Зараз у селах, якими прокотилася війна і зняла шифер з дахів, люди вкривають їх блакитною клейонкою. Не існує державної програми перекриття дахів. Натомість пачками відновлюються мости, які особливо не потрібні, зате дорого і багато. Коли я була депутатом часто їздила в АТО. Пам’ятаю, в напрямку  Сіверськодонецька багато мостів лежало в руїнах. Якось усі обходилися без них, об’їжджали, зрештою, невелика була активність у прифронтовій зоні. Навіть під великим Слов’янськом країна без проблем, без жодних незручностей, багато років користувалися понтонним мостом. Не було коштів у бюджеті на відновлення мостів. Були важливішими інші витрати. Наприклад, у селах, у благеньких хатах у цей час з’явилося багато білих склопакетів — працювала державна програма енергозаощадження… Як бачите, зараз усе навпаки. Що краще? Влада блакитної клейонки. Працюю я на одній ділянці фронту, не буду називати якій, та на власні очі бачу, як у нас у тилу — десятками відновлюються мости. Усі. Без розбору: треба, не треба. У одному селі, де є брід, підсипаний і цілком проїзний, зразу після відступу ворога, було зроблено чудовий тимчасовий міст. Не минуло й року і поряд побудували монументальний величезний бетонний міст. Пікантність ситуації у тому, що дороги на тому березі немає і ніколи не було — там грунтовка. Тому міст у нікуди. Читайте також: Благодатний вогонь на базарі не сходить Так, на тому березі невеличке село на п'ять зруйнованих хат, але вище по течії відновлений ще один міст, ще помпезніший, до біса дорогий, і це лише за 2 км від попереднього мосту. І так по всій річечці "скочу-перескочу". Бетонні нові мости, а доріг немає, грунтовки. Навіщо це марнотратство? І це недалеко від фронту, а що як знову висаджувати в повітря доведеться? У тому селі, що я згадувала, міст - це останнє, що було потрібно громаді. Сільрада в руїнах, школа в руїнах, амбулаторія в руїнах, церква в руїнах, цілих хат — жодної. То був укріпрайон ворога і цим усе сказано. Коли ми звільнили село, я навіть не думала, що люди повернуться. Не було куди. Яким же було моє здивування, коли за місяць, а це була осінь, село ожило. Люди раділи, коли на обійсті залишалося хоч щось з цілими стінами, не біда, що без даху… Не стало хати, селились у літній кухні. Половили своїх корів і телят, що півроку бродили посадками. Велика рогата худоба виявилась єдиним їхнім активом. Бичків здавали на м'ясо — купували гвіздки та дахову плівку. Цією блакитною клейонкою скоро покрилося все село. Дахи, де злетів шифер, покривали синьою плівкою, вікна зашивали плівкою. Розбирали трощу на подвір'ях. Цеглу в одну купку, шифер в іншу купку, скло в третю. Пізні хризантеми були скопані, посічені осколками дерева випиляні й спалені, якось стало навіть гарненько. Їхала через те село і раділа: блакитна клейонка на дахах викликала щастя, як символ жаги до життя, бо ожило потрощене, спалене війною село. Читайте також: Країна звичайних людей і "состоятєльних господ" Але тепер та сама картина викликає біль, безпорадність, образу за людей. За рік нічого не змінилося, рідко хто перекрив дах, нема у людей грошей, вони надалі живуть під блакитною клейонкою. Натомість у селі великий помпезний міст з бетону… на той берег, де не має асфальтованої дороги. Дорого і багато. А ви розумієте, що за ціну цього одного мосту можна було профінансувати державну програму перекриття дахів не лише в цьому селі, а в усіх селах по течії цієї річки. І все що треба було — забезпечити людей єврошифером, вони самі його покладуть…Якщо в часи АТО знайшлися кошти на програму склопакетів, і ця програма якісно змінила села по всій країні, чому зараз не запущено програму допомоги людям для ремонту дахів? Це і виробництво, і робочі місця, і податки, і, зрештою, вимушена, але така очікувана зміна зовнішнього виду наших сіл. Навіть благенький будиночок без того совкового страшного шиферу буде виглядати затишним….Люди зроблять, перекриють, тільки треба, щоб їм з матеріалами держава помогла…Такі програми — це просто. Не треба особливого професіоналізму менеджменту країни. Тому хати під блакитною клейонкою — маркер безпорадності, тупості, злодійкуватості влади. І це при тому, що 2014 року Захід гроші не давав, а зараз дає… Але примітивні істоти при владі засвоїли, що на мостах легше вкрасти… Але ми з цим живемо, і нам з цим жити…під блакитною клейонкою. Джерело Про авторку. Тетяна Чорновол, журналістка, народна депутатка України VIII скликання, воїн ЗСУ Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю