Вибори без вибору

[Tolik_lt]

Тут потрібний вихід за межі тих політтехнологічних схем та ідеологем, які нав'язує кожен з великих таборів української політики.

Не знаю, хто буде наступним Президентом України. Це по-перше. Знаю зате – і це по-друге – як його (чи її) вибиратимуть: у першому турі більшість виборців голосуватимуть за того, хто їм подобається, у другому – проти того, кого вони більше бояться. По-третє, переконаний, що кого б ми не вибрали у 2010 році, більшість із нас за рік чи два про це обов’язково пошкодує.

Ці прості правила діють в Україні відтоді, як країна почала вільно обирати. Й вибори-2010, виглядає, нічого нового до цієї схеми не додадуть. До певної міри, вони будуть повторенням виборів 2004 року: ті самі регіональні поділи, ті самі лідери. Відмінність полягає у масовому розчаруванні лідерами 2004 року. Згідно з недавнім опитуванням КМІС, Янукович на Сході набирає у першому турі 50%, у другому – 57%. Як не як, це набагато менше, аніж його 80-90% у 2004 році. Навіть у рідному Донбасі, як інформують газети, його популярність сильно впала, і якби у виборах брав участь Ахметов, більшість голосувала б за нього.

Ще гірші справи у «помаранчевих». Про Ющенка можна багато не говорити: він обіцяв стати президентом усієї України, закінчує ж як Президент Львівської області – тільки ця область готова голосувати за нього як за головного кандидата. У Тимошенко справи кращі, але не на стільки, щоб вона могла спокійно спати перед виборами. Вона відстає від Януковича більше, аніж на 10%, і її єдиною надією є те, що у другому турі її боятимуться менше, ніж його. Однак так не є. І в Києві, й у Львові побутує думка, що з Януковичем-президентом за наступні п’ять років можна буде ще якось впоратися: це він тільки на вигляд такий «крутий». Натомість Юля прийде надовго, щонайменше на два терміни, і невідомо, куди за той довгий час вона заведе Україну.

Таке питання серед помаранчевого електорату було немислиме не те що п’ять, але навіть ще рік тому. Тому якщо порівнювати вибори-2010 з усіма попередніми (від 1991 р.), я бачу їхню певну подібність з 1999 роком. Десять років тому виборці йшли до виборчих урн без великого ентузіазму, гнані не так симпатією до Кучми, як страхом перед Симоненком. Однак і тут між 1999 та 2010 роками є одна суттєва різниця: у 1999 р. таки був реальний третій кандидат – Олександр Мороз. У 2010 р. такого кандидата немає. Іронія – чи, якщо хочете, безвихідь ситуації полягає у тому, що тепер, на хвилі великого розчарування «героями 2004-го», третій кандидат мав такі ж самі, якщо не набагато кращі шанси, аніж Мороз десять років тому. Тільки що ніхто по-справжньому не зумів зібрати голоси розчарованих виборців: Яценюк провалив кампанію, Тігіпко запізно стартував, а Гриценко так ніколи її по-справжньому не і починав.

Не буду говорити банальностей на зразок - «кожна історія повторюється двічі: перший раз як драма, другий – як фарс». Спробую натомість зрефлексувати, що далі робити з цим фантом, який щораз більше українців називають «виборами без вибору».

«Через кожну хмару проблискує сонце», – кажуть англосакси. Або, як перекладають українці: «Нема лиха без добра». В українських виборах-2010 таки є своє добро. Його дуже важко помітити, оскільки воно малопомітне. Але недооцінювати його теж не варто.

Перш за все, як би не завершились ці вибори, вони покінчать з двовладдям «Ющенко-Тимошенко». Конфлікт між двома героями Помаранчевої революції було легко передбачити. Ніхто не очікував, однак, що це протистояння досягне таких висот. Цей конфлікт, як ракова пухлина, виїв усі ті великі нагоди, котрі несла Україні Помаранчева революція. Що більше, цей конфлікт поставив під загрозу існування України як передбачливої та стабільної держави. Тут нагадаю старе правило: країни розпадаються не від сепаратизму на окраїнах – вони розпадаються від кризи у центрі. СРСР не розпався тільки під тиском рухів у Прибалтиці, Кавказі чи в Україні – він розпався головно внаслідок боротьби за владу у Кремлі між Горбачовим, Єльциним та «старою гвардією».

