Видатний композитор Дмитро Тьомкін

[Phoinix]

Залишився за кадром. Уродженець Кременчука став відомим голлівудським композитором, володарем чотирьох Оскарів

Від матінчиного фортепіано в провінційному Кременчуці до чотирьох Оскарів в Голлівуді – такою є біографія відомого американського кінокомпозитора Дмитра Тьомкіна, пише Андрій Газін у №29 журналу Корреспондент від 27 липня 2012 року.

У Голлівуді нині працюють сотні, а то й тисячі вихідців з України. Про більшість з них – технічних працівників, програмістів, сценаристів – практично нічого не відомо. Інших, навпаки, знають і люблять: наприклад, народжену в Києві актрису Мілу Йовович або ще одну зірку – уродженку Чернівців Мілу Куніс. І навіть цим двом популярним кінодівам поки що не вдалося повторити успіхи простого піаніста з Кременчука Дмитра Тьомкіна.

У 1950-х роках цей скромний уродженець Полтавщини був найпопулярнішим композитором Фабрики мрій. Тьомкін написав музику до доброї сотні фільмів, понад 20 разів номінувався на Оскар. Навіть більше, композитор чотири рази удостоювався цієї найпрестижнішої нагороди і ще шість раз йому вручали інший значущий кіноприз – Золотий глобус.

Музикант і арештант

Майбутня зірка Голлівуду, Тьомкін народився 10 травня 1894 року в провінційному Кременчуці в єврейській родині. Батько його був лікарем, мати навчала грі на фортепіано.

Завдяки своїй матері дитина рано долучилася до музики, і це досить швидко принесло свої плоди: вже у 13 років він вступив до Петербурзької консерваторії, найкращий на ті часи музичний навчальний заклад Російської імперії.

Ректором консерваторії в той час був знаменитий композитор і диригент Олександр Глазунов – він і став наставником юного Тьомкіна.

Спочатку молодий провінціал навчався старанно, але потім його закрутило життя столичної богеми. Улюбленим місцем зустрічей тодішньої петербурзької арт-еліти було художнє кафе Бродячий собака. Його завсідниками, серед інших, були такі знакові постаті, як театральний режисер Всеволод Мейєрхольд, поет Володимир Маяковський і один з найвідоміших танцюристів свого часу Михайло Фокін. Заходив в кафе і Тьомкін – саме тут він здружився зі своїм земляком Сергієм Прокоф'євим, тут таки він вперше почув американську музику – регтайм, блюз і джаз, який тільки зароджувався.

Власники кафе розгледіли в молодому музиканті талант і дозволили йому оплачувати свої рахунки, виступаючи як офіційний піаніст закладу. "Я зажив подвійним життям – ночі я проводив у Бродячому собаці, а з ранку йшов у консерваторію", – напише через багато років у своїх спогадах Тьомкін.

Після революції 1917 року він пішов на службу в політуправління Петроградського військового округу, був організатором масштабних музичних дійств, зокрема, грандіозного інсценування Взяття Зимового палацу, в якому брали участь близько 1000 артистів.

Участь Тьомкіна в політиці була винятково музичною: перипетіями суспільного життя країни він не цікавився. "Мене турбували дві речі: перше – вижити і друге – мати можливість займатися улюбленою справою, тобто грою на фортепіано. Як не дивно, якісь можливості для цього знаходилися", – згадував іменитий композитор про роки своєї молодості.

Однак незабаром йому довелося зануритися в політику з головою. Але Тьомкіну ще пощастило, що це занурення було випадковим і недовгим.

Готуючись до чергового концерту, майбутній оскароносець певний час жив у Гатчині, неподалік від Петрограда, у свого приятеля такого собі генерала Скірського. В один з вечорів за генералом приїхали представники радянської влади, "червоні", і забрали Скірського до в'язниці.

Тьомкін, будучи людиною доброю, вирішив провідати свого друга. І якщо в камеру музиканта впустили без будь-яких проблем, то назад дорога виявилася закритою: за час візиту охоронець змінився, а втовкмачити новому постовому, що він не ув’язнений, а відвідувач, Тьомкін не зумів.

Так і просидів він кілька днів за ґратами, поки не зміг передати – до речі, через земляка, українця – записку на волю своєму вчителеві Глазунову. Той і визволив талановитого учня з темниці.

Незабаром пітерський етап життя композитора закінчився: його все частіше стало підводити здоров'я, справи йшли все гірше, і Тьомкін вирішив емігрувати. Благо, було куди – на той час його батько вже досить довго жив у Берліні. Там Тьомкін-старший працював одним з асистентів Пауля Ельріха, іменитого доктора, Нобелівського лауреата з медицини, який прославився винаходом ліків від сифілісу.

Учасник Фабрики мрій

У столиці Німеччини музикант почав виступати з оркестром Берлінської філармонії, писав фокстроти, марші і вальси. Разом зі своїм сусідом по орендованій кімнаті Міхаелем Каритоном він підготував програму для двох фортепіано, що на той час було надзвичайно популярним, і музиканти поїхали до Парижа.

Франція подарувала Тьомкіну знайомство з надпопулярним російським оперним співаком Федором Шаляпіним. Знаменитий бас порадив земляку спробувати щастя в Америці.

Сама доля сприяла зміні континентів: дует Тьомкін – Каритон отримав запрошення від одного з бродвейських продюсерів, Морріса Геста, взяти участь у водевільному турне по США. У цій поїздці уродженець Кременчука отримав не тільки новий досвід, а й познайомився з балериною і хореографом Альбертіною Раш – незабаром вона стала його дружиною.

Раш всерйоз перейнялася кар'єрою чоловіка. Спершу вона вмовила його виступити на європейській прем'єрі фортепіанного концерту Джорджа Гершвіна в Парижі. А потім допомогла влаштуватися в Голлівуді. Це було в 1929 році, на США насувалася економічна криза й Американський балет Альбертіни Раш, залишившись без підтримки багатих патронів, опинився на межі розорення.

Від краху трупу врятував виступ на прем'єрі одного з перших звукових фільмів Бродвейська мелодія, після якої Раш запросили ставити танцювальні номери для популярних тоді фільмів-мюзиклів. Вона, у свою чергу, запропонувала босам студії Metro-Goldwyn-Mayer, теж, до речі, вихідцям з Російської імперії, взяти Тьомкіна як композитора для написання музики до кінострічок.

Спочатку прізвище "Тьомкін" навіть не писали в титрах фільмів, хоча композитор працював багато і наполегливо, завойовуючи авторитет серед колег. Першою його серйозною роботою в кіно стала музика для фільму Аліса в країні чудес 1933 року. А перше визнання до Тьомкіна прийшло після фільму Втрачений горизонт режисера Френка Капри, що вийшов у 1937 році.

У ньому Тьомкін експериментував зі звуком, використовував незвичайні темброві комбінації, підзвучував діалоги героїв. За все це Тьомкіна вперше номінували на Оскар.

Успіх окрилив композитора, і він став працювати ще наполегливіше – на замовлення американської армії писав музику для документальних пропагандистських фільмів, багато працював з Капрою. 1940-ті ознаменувалися для Тьомкіна ще чотирма номінаціями на Оскар і нагородою від військового відомства США.

Хоча справжній тріумф до нього прийшов лише в наступному десятилітті. У 1953 році Тьомкін отримав одразу дві золоті статуетки: за музику до вестерну Фреда Цінненмана Рівно опівдні і за пісню Do Not Forsake Me з цього самого фільму.

Про ту пам'ятну церемонію він пізніше напише: "Над кінокомпозиторами завжди нишком посміювалися за те, що вони компілюють свою музику, а гроші за неї отримують як за оригінальну. Забувши про цю обставину, я в тій частині короткої промови, де прийнято дякувати колегам та рідним, сказав, що я дякую [великим композиторам] Бетховену, Равелю, Чайковському. На цьому місці моя промова перервалася гомеричним реготом, і договорити мені не вдалося. Потім я зрозумів, що реготала вся країна".

Сміх сміхом, але через два роки Тьомкін удостоївся Оскара за музику до фільму Високий і могутній, а в 1959-му він отримав нагороду за саундтрек до екранізації повісті Ернеста Хемінгуея Старий і море.

У результаті Тьомкін став справжньою зіркою, його мелодії впізнавалися з перших нот, його запрошували у всілякі телешоу – як серйозні, так і комедійні. Великим успіхом у публіки користувалася його музика до вестернів. На часто задаване питання, як він зумів так тонко відчути поетику рівнин американського Заходу, Тьомкін відповідав зі своїм знаменитим "борщовим акцентом": "бікоз, степ він і є степ!", надаючи перевагу слову "степ" традиційному американському "прерія".

На хвилі популярності Тьомкін встиг попрацювати з найкращими режисерами Голлівуду: Альфредом Хічкоком, Говардом Хоуксом, Френком Капрою, Джорджем Стівенсом і багатьма іншими. Критики вважають, що він приніс в американську музику слов'янську чутливість і заклав основу, на якій потім будували своє мистецтво всі американські композитори, що писали для кіно.

Крім того, Тьомкін став піонером в новому підході до музичного оформлення фільмів: для кожної стрічки придумував головну тему, яка, залежно від обставин, звучала то весело, то сумно, то епічно, то трагічно. Зараз так роблять усі його колеги по цеху, але в 1950-60-х про подібне й не чули.

Крім власного музичного впливу, Тьомкін явив Голлівуду і новий принцип соціальної відповідальності – він підтримував молодих музикантів, перш за все, афроамериканців. "Тьомкін допоміг талановитим афроамериканським музикантам зламати наявний тоді сегрегаційний бар'єр, – розповів Корреспонденту Патрік Русс, голлівудський оркестратор. – Завдяки йому світ дізнався про таких музикантів, як Бенні Картер, Холл Джонсон, Вільям Грант Стілл і Квінсі Джонс".

Незабутньо забутий

Кар'єра Тьомкіна завершилася вельми несподівано. У 1967 році померла його дружина. На композитора, який повертався з її похорону, напали грабіжники. Музикант розцінив все, що відбулося, як знак згори і залишив Америку, перебравшись у Старий Світ.

Після цього він мав справу з кіно лише двічі. У 1969 році виступив в невластивій для себе ролі продюсера і допоміг поставити вестерн Золото Маккени. Того ж року Тьомкін написав музику для біографічної драми Чайковський, знятої в СРСР.

Працюючи над музикою, він кілька разів приїжджав до Москви. Ці візити яскраво описує російський письменник Олександр Рекемчук. Наприклад, у столичному ресторані Прага Тьомкін цікавився у голови Комітету з кінематографії СРСР Олексія Романова "чи не з тих він Романових [натяк на прізвище російської імператорської сім'ї]?". Або питав у радянської поетеси Белли Ахмадуліної, наполовину татарки: "Якщо чоловік обрізаний – це для жінки краще чи гірше?".

У 1972 році Тьомкін одружився вдруге, його обраницею стала англійка Олівія Синтія Петч, разом з якою він оселився в Лондоні, де прожив останні роки життя. Тут таки у 1979-му він і помер, проте поховали композитора там, де його знайшла слава – в Каліфорнії.

У Голлівуді його пам'ятають до цього часу. Так, у 2004 році Клінт Іствуд, популярний актор, режисер і композитор, отримуючи нагороду Американського товариства композиторів, авторів і видавців, зазначив, що зазнав значного впливу Тьомкіна. А у фільмі Квентіна Тарантіно Безславні виродки звучить тьомкінська тема з кінострічки Форт Аламо. Втім, це лише видимий вплив: теоретики кіномистецтва копають глибше і зазначають, що вплив Тьомкіна присутній у творчості японського режисера Акіри Куросави і популярного композитора Енніо Морріконе.

А ось на історичній батьківщині про Тьомкіна знають мало. Лише кілька років тому в Кременчуці випадково виявили, що в Голлівуді жив і творив їх земляк. У підсумку з 2011 року в місті стали проводити конкурс піаністів і джазовий фестиваль Тьомкінські дні. Одну з місцевих музичних шкіл тепер планують назвати іменем композитора і в ній таки хочуть облаштувати музей. Корреспондент