Діти,  літо, канікули в школі, у школярів відпочинок, у малюків свої розваги... Все це правильно, але при чім тут війна ? Якщо не дивитись новин, не читати газет, не слухати радіо і вийти у двір у нас, як раніш, зовсім мирне життя. Сонечко світить, бігають діти, товчуться, шумлять і не чути сирени. Нам пощастило на Заході України з географією, наше щастя в тому, що ми доволі далеко від фронту і наші міста не знищені так, як на далекому Сході, Півдні, чи Півночі. Нас не бомбили, не обстрілювали градами, торнадо й ураганами.  Сюди не проривались ворожі ДРГ, ми не знаємо, не бачили, що таке артобстріл цілу ніч, увесь день, що таке танки на вулицях, що таке ворожий солдат, окупант. У нас немає війни? Але так не буває, бути не може. Війна тут, вона в цьому, вона в кожнім дворі, вона у нашому з вами житті. Якщо діти, дуже малі, цього не знають, то про це знають старші діти і їхні батьки. Страх, жертви війни, смерть, поранення, армія, зброя, повістка, сирени тривоги, контрнаступ, ракети, шахеди... Тепер ці слова, які часто, надто часто, чути серед дорослих людей, потім повторюють діти. Старші все розуміють. Молодші? Молодші, — вони там, у дворі, бавляться, у них далі триває вічна казка дитинства. Всі решта, старші діти?  Відпочинок, пляж, табір, море, галька, пісок – всього цього не стало. Забудьте. Забудьте про поїздки на Південь в бік Азовського, Чорного морів. Чим ближче до Сходу, тим ближче до пекла, хаосу, жахіття війни. Читайте також: Їх багато Там немає відтінків. Там страшно. Фізично. Живий або ні. Життя чорно-біле буквально. Згарища,  світла немає, навіть удень. Там не живуть, виживають. Там, в цих містах, де падають бомби, де стрільба, де руїни, де на вулицях майже немає людей, перехожих, ще живуть люди. Живуть, тому що альтернативи немає, альтернатива це смерть. Наші люди й наша земля. Переконати себе, що в нас немає війни, а є лиш картинка, відео, чи текст на екрані? І взагалі все це там, десь далеко, не в нас тут, на Заході України. Там, десь далеко, вбивають людей, як це було з АТО... Цього разу не вийде. Ракети долітають сюди, в кожному місті й селі є алеї полеглих героїв. У кожного, в кожній сім’ї тепер є той, хто пішов на війну, рідний, близький, знайомий. Хто пішов, і далі воює, хто пішов, і не вернувся, загинув.  Це не АТО, це війна і треба бути готовим, що завтра війна прийде сюди, прямо до нас, на поріг, на Захід країни. Читайте також: Їх більше немає Так, здається, виникає ілюзія, що в нас, в далекій провінції, на крайньому Заході немає війни й ніхто не стріляє, хіба що на цвинтарі, де хоронять солдатів. Черга з АК, салют... "Mortui sunt, ut liberi vivamus" – вони померли, щоб живі були вільними, ми були вільними, щоб їхні діти, наші діти не бачили, не чули, не  знали, що то війна. Загинули, щоб їхні діти, наші діти могли спокійно бавитись у себе у дворі, гуляти вулицею, їсти морозиво, кричати, бігати та пустувати, мирно спати в колясках, на руках своїх матерів, щоб ще довго залишались дітьми, не ставали в одну мить,  в один вечір, день, ніч, такими дорослими. Переживши авіа удар по власному дому, переживши смерть всіх, кого знали, любили, стати свідками знищення рідного міста. Виживши, ставши дорослими, втратити все, минуле, дитинство, наївність і віру в казки. Спеціально для Еспресо    Про автора. МАЙКЛ Мишкало (Михайло Мишкало), журналіст, письменник Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю