Уроки італійської. Ярослав Грицак

[Tolik_lt]

Фандорін після 50 взявся для гімнастики розуму вчити італійську. Подібно я записався до літньої школи італійської мови Українського католицького університету. Усіх нас, студентів школи, розселили по сім'ях в околиці Мантови, в регіоні Ломбардія.

Ми живемо у Вольті-Мантовані. Окрім школи УКУ, місцева громада гостить у себе щороку табір білоруських сиріт та підтримує монастир у Центральній Африці. Ще декілька родин склалися й купили мікроавтобус, щоб возити людей літнього віку й неповносправних на прогулянки по околицях чи на пляжі сусідньої ­Пескери. Вони роблять це по черзі як волонтери – а в перервах між тим возять тими самими околицями ще й нас.

Не думайте, що це багаті люди. Всі працюють, а Клаудіо, один із наших господарів, щоб утриматися, заробляє в трьох місцях. Роботу тут знайти нелегко, бо провінція аграрна.

До війни про женихів із Вольти говорили, що в них, крім бліх, нічого немає. У сусідній Кавріані при вході до церкви у ніс вдаряє густий запах гною: місцеві живуть із того, що розводять і продають свиней.

Я питаю нашу господиню Клару, що змушує їх так багато займатися благодійністю. Вона не розуміє запитання. І то не через мою погану італійську. Їй просто воно не спадало на думку: чи думає птах, чому він літає? Нарешті вона знаходить відповідь: "Для того, щоб кріпити людську солідарність". "Чи то якось пов'язано з церковним життям?" – питаю далі. "Ні. Чому би це мало бути пов'язано?"

За збігом обставин, власницею Вольти була Матильда Каносська. З тої самої Каносси і в той самий час, коли імператор Священної Римської імперії Генріх IV у волосяниці, з мотузкою на шиї і босоніж ішов просити прощення Папи у Григорія VII за свої прогрішення проти церкви. "Похід у Каноссу" 1077 року став символом розділу релігійної й світської влади – одного з тих поділів, з яких виросла пізніше західна демократія. Щось таке в православній традиції годі уявити: Петро І з мотузкою на шиї? Сталін босоніж? Путін у волосяниці? І всі троє на колінах перед московським патріархом?Історики – прикрі люди. Вони не повірять, доки не перевірять. От і я маю сумнів щодо Клариних слів. Вона – католичка, але недолюблює Ватикан, а місцевого священика час до часу воліла би придушити. ­Однак регулярно ходить на месу. Її віра – народна, і не потребує над собою ієрархії. Клаудіо ж на відправах у Кавріані друга особа ­після падре: запалює свічки, читає "Апостола" і збирає гроші. Часом думаєш: чи без нього – місцевого красеня-культуриста, більш схожого на плейбоя, ніж на церковного активіста – взагалі могла би відбутися меса?

Але навіть якби не було Каносси, тут, на Півночі Італії, були "пяве" – романські "народні" церквиці, ровесниці Київської Софії, але за розмірами подібніші до церков на Подолі. В околицях Вольти їх декілька. На них не поширювалася влада світського сеньйора, тому при них зародилися світські братства. Наш учитель архітектури Франко возить нас по цих церквах і каже, що в їхній тіні родився дух громади.

Йому я вірю. Бо що більше пробую зрозуміти зв'язок між теперішнім і минулим, то важливішою мені видається щоденна роль церкви. У цьому переконує приклад Вольти-Мантовани. Ще більше: на прикладах наших церковних братств, Києво-Могилянської академії чи сліпих лірників, я виразно бачу "італійські" сліди в нашій історії.

Українцям варто вчити італійську, щоб повірити у себе. Як і Україна, Італія є молодою нацією зі старою історією, сильно поділеною мовно і регіонально. Кожен десятий італієць вважає об'єднання Італії помилкою, а кожен другий не вірить, що італійці – це одна нація. Італія не встояла перед спокусами фашизму й комунізму. Її минуле позначене довгими періодами воєн, бідності та еміграції, а теперішнє – корумпованою елітою та нестабільністю. Однак в Італії працює ринок і демократія, і вона належить до Великої сімки.

Приклад Італії ще раз переконує, що головна різниця між Україною та Росією полягає не в мові чи культурі, а в політичних традиціях. Тому Янукович із його законом про мови для мене не що інше, як епізод. Епізод, зрозуміло, ганебний. Але нетривалий – як влада Муссоліні чи Берлусконі в Італії

Ярослав ГРИЦАК, історик

http://gazeta.ua/articles/450939