Вільнюський саміт: є багато позитиву, а є не надто приємні моменти, але ми розуміємо, що треба їх витримати, дочекатися саміту у Вашингтоні. З другого боку, під час, коли вся увага світу була прикута і до фронтів російсько-української війни, і до Вільнюського саміту, у євроатлантичній спільноті ухвалили дуже важливий протокол безпеки та дії в разі чого. Тобто у Вісбадені відкриватиметься другий центр НАТО, на додаток до того, що був в Ізмірі. А головне, що командувач НАТО в Європі у разі російської провокації матиме можливість реагувати швидко. Певне роздратування, яке відчувалося в перший день у всій українській авдиторії, ці не надто делікатні спроби Заходу, передусім американців, пояснити їхню неготовність прийняти Україну до НАТО не реальною причиною, яку ми всі розуміємо. Вони не готові прийняти Україну до НАТО сьогодні. Це означає стаття 5, американці й німці мусять їхати до України, солдати мають битися й помирати поряд з українськими - вони до цього не готові. І ми розуміємо, що вони не готові, і виходимо з цієї реальності. Вони можуть компенсувати цю неготовність поставками необхідного для перемоги озброєння. Навіть Байден у низці своїх ремарок намагався це пояснювати ще якоюсь неготовністю України, необхідністю зробити якісь кроки, реформи в політичній сфері, в економічній. Це звучало просто образливо для українців. Яка там ще, неготовність? Україна за ідеали Заходу – демократію, права людини – заплатила кров’ю десятків тисяч своїх воїнів. А крім того – вирішувала питання безпеки Заходу. Містер Салліван, який робив усе, щоб гальмувати американську допомогу Україні впродовж року, дорікнув Україні, мовляв, вони могли б очікувати якийсь рівень вдячності. А Захід розуміє, який рівень вдячності він має висловити за те, що Україні врятувала його від нашестя зі сходу? Путін звернувся до Заходу: збирайте манатки та забирайтесь геть, - і впевнений був, що після 7-денного переможного маршу Україною розмахуватиме своєю ядерною ломакою на кордоні Польщі й Балтії й повторить таке саме. За це повинні дякувати. Не будемо вести цей облік вдячностей, підіб’ємо позитивні підсумки рішень щодо забезпечення безпеки України на найближчий період і після перемоги. Усе тепер ясно: Україну приймуть до НАТО після перемоги, але НАТО зробить усе, щоб цю перемогу наблизити, надаючи необхідну військову допомогу. З цього виходитимемо тепер у співпраці України з НАТО. Запущено план дій. Не ПДЧ, план щодо членства в НАТО, а план реальних заходів, які можуть бути можливими за прискореною процедурою, як це було у випадку Фінляндії. Хоча зрозуміло, що точкою відліку стане перемога України. Рішення реалізується не на папері, а постачанням тих чи інших видів озброєнь. Ми бачимо дуже позитивні результати: по-перше, касетні боєголовки. По-друге, запевняю вас, я тут, у Вашингтоні, - питання про ATACMS вирішено, вони надаватимуться. Це змінює правила гри дуже серйозно. Коли? Коли передадуть нам ATACMS? Можливо, завтра. Нагадаю: питання було поставлено на пресконференції Саллівану перед особистою зустріччю Зеленського з Байденом. Він  сказав таке: це питання наразі обговорюється й буде, зокрема, однією з тем перемовин Зеленського з Байденом. Якщо не найближчий наш друг в адміністрації президента каже нам про це, повірте, за американськими поняттями означає, що питання вирішено. Літаки – створено коаліцію. Як завжди. Згадуючи про це побажання Саллівана, що Україна має бути вдячна – так, ми вдячні за величезну допомогу, але ми весь час пам’ятаємо, що вона затримується. Вона весь час запізнюється, і запізнення – це є ціна життя українських солдатів. Але зараз підготовку літаків поставлено на інституційні рейки коаліції 11 європейських країн, які цим займатимуться. На чолі – північні країни: Данія, Голландія, Бельгія, Румунія. В Румунії буде основна підготовка на летовищах. Підготовка пілотів розпочинається в серпні. Але ми чули вже давно, що підготовка пілотів відбувається, але це були поодинокі акти. Тепер це набуває структури серйозної натівської операції. Так, не буде літаків у цьому, літньому контрнаступі. Але, знов таки, дуже важливий результат саміту: усі ми пам’ятаємо так формулу, яку чомусь уподобав чеський президент, що контрнаступ – останнє вікно можливостей для України. Не знаю, з яких найкращих мотивів він це формулював, щоб зараз скористатися. Але контекст був такий: якщо наступ не вдасться, то політика Заходу може зменшити підтримку. Проте рішення Великої сімки повністю перекреслює ці мотиви, встановлюються довготривалі плани підтримки України, і не лише постачання озброєнь, а спільний розвиток оборонної промисловості, спільна підготовка, обмін розвідданими – тобто наданий статус, якого ми кілька років домагалися, який США надали Ізраїлю. Щойно з’явиться потужна американська авіація в нашому небі, яку ми матимемо змогу використовувати, це означатиме фіксацію остаточного розгрому путінських інтервентів. Це станеться нескоро, але цей сигнал надзвичайно сильно відчитали в Кремлі й усе зрозуміли. Також ми бачимо чергові дивні рокіровки генералів - генерала Попова відставили з посади за те, що він посмів засумніватися у своєму плішивому фюрері. До речі, позивний генерала Попова – Спартак. Тому популярна назва – «повстання Спартака» – надто символічна. Ви знаєте, події 24-го числа різко послабили особисту владу фюрера. Так завжди відбувається в кримінальній структурі: влада пахана ґрунтується на беззаперечній покорі всіх учасників банди. Якщо хтось кидає виклик, за який не був згодом покараний, це автоматично послаблює владу пахана й відкриває шлях до таких спроб надалі. Якщо це міг зробити кримінальник Пригожин, генерал Попов вирішив, що він, професійний поважний військовий, може теж висловити такі самі претензії своєму начальству. Таких попових-спартаків ще буде й буде. Це свідчить про повну втрату Путіним керування. Це може статися не за один день, але це позначиться на боєздатності російських військ. Крім того, запеклі бої точаться навколо Бахмута. Бахмут, з точки зору військових, можливо, не має такого великого значення. Скажімо, звільнення Мелітополя – набагато вагоміше порівняно зі звільненням Бахмута. Але з огляду на кризисну ситуацію в Росії, запевняю вас, звільнення Бахмута – українське керівництво це чудово розуміє й зосереджується на цьому завданні – стане тригером вибуху в російській військово-політичній верхівці. Уявляєте, як заграють наративи: Пригожин звільнив Бахмут, а Шойгу, Герасимов і Путін - перепрошую, дозволю собі процитувати висловлення  пана Пригожина – знову просрали. І ось тоді таких попових і таких спартаків з’явиться дуже багато. Але ж тих попових-спартаків хтось має повести за собою. Наразі Пригожин дещо присів. Чи він живий ще? А що, на вашу думку, відбувалося під час цієї «зустрічі», якщо вона справді була, між Путіним, Пригожиним і ще трьома десятками горлорізів? Якщо ця зустріч була – а в нас відомості іноземної преси й того ж таки Пєскова, хоча жодному його слову вірити не можна, - тоді це величезне приниження Путіна. Просто вона додає до тих принижень, які ми вже бачили. Починаючи, пам’ятаєте, ранок 24-го: Путін виступає з грізною промовою, називає зрадниками, вимагає негайно знищити – і війська не виконують його наказ. Суровікін невипадково заарештований. Кажуть, що він у такому стані після посилених допитів, що його неможливо ніде показати публіці. Путін віддав наказ знищити колону Пригожина з повітря. Гелікоптери з цим не впоралися, а літаки могли це зробити за кілька хвилин. Ймовірно, командувач повітряно-космічних сил, який на той час цю функцію виконував, генерал армії Суровікін відмовився це зробити - це непокора. І після цього він зустрічається з цим, а ми чуємо, що Пригожин спокійно собі літає на приватному літаку з Петербурга до Москви й назад, отримує мільярди рублів, доларів, особисту зброю. Він бандит, його основні мотиви – більше влади, більше грошей. Конфлікт із Шойгу починався в нього як із господарчим суб’єктом: Шойгу відрізав його від постачання армії  тухлим продовольством. Пригожин був фронтменом набагато серйознішим. Те, що йому не опиралося ані головне управління розвідки міністерства оборони, спецназ, ССО, ані контррозвідка ФСБ, показує, що його підтримували, його підштовхнули на цю акцію дуже впливові люди. Погляньте лише, у якій стилістиці він розмовляв на лавочці в Ростові з захопленими ним заступником міністра оборони Євкуровим, а що ще більш важливо – заступником начальника головного управління розвідки Алєксєєвим. Забирайте Шойгу і Герасимова, сказав йому Алєксєєв. Моє розуміння ситуації таке, що в Росії всі люди серйозні зрозуміли, що війну програно, і шукають різні способи виходу. Путін та його оточення шукають почесної нічиєї. Вони засилають до вас різних миротворців, щоб умовили на припинення війни. Тоді частина української території залишається в руках Росії – Путін продає це своєму народові як почесну нічию. Але все більше людей у владі, зокрема в армії, ФСБ, розуміють, що це неможливо: ні Україна, ні Захід на почесну нічию не погодяться. Я б назвав цю «партію» - партія почесної капітуляції. Вони запустили цей марш Пригожина з метою показати всьому світові, суспільству, армії й самому Путіну межі його влади. Марш удався в тому сенсі, що владу Путіна цілком дискредитовано. Ми бачимо, яка обвальна реакція по всьому світу. Ердоган 5 ятаганів встромив у спину й нижче спини Путіна. На яку глибину ввійшли ятагани Ердогана в ніжне тіло кремлівського фюрера. Росія натомість тупнула ніжкою: заявила, що виходить із зернової угоди. Але на мій погляд, найглибший ятаган Ердогана полягає в тому, що на пресконференції з Зеленським ці два лідери заявили, що вони не можуть залишити без хліба африканські народи, які потерпають від голоду, і вони продовжуватимуть. Росія не хоче – це її справа, нехай сама африканцям пояснює, а Туреччина й Україна продовжуватимуть транспортувати українське зерно до Африки. І якщо треба, то для цього забезпечення використовуватимуть військово-морські сили Туреччини. Я пророкую: Москва на колінах приповзе 17 липня й повідомить, що вона продовжує участь у зерновій угоді. Це буде ще одне публічне приниження Путіна. «Партія почесної капітуляції»: як би вони це продавали й приблизно які параметри мала б ця кремлівська історія? Ми вже бачили ці озброєні структури, які підтримують цю «партію». Я й раніше це казав, а зараз я вважаю, що цю партію очолює Юрій Ковальчук, найближчий соратник Путіна – не соратник навіть, це єдина людина, на яку Путін дивиться дещо знизу вгору. Ковальчук же ж Путіну розповідав всі ті історії про «русскій мір» - він такий собі Дугін від фінансів. Так, так. Путін – він же просто по грошах, по справі. Ковальчуки навіяли Путіну всі ці геополітичні фантазми про можливість перемоги у світовій війні над Заходом, реваншу за поразку СРСР у холодній війні. Він був ідеологом. Але ж він зрозумів: цю війну було програно першого ж тижня, коли Україна відстояла Київ і відкинула. Усе, про світове панування вже ніхто не думає, про Київ уже ніхто не думає. Пам’ятаєте основним тезисом Путіна на зустрічі з воєнкорами було «ми ні до якого Києва не збираємося». Не збираємося, бо розуміємо, що не можемо. У Ковальчука були такі глобальні плани, але він усвідомив швидше, що все програли. І тепер важливіше завдання в усіх цих ковальчуків, великих і маленьких, - не світове панування, не підкорення, а збереження влади та величезної власності в країні, яка зазнала поразки. Ось про що вони тепер міркують. І Путін у вирішенні цього завдання для них є перешкодою, тому що бажає продовжувати цю війну, яка не має сенсу, за почесну нічию, що потрібна лише Путіну, аби зберегти владу. Іншим ця війна не потрібна. Подивіться на ще одного ідеолога серед великих фігур поряд із Дугіним, справжніх воєнних злочинців, - Затуліна. Той вимагав знищення України. Той також повторив те, що «партія» вписувала в прокламації Пригожина. Ви ж пам’ятаєте, остання декларація Пригожина була про те, що війна не має сенсу, вона безглузда. Але виявляється, що він заявив, що не було жодної загрози Донбасу ні від НАТО, ні від Києва, що війна придумана олігархами. Те саме повторив Затулін: ми війну програли, Україна завжди залежна, вона ніколи не буде нейтральною, – це дуже важливо. Але в цьому звіринці, крім Затуліна, ще є Марков, Картополов, Дугін зрештою. По суті, коли ця «партія» переможе остаточно й капітуляція відбудеться, самогубств буде вкрай мало. Вкоротять собі віку лише Дугін зі своєю жінкою, як Геббельс. Якби вони мали шістьох доньок, вони б усіх їх отруїли. Ви ж пам’ятаєте, які то були щасливі мармизи, всі на це звернули увагу, в подружжя Дугіних на похороні власної дочки. Вони самі її підірвали й вважають, що така сакральна жертва змусить нарешті нерішучого, на їхній погляд фюрера, не знаю просто що зробити... Натиснути на кнопку й підірвати весь світ. Так, але Дугін надто філософ, він не розуміє, що в Путіна нема такої кнопки. Аби була – він, можливо, і підірвав би в мить відчаю. Але зараз його ядерної війни ніхто не боїться. Я розмовляв у Вашингтоні, і перед цим публічно в багатьох статтях написано: якщо Путін не може віддати наказ убити Пригожина, тому що цей наказ не буде виконаний, - як він може віддати наказ завдати ядерного удару, ніхто не виконуватиме цього наказу. Немає кнопки. Ядерний удар – це потрібно два десятки офіцерів, починаючи від складів міністерства оборони. Хто зараз виконуватиме божевільний наказ Путіна? Він слабкий. Путін місяць тому й Путін сьогодні – це різні речі. Той Путін, який віддав наказ підірвати Каховську греблю, - сьогодні цей наказ ніхто б не виконав. За всієї американської обережності всі теперішні кроки Байдена рішучіші. З касетними боєголовками – це ж дуже рішучій крок, йому доводилося долати спротив навіть у конгресі. Це теж результат нової ситуації в Москві. Останнє яскраве свідчення: у день заколоту начальник ЦРУ Бернс, що уклав якусь мерзенну угоду в Москві за кілька днів перед війною, він підтримує зв’язок з Москвою, так от під час путчу цей Бернс телефонував Наришкіну й пояснював, що ми тут ні до чого, ми не причетні. А як тепер Наришкін зухвало заявив, мовляв, ми з Бернсом півтори години обговорювали, що нам робити з Україною, - це одна картина. А інша картина - за два дні Байден заявив: Putin is absolutely weakened – абсолютно ослаблений. Він знає про це краще, ніж ми з вами, бо вони обізнані про розмови в бункері про цю ситуацію зі спартаками, пригожиними, знають усе краще, ніж ми. І за цим почалися більш рішучі кроки американців і з касетними боєголовками, і з ATACMS рішення ухвалене, найближчими днями вони будуть уже в Україні. І це вже не розмови про F-16, а угода 11 країн, яка забезпечує цю структуру. Путіна вже ніхто не боїться. А що з Герасимовим? То його відставляли, то його розмінювали – ні, нічого йому не сталося, залишився на посаді. Знаєте, за останні десь 20 днів його показали навмисне маленьким кадриком, до того ж дуже символічно. Він як великий начальник запитував повітряно-космічні сили Росії, як вони виконали своє завдання - знищення основного об’єкта. І теж показово: він мав запитувати Суровікіна, який є начальником і який сидить десь у буцегарні, а поставив запитання начальнику штабу космічних сил. Це жалюгідно. І вигляд у нього був жалюгідний, зацькований. Щодо Шойгу й Герасимова. Є різні теорії змови Пригожина, Попова, ще когось. Але що не викликає сумнівів, Шойгу й Герасимова зневажають абсолютно всі в армії. А Путін зі свого пацанського принципу не відступати під тиском не може їх позбутися й тоне разом із ними. Тобто скоро вже питатимемо не «Де Герасимов, щось його давно не видно?», а «Де Путін, щось його давно не видно?».

Читати повністю