Нещодавно мене вразила літературознавча розвідка Володимира Поліщука під промовистою назвою "Кишить війна й запроданці кишать", опублікована в "Літературній Україні" за 29 вересня ц.р. Провівши "перегляд численних поетичних текстів" воєнної тематики, починаючи від 2014 р., дослідник констатує: "Серед усього цього проблемно-тематичного розмаїття достатньо помітна у воєнній ліриці тема зради в різних можливих її виявах: відступництва, запроданства, колаборації тощо". Вражає не те, що виявляється щось нове, небувале, невідоме в нашій історії (зрештою, це явище існує в історії усіх народів), а те, що це стало визначальною рисою сучасної української поезії. Бо коли дивишся у минуле — в наші думи, легенди, історичні пісні, та й професійну поезію Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки (і всіх їхніх соратників), то там все-таки визначальним був ГЕРОЇЗМ. Хоча, чого ж, Володимир Поліщук цілком слушно починає свої розвідувальні пошуки з констатації наших історичних реалій: "Кількавікова підневільна історія України, на жаль, доволі багата на різні прояви зради, відступництва: варто згадати хоча далекий "Тренос" Мелетія Смотрицького, чи кочубеївщину, чи перекинчицтво Феофана Прокоповича на бік Московії, або ж "землячків" із "циновими ґудзиками", отруєних "московською блекотою" (за Т. Шевченком), або ж… І нема їм ліку…". Назву розслідування цього страшного явища літературознавець запозичив із вірша Валентини Коваленко: Кишить війна. Й запроданці кишать: Вкраїна завошивилась москвою. Ця вутла змалорощена душа Ще скільки лих моїй землі накоїть? Ця відщепенців виплекана рать, Нащадків кадебешних сіра свора, Ще скільки буде кату козирять Та присягать йому на триколорі? Читайте також: Підпорядкованість УПЦ московському патріархату має бути заборонена Страшні визначення! Боюся їх повторювати… Згадаю тільки, що протягом повноважень Верховної Ради шостого скликання ми працювали над визначенням політичних обставин, які призвели Україну до такого стану, що в ній "кишить" відступництвом, і намагалися дати йому правову оцінку. Зокрема, 28 листопада 2006 р. було прийнято Закон "Про Голодомор 1932–1933 років в Україні", основним розробником якого й ініціатором законодавчого схвалення у парламенті був видатний дослідник цієї української трагедії, автор численних публікацій на цю тему, юрист, політик, дипломат Володимир Андрійович Василенко. За його правовими доказами Голодомор 1932–1933 рр. в Україні законодавчо названий геноцидом. Обстановка була сприятливою, бо ж главою Української держави був президент Віктор Ющенко, який сам ініціював і наполягав на прийнятті такого законодавчого акту. Тоді ж група народних депутатів та правників на чолі з Левком Лук’яненком утворила Громадський комітет з підготовки матеріалів для міжнародного суду над компартією совецького союзу. (Нам тоді не вдалося довести справу до реального завершення, але проблема залишається актуальною і сьогодні). Ми зверталися з апеляціями до світових правозахисних організацій. Не без нашого спонукання 2 липня 2009 р. у м. Вільнюсі відбулося засідання Парламентської Асамблеї ОБСЄ. Європейські парламентарі ухвалили "Резолюцію", якою прирівняли московський тоталітарний режим до гітлерівського нацизму в Німеччині, засудивши і той, і той як злочини проти людяності і людства. Сьогодні про це треба нагадувати на весь світ! Читайте також: Як ФСБ готує свої ІПСО, фальшуючи Шевченка У п.3 "Резолюції" констатується: "У двадцятому столітті європейські країни витримали на собі два могутні тоталітарні режими — нацистський і сталінський, які несли зі собою геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людства". Звернім увагу: тоталітарний режим гітлерівської Німеччини названий своїм справжнім іменем: нацизм. Натомість представники ПА ОБСЄ ще всього 14 років тому якось не наважуються сказати, що московський тоталітарний режим мав також своє політичне визначення: він був імперсько-комуністичним. Другий компонент визначення — історично змінюваний, перший — одвічний. Він був закладений в основу формування московсько-ординської держави як імперії, що творилася на основі "собіранія зємєль". Таким чином, сталінський період московського тоталітарного режиму — це лише короткий відрізок часу, він не може бути історично-визначальним в оцінці імперії: Сталін був функціонером, як тепер Путін. Російський одвічний імперіялізм вимагає саме таких виконавців. У "Резолюції" звучить також така звична для західних політиків "глибока занепокоєність" тим, що відновлюється (цитую) "вихваляння тоталітарних режимів, включаючи публічні демонстрації на честь нацистського чи сталінського минулого, а також можливого поширення і зміцнення різноманітних екстремістських рухів і груп". Що такі відверто "екстремістські групи" прийшли до влади в РФ — ні, ні, тут такого немає. Читайте також: Середньовіччя в підходах редакторів "УП". Колонка Миколи Княжицького Що ж, 22 лютого 2014 р. європейська занепокоєність стала московською воєнною реальністю, із захопленням території Української держави, а 24 лютого 2022 р. — повномасштабною війною проти України. Ми тоді мали слушні підстави для побоювань: в Україні до влади можуть прийти московські симпатики, які захочуть скасувати прийнятий Верховною Радою Закон про Голодомор як Геноцид української нації. Наші побоювання підтвердились: Янукович і його команда намагалися скасувати цей Закон. Але ж бо ми були не лише передбачливими, але й далекоглядними. Розуміли, що Закон про Голодомор треба затвердити в судовому рішенні. І затвердили! Суд виніс рішення, яке є "остаточним і оскарженню не підлягає". Скасувати його вже не так просто. За наполяганням Народної Ради Головне слідче управління СБУ відкрило кримінальну справу за ст. 442 ККУ: "Організація і здійснення Голодомору в Україні в 1932–1933 рр. як геноциду українського народу". Справу вів співробітник СБУ генерал-майор юстиції Вовк В. В. — подякуймо йому за сміливість і сумлінну працю. Для розгляду справи було зібрано (з наявних в СБУ архівів) 330 томів державних документів, свідчень понад 2000 очевидців, тих, що вижили. Обвинуваченими у злочині, на основі документів, були визнані: Сталін (Джугашвілі) Й. В., Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П. П., Косіор С.В., Чубар В.Я., Хатаєвич М.М. Сім злочинців, хоча злочинною була вся їхня система. Справу розглядав Апеляційний суд міста Києва. Суд ухвалив Постанову (не вирок — адже всіх злочинців уже не було в живих), у якій сказано: "Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом жорсткої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів , які відстоювали ідею української самостійності. З цією метою Сталін Й. В. разом з вищенаведеними особами розпочали насильницьку колективізацію сільського господарства та депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їхнього майна, репресії і різноманітні знищення українців". Далі надзвичайно важливе твердження про тодішню ситуацію, наслідки якої переживаємо сьогодні: "Про спрямованість Геноциду саме проти частини української національної групи свідчить і такий факт: відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Харківську області України була організовано переселена людність з Росії та Білорусії, тобто здійснювалась заміна етнічного складу сільського населення в Україні". (Названі лише ті області, щодо яких було представлено достатню кількість переконливих документальних матеріалів. Але аналогічні процеси відбувалися у всіх 10 областях півдня, сходу, півночі України, тобто Херсонська, Миколаївська, Запорізька, Кіровоградська, Чернігівська). Читайте також: Зближення з історією З містами було "легше": тут ще з часів московських сатрапів Петра й Катерини проводилась зміна етнічного складу — українців масово переселяли… та на які завгодно "зелені клини", сахаліни, "в сибірь нєісходімую", а сюди привозили своїх. 1988 року американський дослідник Джеймс Мейс, який настільки перейнявся долею української нації, що став по суті українцем, патріотом, — передав до конгресу США свій "Звіт" про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні, кваліфікувавши його як геноцид української нації. Конгрес схвалив "Звіт" Мейса й передав його в ООН. (Визнання країнами світу Голодомору в Україні як Геноциду української нації триває досі). У 2009 році на тему Голодомору — Геноциду в Україні вийшли книги англійського письменника Роберта Конвеста: "Жнива скорботи", "Великий терор". Автор, зокрема, стверджує: "Українських селян знищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами". 24 червня 2010 року в "Літературній Україні" було опубліковано звіт професора ЛНУ ім. Івана Франка Михайла Чорнописького про наукову експедицію у виморені голодом села Луганщини: "Кати живуть довше, ніж їхні жертви". У звіті професора повідомлялося: "За адміністративною межею, на російському боці за кілька кілометрів від умираючих українських сіл, не було голоду, там голодні українці намагалися виміняти останню одежину на щось їстівне, але і те від них одбирали… Відбирали навіть гниль, рештки нібито їстівного, зібраного на полі чи витрушеного із соломи в скирті". Кати! Убивці! Злочинці, яким немає ані прощення, ані забуття! Так що не дивуймося, що тепер так рясно "Вкраїна завошивилась Москвою". І звідки у нас так багато запроданства і запроданців. То що робити тепер з цим явищем? Насамперед треба усвідомити глибинну сутність московщини в Україні. Саме розраховуючи на її присутність, путінська Москва планувала за кілька тижнів пройти тріумфально всією українською територією, а в названих вище областях сформувати нове державне утворення — Новоросія. В складі України, яка має змінити свою Конституцію, перестати бути унітарною державою, а перетворитися на федерацію. До складу якої входитимуть автономні "русскіє государства". Не вийшло. Але два "государства" — ДНР і ЛНР — таки їм вдалося створити. Нащадки "організовано переселеної людності з Росії та Білорусії" далеко не всі тепер хочуть до Москви. Деякі з них воюють на фронті проти московських окупантів. Розмовляючи російською мовою. І що? Україна і далі буде російсько-українською? Але ж бо це безперервні підстави для "захисту", себто для агресії. Ні! В Україні не має бути нічого російського — ні в освіті, ні в культурі, ні у Церкві, ЗМІ, громадських організаціях — абсолютно нічого. У приватному житті — так, користуйтеся якою хочете мовою. Але всі громадяни України мають бути українцями. Такий принцип діє у всіх цивілізованих державах світу. В Ізраїлі ніхто не одержить державної служби — навіть двірника — не знаючи державної мови іврит. Джерело Про автора. Михайло Косів, український політик, народний депутат України I-IV та VI скликань. Заслужений діяч мистецтв України. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю