У ставленні до культурного спадку вони перебувають на одному рівні – нижче плінтуса. Скульптура із лайна десь у Сибіру нічим не відрізняється від скляної скриньки фастфуду на історичній ринковій площі в Добромилі, хоч напрошується дещо інша асоціація: скульптура з лайна у Сибіру і скульптура Моцарта у Львові. Без культури цивілізація вироджується.
Мій день почався з фоторепортажу про жалюгідний стан архітектурної пам’ятки XVIII ст. у селі Бабаях біля Харкова, яка навіть має на фасаді відповідну таблицю. Тут деякий час мешкав видатний український філософ Григорій Сковорода і писав там свої знамениті "Байки Харківські". Будинок належав місцевому пароху, приятелю Сковороди Якову Правицькому. Тепер належить українському народові: провалений дах, вибиті вікна, зруйнований фасад. Не снаряд окупанта його таким зробив, а громадяни України. Будівля чомусь на балансі місцевої ОТГ, яка навіть за бажання не може бодай законсервувати історичну пам’ятку, бо "ніззя", треба команди згори.
Читайте також: Де Україна?
Мені здається, що та мафія, яка у нас нібито відповідає за збереження історичної пам’яті й отримує либонь окрім зарплати ще й відкати, давно заслуговує на обвинувачення в мародерстві й саботажі. 30 років незгірше окупанта вона стирає з лиця землі архітектурні пам’ятки. Як тільки кудись копнеш глибше, то наштовхуєшся на бюрократичну бетонну стіну, об яку розбивають лоби громадські активісти. А війна ще більше розв’язала руки руйнівникам.
Десь у 2010 році я поїхала у Калінінград, щоб зібрати матеріал для книги, і мені показали точнісінько такий самий зруйнований і загиджений дім іншого філософа — Іммануїла Канта, теж XVIII ст. На нього страшно було дивитись навіть здалеку. Я розумію, що росіянам пруський філософ не по зубах, та й не доклався він до формування загадкової русскої душі, перед якою побожно схиляються інтелектуали Європи, Америки та Азії, аби його вшановувати. Теперішні мешканці Калінінграда, чиї батьки завезені з Рязані й Тамбова, кокетливо відмежовуються від немитої Росії, мовляв, ми кращі, як відмежовуються деякі правовірні галичани від "токсичного Донбасу", захищаючи скульптурні потвори Львова як витвір високого мистецтва. Та у випадку тих обох нещасних будинків – в Україні, і на Росії вдають, що це їх не стосується. Не вони "брали Бастілію", і не їм повертати. Правда, коли москальська ракета вдарила по музею Сковороди в Чорнухах, то і вони заламували руки, проклинаючи агресора. Правда, зруйнована садиба Романа Шухевича в Білогорщі не викликала в них такого праведного обурення – націоналіст все-таки.
А на ювілеї Сковороди піарились усі до запаморочення, юродствуючи над його харизмою, і жодного разу не згадавши зруйнований будинок у Бабаях.
Якби поміняти місцями обидві будівлі – будинок Канта перенести в Бабаї, а будинок Сковороди у Калінінград - було б те саме. Добре, що я тоді розширила свої культурні обрії, об’їхавши всю Калінінградську область і побачивши зруйновані кірхи, понівечені маєтки та запаскуджені будинки колишніх мешканців Східної Прусії. Один до одного, і нема чого кивати на Рязань чи Барнаул, звідки прибули теперішні калінінградці, львів’яни або донеччани. Сарана мала значно більшу популяцію і коли зжерла все живе на своєму шляху, вимерла, бо такий закон еволюції. Виживають особини, які здатні не просто плодитись в геометричній прогресії, а ті, які здатні до розвитку, вдосконалення.
Читайте також: Муки пекла
Природа не терпить покручів і тупого пожирання ресурсів. В тому числі й культурних. Де закінчується культура, там цивілізація приречена.
Мешканці Кенігсберга дуже любили свого дивакуватого філософа і вірили, що після смерті його душа перетворилась на хмаринку. Моя улюблена цитата Канта не про зоряне небо і моральний інстинкт, а про означення людини: "Людина – це істота, яка змінює світ винятково за допомогою уяви".
Григорія Сковороду були раді бачити в кожній оселі. Він нагадував людям, про те, що свобода важливіша за хліб і сало. Моя улюблена цитата не про світ, який ловив і не спіймав, а з тих же "Байок Харківських": "Кожен є тим, чиє серце в нім". Якщо в тебе серце свині, що відкидає перли, бо їх не можна їсти, то не нарікай на своє коротке життя і повне забуття після нього. Отак врешті й вимруть всі оті метушливі чиновники та брехуни, що не можуть ніяк насититися і протринькують у Монако чи Арабських Еміратах спадок свого народу.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Читати повністю