Якщо застосувати це правило до України, то легко побачити докорінну зміну ситуації після 2004 р. До того часу всі протестні рухи в Україні групувалися на окраїнах: у Галичині (національні демократи), Закарпатті (русини), Криму (російські сепаратисти) чи Донбасі (робітничий рух). Натомість Київ зберігав сяку-таку стабільність. Якщо в українській столиці і траплялися масові протести – на зразок страйку шахтарів 1993 р. чи акції «Україна без Кучми» у 2001 р. - то вони значною мірою були імпортованими з регіонів. Після 2004 р. ситуація докорінно змінилася: майже зникли протестні рухи на периферії – зате дуже сильно підвищився градус політичного протистояння у центрі.

Переінакшуючи слова одного Наполеонівського міністра, конфлікт між Ющенком і Тимошенко є набагато гіршим за злочин – він є просто неприпустимою дурістю. З'ясовувати стосунки у час глибокої економічної кризи рівнозначно політичному самовбивству – не так двох «Ю», як самої країни. Україні ж знову пощастило. Вона вистояла і тим самим довела, що у кожному правилі є щасливі винятки. Що більше: боротьба за владу в Києві між різними регіонами до, й після 2004 р. зміцнила, а не послабила серед них почуття належності до спільного політичного простору.

Українці розчаровані не так у самій демократії, як її реальним станом у себе вдома. Це показало недавнє міжнародне опитування «Двадцять років після падіння (Берлінської) стіни». Українське розчарування зашкалює й за іншими показниками – скажімо, за рівнем довіри до теперішнього Президента чи оцінкою останніх п’яти років. Але воно має не лише політичний, але й економічний характер. Доказом цього є факт, що разом з Україною серед аутсайдерів у цитованому опитуванні опинилася Угорщина і Литва – країни, які найбільше уразила економічна криза.

У кожному разі, як і 1994 р., Україна вистояла при найгіршому з усіх можливих поєднань – економічної та політичної криз. Звичайно, це не є вершинним досягненням, про яке варто кричати на кожному куті. Але Україна все-таки витягає на скромну трієчку. При чому не лише на внутрішній, але й на зовнішній арені: якби сьогодні в ЄУ влаштувати референдум щодо вступу України, то Україна виграла б - щоправда, з дуже невеликою різницею голосів «за» і «проти».

Підсумовуючи: в Україні і далі зберігається поле для нормальної політичної гри. А разом з цим – і шанс, що справи не конче виглядатимуть так, як зараз. І в цьому є друге добро української ситуації. Як сказав недавно один західний дипломат, щодо України треба озброїтися єдиною стратегією – стратегічним терпінням.

Жодна криза не є вічною. Вже зараз можна говорити про зміну в суспільних настроях. Більшість українців вважають себе щасливішими, аніж рік тому, а 2009 р. в Україні народилося рекордне число дітей за всі роки української незалежності. Це речі, які неможливо вдавати. Вони свідчать про те, що попри негаразди і розчарування – чи, навпаки, завдяки їм - українці привчилися виживати й навіть зберігати при цьому позитивне ставлення до життя.

