і мокрим снігом, болодно холодно і мокро. Дощову накидку вітер замотав мені на шию. Чорногори і навіть Костричі видно не було і я тільки уявляв собі яке там зараз «пекло».

Саме перед цим Віталій, відпочивши біля Несамовитого озера, піднявся на вододіл Чорногори. Звичайно йому потрібно було відступити і швидко повертитись по уже знайомій стежці назад до метеостанції, але сталося навпаки. Не зумівши правильно оцінити ситуацію, маючи мабуть завзятий характер, не розуміючи наслідків такого геройства турист в бриджах, без утепленого одягу «зайшов в зиму». А зима в ті дні виявилася справжньою. Група туристів міста Вінниці, яка проходила цим маршрутом наступного дня, стверджувала, що глибина снігового покриву в ті дні сягала 30 см.

До речі в горах Віталій був чи не вперше, а про Чорногору тільки чув від знайомих. Добра карта, взуття, намет, рюкзак та інше добротне спорядження в пригоді не стали. Вірніше скористатися всім тим, що мав хлопець не зумів і гори прикували його до себе на всю довгу чорногірську зиму.

О 16 год. 27 травня вже наступного року я підійшов впритул до загиблого хлопця. Він лежав в природній позі між кам'яними валунами в двадцяти метрах нижче головної чорногірської стежки на закарпатському схилі гори Бребенескул в 100 метрах нижче самої вершини.

Чому ж сталася трагедія, яка принесла страшне горе одинокій матері, в якої Віталій був єдиним сином, єдиною надією і єдиною розрадою?

Турист:

вийшов на складний маршрут в одиночку, що суворо забороняється всіма писаними і неписаними правилами;

не звернувся за консультацією до гірської пошуково-рятувальної служби про можливість і реальність здійснення такої подорожі;

не мав ніякого досвіду туристських походів в такому складному гірському районі як Чорногора в період міжсезоння і в зоні стихійних явищ;

вирушив в похід не маючи відповідного зимового спорядження і одягу, яке необхідно було мати відповідно для даної пори року;

в найнедоступнішому і найвищому місці Чорногори, яке гуцули ще 100 років тому назвали «поганим місцем» опинився в надто несприятливих погодніх умовах (ураган, дощ з мокрим снігом, мінусова температура);

переоцінив свої сили маючи, мабуть, настирливий характер і не маючи ніякого поняття, що таке непогода в Чорногорі.

Хочу застерегти всіх не тільки туристів, але й жителів району: не ходіть в Чорногору поодинці! Це дуже небезпечно і може мати непередбачувані наслідки. Навіть в добру погоду можна попасти в браконьєрський капкан чи сильце, зійти зі стежки і отримати серйозну травму, виснажитися в зарослях гірської сосни, наступити на гадюку укус якої дуже небезпечний і навіть можна зустрітися з диким звіром. Ніхто не застрахований від серцевого нападу чи іншої хвороби. І якщо ви самі – допомоги чекати буде нізвідки.

Пам'ятайте про це.

Василь Кобилюк

командир Верховинського гірського

рятувального підрозділ

[ODZER]

Цікава розповідь людини, що попала в лавину на Говерлі

"... После того, как 21.02.08 уехал в лавине с Говерлы метров на 700-800, четыре с половиной часа выкапывался и почти сутки насквозь мокрый провёл в шторме в нулевой видимости под вершиной, я не имел никаких шансов пережить вторую ночь. И когда всё же удалось коммуникатором (с которого текло) сделать один звонок и просто описать МЧС-никам предположительно место моего нахождения, мне оставалось только молиться, находясь над 10-метровым карнизом в окружении лавиноопасных склонов. Ко мне вышли наверх на следующий день после происшествия, когда уже не было ни сил, ни возможностей бороться со стихией. Я мог бы сколько угодно бить себя копытом в грудь, что я такой молодец - и в лавине выжил, и понял, как выкопаться в спрессованном снегу, и насквозь мокрый не сдох ночью (особенно к 5 утра) - но все эти слова ничего не значили бы - этих слов просто не было бы - если бы 22.02.08 я, почти обезумевший к тому моменту от холода и вера, не увидел бы перед собой фигуру человека в связке, поднявшейся ко мне наверх на звук котелка, в который я бил крышкой из последних сил почти полтора часа непрерывно. Я понимал, что это был мой последний шанс.

Я понимал главное - что сам я не спустился бы, а вторую такую же ночь под вершиной не пережил бы...

Причина всего - моя личная халатность. Простите за слово - дофига опытен стал... И уехал там, где место даже не обозначено красным фломастером на картах лавиноопасных склонов (кто помнит простенькие такие зелёные карты-схемы на стене КПП у Козьмещика, например)...

Вот такая она - Говерла, "детская гора".

"..Почему я выжил:

1. Со слов работников горноспасательных отрядов люди, попавшие в лавину на Говерле, как правило, разбиваются о выступающие везде на склонах камни или ломаются позвоночником о стволы деревьев внизу.

Мне повезло – не разбило и не поломало.

2. Почти всегда (если только это не микролавина на 50-100 метров) ещё в потоке человек набирает в лёгкие снега и после остановки лавины он просто уже не в состоянии дышать и бороться.

Мне повезло – инстинкт помог сохранить лёгкие сухими.

3. Если в лавинной массе после остановки человек оказывается не на поверхности, то в спрессованном снегу, как в бетоне, он просто не в состоянии шевелить ни руками, ни ногами.

Мне повезло – в потоке с левой руки сорвало и лямку рюкзака и петлю треккинговой палки, благодаря чему левая рука оказалась сгруппированной и кулак находился возле бороды в то время, как правая рука в лямке рюкзака оказалась затянутой рюкзаком вниз и за спину.

4. Человек может оказаться под снегом в любом положении на момент остановки лавинного потока и если он находится головой ниже продольной оси тела, то он практически обречён.

Мне повезло – я остановился в положении с головой почти вверх.

5. Со слов работников МЧС, большинство людей копают ход в неверном направлении. Я уже объяснял, почему так происходит, - бьющий кувалдой в голову пульс и сдавленное тело не позволяют почувствовать положение тела с помощью вестибулярного аппарата.

Мне повезло – пережевывая снег, я постоянно выплёвывал жиденькую кашу, которая стекала по бороде, что помогло мне понять, где низ и где, соответственно, верх (примерно).

6. Самое страшное (и об этом нигде не написано!), с чем жертва столкнётся в спрессованном снегу во время попытки откопаться – это факт, что снег некуда девать!

Мне повезло – я додумался молотить снег порциями не только в жменьках, но и ртом, при этом я не обморозил язык и дёсна и у меня не лопнули губы. Правда, за этот год я как-то быстро потерял три зуба – это впервые в жизни – или на нервах, или полопала эмаль от холода, не знаю…

7. Сегодня я могу с полной уверенностью утверждать, что если у пострадавшего над головой больше 25 сантиметров спрессованного снега, то шансов на спасение у него нет – только молитва.

Мне повезло – надо мной было не больше 30 сантиметров спрессованного снега, а всё остальное выше – были поломанные снежные корки, которые хоть и создавали массу неудобств при раскапывании, но всё же они пропускали воздух, когда я пробил «дыхательную трубу».

8. У меня на правой руке оказалась не слетевшая треккинговая палка. «Нормальному человеку» она скорее всего не помогла бы – он просто не смог бы её двигать в спрессованном снегу.

Мне повезло – я в тот раз забыл надеть на палки кольца – с ними я палкой двигать в снегу не смог бы, плюс траверсируя склон, я сократил длину палок почти вдвое.

9. Любой нормальный человек, выкопавшись в 20:00 на Говерле (где же ещё!) немедленно начал бы спуск, понимая, что выжить насквозь мокрому там февральской ночью шансов нет, искал бы шум речушек под снегом (проверено - бесполезно!) и пытался бы выйти по ним вниз.

Мне повезло – сработал какой-то животный инстинкт и я почувствовал, что нужно остаться и рыть берлогу вместо того, чтобы испытывать судьбу на заснеженных склонах ночью в штормовом ветре при нулевой видимости. На следующие сутки при спуске в связке с ребятами я понял, какую массу снега я сорвал бы ночью с карниза, а второй шанс выжить мне уже вряд ли было бы дано.

10. По мнению большинства, после тяжелого зимнего восхождения без снегоступов, после выкапывания из лавины, будучи насквозь мокрым, без газа и без чая в термосе, так и не выкопав берлогу (руки плохо слушались, а снег прессованный даже каблуком вибрама не смог прорубить!), я должен был просто замёрзнуть к утру.

Мне повезло – я как-то дожил до утра, непрерывно и очень интенсивно двигаясь всю ночь, матерясь и выкрикивая песни.

11. Если почитать форумы компьютерщиков, то получается, что ETen x800 – далеко не самый надёжный коммуникатор и батареи у них не из лучших.

Но мне, наверное, повезло – мне попался, наверное, самый лучший из этих коммуникаторов и я смог утром сделать несколько звонков, несмотря на то, что с него вытекала вода, он был подмёрзший и показывал 3% заряда.

12. Выход спас-отряда на поиски не означает, что Вы будете найдены, - поиски в таких условиях могут длиться сутки-двое-трое… Были случаи, когда «пропавший без вести» почти через неделю обнаруживался на Румынской территории.

Мне, наверное, повезло – я бил в титановый котелок крышкой, из последних сил стоя на коленях и борясь с галюцинациями, уже не чувствуя ног и именно на этот звук с первой попытки правильно вышла пара ребят из спас-отряда."

Люди! Снег - страшная сила! Не дразните стихию! Живите дольше!

Вячеслав Немировский Пн Май 04, 2009

[ODZER]

Боятися в горах потрібно не тільки вовків та ведмедів.

листопад 2005

Думаю всім відомо, що рятувальники ходять в гори не тільки на пошуково-рятувальні роботи. Добрий рятувальник повинен бездоганно знати свій район відповідальності і так само добре прилеглі райони, повинен мати добру фізичну підготовку, повинен вміти швидко маневрувати в горах на складному рельєфі як вдень і вночі, як взимку так і влітку, як в ясну погоду так і при екстремальних погодних умовах, він повинен знати що там діється, скільки там туристів чи все у них гаразд і т.п. А для цього треба щотижня виходити в гори.

З 4 по 6 листопада ми пішли туди як завше на профілактику щоб обійти декілька полонин Чорногори, перевірити стан стежок, мостів і полонинських будівель, наявність туристів, випробувати спорядження, перевірити засоби зв’язку, а я ще для того, щоб впевнитись в тому, що стан здоров’я після складної операції задовільний. Розділились на дві групи. Ми з Григорієм Мельником, заступником начальника Управління туризму ОДА обійшли кари полонини Гаджина, зайшли в Кізі Улоги і не відмовили собі в можливості перебігти через Кедроватий - улюблене місце Олекси Довбуша - посидіти в його кам’яному кріслі, яке в народі називають „Довбушевим сідельцем”. Місця практично не хожені, рідко хто з туристів тут побував, навіть далеко не кожен мешканець навколишніх сіл знає це історичне місце. З Кедроватого спираючись на інтуїцію і туристський досвід без компаса, карти і супутникового навігатора через зарослі жерепу і первовічний ще не займаний смерековий ліс безпомилково вийшли на полонину Степанець, що в околиці Бистреця. Там відпочивши подалися до села. Я як той, хто тут не вперше спокійно йшов знайомою добре втоптаною стежкою попереду.

Раптово позаду, почувши несподіваний крик Григорія, рвучко повернувся і побачив як той завмер на місці. За долю секунди той підняв ногу і з під осіннього листя біля ступні товариша клацнув страшний капкан поставлений на хижого звіра. На щастя Григорій встиг підняти ногу з цієї страшої пастки. Ще якусь мить ми стояли як вкопані шоковані тим що могло статися. Потім зусиллям чотирьох рук марно намагалися розвести клешні капкана поки не вибили шплінти з його основи. Через 10 хвилин з’явився господар капкана який разом зі своїм маленьким сином прийшов за здобиччю. Спочатку зробив вид, що не має відношення до тої страшної пастки, але побачивши. що його „знаряддя праці” конфісковують почав просити щоб йому віддали капкан. Зрозумівши, що його спроби марні пішов на полонину, можливо перевіряти свої інші пастки.

Ми ще довго йшли плаями і обливалися холодним потом представляючи страшну картину, що в капкан попала б чиясь нога і він мандрував би в одиночку. Розуміли без слів, що в очі тому позирала би смерть. Звільнитись від капкана на медведя чи вовка самому нереально, чекати помочі від когось в безлюдному листопадовому лісі марно.

Отож ще раз хочу застерегти туристів-одиночок. НЕ ХОДІТЬ В ГОРИ ПООДИНЦІ, ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. Ідучи по стежці уважно дивіться чи не стоїть на ній впоперек палка чи гілляка. Це ознака що за нею замаскований капкан на звіра. Майте завжди з собою якийсь важкий металевий предмет (хоча б добрий ніж). Це шанс на спасіння. Будьте особливо обережні восени і взимку і на непопулярних стежках. А попавши в капкан просіть своїх супутників розігнути і вибити два шплінти з його основи. Тільки тоді капкан відпустить Вам ногу.

Ввечері чай пили мовчки. Григорій запитав мене про що я думаю. Я промовчав, хоча думав я про те, що тут в горах від надмірних перевантажень втратив в свої 45 років здоров’я, що нам рятувальникам не виплатили ще зарплату за липень, думав про те що хтось має чисту роботу в офісі за комп’ютером і сидить в біленькій сорочці, а комусь все життя приходиться бродити горами ризикуючи зірватися зі скелі, травмуватися в кам’яних розсипах, зустрітися з диким звіром, чи з рекетирами, які регулярно в Чорногорі грабують туристів чи попасти в браконьєрський капкан.

І ще думав чому капканів в горах побільшало як побільшало і браконьєрів, які в час нересту глушать стругів в гірських потоках і чатують на оленів та медвежоноків. Останні до речі недавно занесені до Червоної книги. А сталося це тому, що недавно дирекція національного парку вирішила скоротити всіх єгерів. Всі вони зараз на обліку в центрах зайнятості, а браконьєри розгулюють з капканами і рушницями по заповідних лісництвах. На весь Карпатський національний парк площею 50 тисяч гектарів їх було всього 9, але комусь це здалося обтяжливим для бюджету. Стаєш частіше задумуватись: що це в нас за держава така. То кидаються чиновники скоротити гірських рятувальників, яких в Карпатах налічується декілька десятків, то скоротили єгерів, яких тут було менше десятка. А може краще продати один „Майбах” чи „БМВ” з Кабміну і за виручені кошти все-таки утримати цих людей. Виручених грошей на їх утримання вистачить на 15 років вперед. Підрахував сам особисто. Зате в дирекції КНПП службові кабінети переповнені молодими дівчатками, які з девятої до вісімнадцятої причепурюються, наводять манікюр і грають в карти на комп’ютері. Сам не бачив, але про це у відчаї сказали бувші єгері. І це чи не за рахунок них, які щодня ризикували в лісі своїм життям від можливості одержати браконьєрську кулю в спину, попасти в поставлений ними капкан, чи попасти в лапи чотириногого хижака.

А найстрашнішим в цій історії те, що власником того капкана виявився лісник Верховинського районного лісгоспу. З етичних міркувань не хочеться публікувати його прізвище, але всім зацікавленим можу його вказати по телефону чи по електронній пошті. І ще те що в ліс він прийшов з малолітнім сином. Що буде з тої дитини, яка з ранніх літ дивиться на те, як тато ставить капкани на стежках, по яких ходить сотні людей.

І ще одне. То вже останнє. Перед виходом в гори я як завжди зайшов в капличку, що майже в самому центрі Бистреця. Ми з Григорієм вклякли на коліна і виказували Отченаш щиро дивлячись в очі Божої Матері, знаю що кожен подумки просив щасливого повернення з гір. Так воно і сталося.

Василь Кобилюк,

командир гірського рятувального підрозділ

[ODZER]

Особисто в мене надто критичних ситуацій не було.

Були складнощі. Які перетворювались в пригоду.

Блукали в пішохідних неодноразово. Це додає перчинки.

В Національному парку «Прип»ять – Стохід» заблукали на сплаві декілька разів.

Місця там безлюдні. Справжня Волинська Амазонія. Річка розпадається на безліч русел, проток, стариць. Ці заплави розширяються на декілька км. Твердий берег буває нечасто. Все заболочене. Навколо стіна трьохметрового очерету. Здається, що там твердо, а весло двохметрове повністю уходить в воду з жижою.

Якщо берег буває раз у дві години – то у вигляді мальовничих піщаних дюн-пагорбів.

Царство незайманої природи.

Раз заблукали ближче до вечора – заплутались серед лабіринтів в очеретяних тунелях. Пливли ми вдвох на байдарці з дружиною. Вже сутеніти почало, а твердого берегу немає, холодно. Приготувались ночувати на воді. Але чудом зустріли моторку з мисливцями– єдину за два дні. Вони нам підказали напрямок. Через годину лежали знесилені , але задоволені, на березі з сосновим лісом.

На другий день знову заблукали – я геть заплутався. У нас була яскрава стрічка – робили нею мітки на очереті на поворотах. Після годин блукання ставало трохи млосно – твердого берегу немає, по карті нічого не зрозуміло. Це була осінь – вода холодна. Уявив, якщо тут попасти в аварійну ситуацію – в воді довго не протримаєшся, а пливти немає куди і допомоги чекати не варто. Але все минулось – якось блискавично все прояснилось, і карта стала зрозумілою.

Потім ще декілька разів блукали на воді.

Знаю, що на Стоході люди частенько змушені ночувати в байдарках.

Розповідали знайомі, як на Дністрі зупинились на ночівлю біля бухти. Так як там Дністер тече серед каньйону – то бухти – це швидше тріщини-яри в кам»яному рельєфі. Але їм підказала інтуїція перенести байдарки на 10 м вище і та зробити табір. А вночі почалась сильна злива-гроза і в бухту по яру хлинув селевий потік, вода піднялась на декілька метрів. Що з туристами могло би бути – легко уявити…

Розповідали, як люди ставали близько біля річки. Вночі вода підіймалась. Просинались в наметі серед потоку – всі речі і байдарки позносило.

В Карпатах до нашого вогнища вночі прийшли місцеві браконьєри. Розповідали, про туриста, якого загризли вовки. Ніби-то двоє туристів пішли на Говерлу зимою без спорядження, а вертались назад значно пізніше наміченого. Вже стемніло, снігу по пояс, почали втрачати сили. А за ними вовки . Один з туристів залишив друга, щоб піти за допомогою. Допомога другу вже була непотрібна…

Не знаю, чи це правда, чи байки. Але історія повчальна.

Розказував знайомий, як проснувшись в наметі, почув, що хтось копирсається в їх речах – відкрив – а там ведмедик. Хлопець порачкував назад, розрізав ножем намет і чкурнув на дерево. А на сусідньому дереві вже сидів його товариш.

Якось удвох ми пішли на Довбушанські Горгани. Йшди з самого ранку і дійшли до полонини з триангулярним знаком( висота 1650), ніби-то там мало бути джерело. А запас води ми не зробили, сподівались на цей потічок. А джерело пересохло, води в нас 100 г.

Вирішили йти далі , пройти по хребту між Медвежиком та Довбушанкою. А там дерева закінчились і почалися ся зарослі жерепу( альпійська низькоросла сосна). Причому без стежки… Швидкість пересування по жерепу 300м за годину. Таке враження, що протискаєшся з рюкзаком через натовп і тебе тримають руками. Вже шоста вечора, а ми ще деремося через жереп… Жереп забрав усі сили і воду разом з потом. Відчуваю, в роті пересохло, аж голос змінився, якись сиплий став, і , поганий знак, заплітаються ноги. А пити хоцца.

Тут все на кучу, і втома, і обезвожування, і жара, і висота – взаємо підсилюючі фактори.

Вершина близько, якихось метрів 50. Але йти треба по камінню-греготах, що як плитка хитається під ногами та сповзає. Думаю, лишилось ще там травмуватись – і буде дуже гарна ситуація.

Знайшли клаптик грунту з мохом серед жерепу, де поставили намет. Випили 50 гр води на двох з дружиною, не вечеряли, щоб спрагу не підсилювати. Вночі вітер тріпотів наметом, внизу в темряві світились за десяток км вогні Буковелю. Тільки заснеш сниться вода, чай, річки.

Був в нас лимон, ми його смоктали – надовго цей смак запам»ятали.

Зранку вирішили йти назад, допили ще по 25 гр води на душу , зібрали з трудом намет. під шквальним вітром. І назад через жереп. Обох мутило, тошнило, уважно дивились під ноги, щоб не травмуватись. А зв»язку там немає, людей майже не зустрінеш.

під»їдали чорниці по дорозі. – це дуже допомагало. Через години чотири дійшли до води,

Попили по півстакана, і почало тошнити. Полежали хвилин 15 , ще по півстакана..

Потім, як організм наситився, вже можна було пити , скільки влізе. Зготували їсти, і вже відновлені пішли вниз до села.

Після того трохи уважніше відношусь до присутності води в поході.

Ще якось в поході знайшли напіврозвалений будиночок лісника. На дереві була шпаківня. Як виявилось в шпаківні жили зовсім не птахи – там було гніздо шершнів. Ми дременули , чудом шершні нас не покусали, хоча вже атакували. А 3-4 укуса шершня можуть викликати анафілактичний шок, що малоприємно.