Найкращим доказом здорового ставлення до життя є вміння сміятися. «Боже, зроби моїх ворогів смішними», – просив колись Вольтер. В українському випадку Бог прислухався до українців і зробив смішними всіх кандидатів на посаду українського Президента. Це й відрізняє вибори 2009 р. від виборів 1991-2004 рр., то це власне роль гумору: вперше Україна так відверто і щиро сміється з усіх своїх політиків. «Квартал-95» не мав би такого успіху, як би там регулярно не з’являлися пародії на Ющенка, Тимошенко і Януковича. Хітом виборчого сезону є «Недоторкані». Вигнані з «ТРК Україна», вони зажили своїм життям в Інтернеті. Щось подібне було під час Помаранчевої революції, з її відомим серіалом «Веселі яйця». Але тоді цей гумор був виключно «партійним»: сміялися з Януковича, натомість Ющенка і Тимошенко трактували навіть не те що серйозно, а з обожнюванням. Тепер же гумор нещадний ні до кого. А поки ми сміємося, нам ніхто по-справжньому не страшний. І в цьому, як на мене, найбільше добро теперішніх українських виборів.

Високий суспільний тонус не можна утримувати безконечно довго. Усі революції рано чи пізно мусять завершитися. Сучасна українська демократія з активно-майданної, перетворилася у сидячо-телевізійну. Наші нереалізовані емоції та протестні настрої виплескуються, сублімуються перед телевізійним екраном під час безконечних політичних ток-шоу. Однак сидячий спосіб життя, як відомо, шкідливий. Він сповільнює обмін речовин і гальмує роботу мозку. Поки наша демократія залишається телевізійною, всі перелічені добра залишаться тільки шансами. З них не вдасться скористатися на найближчих виборах. Але про них варто пам’ятати і почати на них щось будувати – поки що хоча б у голові, щоб одержати раціональний вибір на наступних виборах.

Укінці спробую описати цей раціональний вибір. Застерігаю одразу, що тут не буду оригінальним. І то навіть щодо самого себе: бо про подібні речі я вже писав. Тут же спробую їх коротко повторити. Історія останніх 100-150 років показує одне правило, за яким можна відрізнити багаті країни від країн бідних: у перших дуже мало або майже немає «сірої економіки» - в других вона займає добру половину, а то й більше валового продукту. Просто кажучи, щоб країна дістала шанс вирватися з бідності, кожна зароблена гривня (долар, єна тощо) повинна працювати, приносячи прибуток – а не відлежуватися у панчохах чи йти на хабарі та подібні непродуктивні витрати. Щоб це сталося, до влади мусить прийти еліта, яка має достатньо політичної волі змінити правила гри. Це те, що нам, власне, обіцяли наші «герої 2004 р.» - і це те, що вони не зробили.

Зрозуміло, що такі реформи не будуть легкими. До влади має прийти інший тип еліти, що дбатиме у першу чергу про соціальний захист. Такою зміною правих та лівих на парламентських і президентських виборах можна запустити маятник великої трансформації.

Україна тоді дістане шанс на цивілізаційний ривок, коли вона зможе переформатувати свій вибір між право- і лівобережними політиками на вибір між просто правими і просто лівими політиками. Іншими словами, українським виборцям треба вийти з патового поділу на «помаранчевих» і «блакитних» - і замість двох старих Україн розбудовувати третю, однаково розчаровану й одними, і другими. Її чисельність – 25-30% - дорівнює зараз рейтингу Тимошенко. Якби її міг загосподарювати хтось із теперішніх кандидатів, то він гарантував би собі вихід у другий тур. Її найбільше серед трьох груп: жителів великих міст, освічених і молоді. Кожна з цих груп потенційно є резервуаром середнього класу – але жодна не має свого виразного лідера чи лідерів.

Ризикну припустити, що цьогорічна невдача з загосподарюванням цієї України пояснюється тим, що кожен з «третіх кандидатів» - Яценюк, Тігіпко чи Гриценко – позиціював себе як покращений (чесніший, ефективніший тощо) варіант Ющенка, Тимошенко чи Януковича. Натомість тут треба щось більше, ніж кращий варіант старого лідера. Тут потрібний вихід за межі тих політтехнологічних схем та ідеологем, які накидає кожен з великих таборів української політики. І поки цього не станеться, матимемо те, що маємо: українські вибори без вибору.

і надалі рекомендую знайти його книгу "Життя, смерть та інші нерпиємності"