Журналістка Еспресо Ярина Коваль подивилася передпоказ стрічки. 19 жовтня у широкий прокат вийшов український документальний фільм Тараса Томенка "Терикони", який вперше був представлений за кілька днів до повномасштабного вторгнення на 72-му Берлінському кінофестивалі.  Відтоді стрічка про дітей, які живуть у зоні бойових дій в Україні, отримала вже низку нагород. Зокрема дві нагороди кінофестивалю GoEast у Вісбадені (Німеччина) - премію CEEOL за "Найкращий документальний фільм" та нагороду FIPRESCI від Міжнародної федерації кінокритиків, приз журі Спілки кінокритиків України за найкращий фільм на міжнародному кінофестивалі у Харкові, як найкращий український документальний фільм на кінофестивалі в Одесі та ін.  Але справа насправді не в нагородах. Тарас Томенко зняв фільм про життя дітей у зоні фронтових дій, про їхні будні, надії і їхнє дорослішання. Непросте завдання, якщо зважити, що зйомки відбувалися у Торецьку - місті, що було звільнене від окупації і яке сьогодні перебуває якраз посередині шляху від Бахмута до Авдіївки. Тобто менш ніж за 30 км в один і другий бік. І на те, що героями "Териконів" є діти, які або народилися під час війни, або більша частина їхнього життя минула у військових умовах. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/310000_311000/310065_61e285dfb248d-director-s-photo_taras-tomenko_boney-piles_new_960x380_0.webp" title=""> Фото: usfa.gov.ua "Чи змінили б ви щось сьогодні у цьому фільмі - уже за повномасштабного вторгнення?" - питаю у Тараса Томенка після перегляду.  "Ми знімали цей фільм у 2017–2021 роках, коли світ не помічав цієї війни, - відповів режисер. - Не хотів помічати. Сьогодні ми всі перетворилися у Настю. Ми всі - Настя". 15-річна Настя - це головна героїня "Териконів", яка стала такою цілком випадково, коли знімальна група зупинилася біля її будинку перезарядити камеру. Дівчинка вигулькнула перед документалістами несподівано і запропонувала показати їм руїни, які колись були її домом. Не особливо зважала на камеру, а просто розповідала - що хто з родини робив, коли у їхню квартиру влучив ворожий снаряд, як вони з молодшим братиком переїхали до бабусі, як в часі помер батько, туга за яким ніяк не минає.    Властиво, у фільмі немає наперед запланованих діалогів та награних відпрацьованих сцен (адже він знімався у спосіб документального спостереження), немає пафосу та різких поворотів сюжету. А є магія природності - жахаючої у своїй реальності. Ось діти вишукують в зруйнованих обстрілами будинках метал і намагаються його здати, щоб заробити кількадесят гривень. Ось вони себе розважують, блукаючи розваленим будинком культури. Ось між териконами - горами шлаку, з якого вибрали все цінне, запускають повітряного змія. Адже ж діти. І Настя раптом скаже, що продумала, як вкоротити собі віку.  <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/310000_311000/310066_1642287761-762_new_960x380_0.webp" title=""> Фото: usfa.gov.ua Що це не режисерська вигадка, глядач переконується згодом, коли камера оператора Михайла Любарського крупним планом візьме її руки, змережані шрамами від порізів. У стрічці, до речі, чимало таких красномовних кадрів, які ненав'язливо розповідають не лише про життя Насті та інших дітей, а в цілому про життя та обшири людей у зоні бойових дій (яка окреслилася не минулого року, а ще у 2014-му).   І уже в символізм переростають сцени, коли вітчим з малим сином їздять на цвинтар, де чоловік копає могили, щоб заробити хлопчикові на новий рюкзак. Земля, яку він викидає із ям, теж набуває форм терикона - приреченості, покинутості, спустошеності…Як і обірвані високовольтні дроти, так по-естетськи розхитувані вітром. Камера документалістів загалом виокремлює, чим вимушені наповнювати себе люди на понівечених територіях. Настя постійно слухає російськомовні пісні сумнівної якості намагаючись підспівувати. Можливо, за відсутності війни вона б спробувала займатися у якомусь вокальному гуртку, але в її умовах - це неможливо. Та і яка у неї альтернатива? Перегляд фільму "Свати", фрази з якого малі герої "Териконів" промовляють швидше, ніж актори в телевізорі? А звідси висновок, що люди тут бачать цей фільм далеко не вперше. Далі режисер приводить глядачів на шкільну лінійку, від якої віє лютою радянщиною, показує сумні і якісь аж приречені обличчя, мабуть, першачків (кожен з яких сидить на окремому стільчику як мінімум 1-1,5 метра один від одного, бо ж до військових ще й ковідні часи). А згодом вирішує затримати увагу на панно (напевно, в тому таки напівзруйнованому будинку культури, хоч, можливо, і в школі - де криваве (бо різко червоне) СРСР займає практично всю Євразію. Тобто затримує увагу на частині ідеології совка, яку так нав'язливо продовжує нести в маси (і не тільки власні) Росія, проголосивши себе його правонаступницею. Та й, зрештою, коли Настя знаходить у якихось руїнах книгу і коментує, яке, мовляв, цікаве видання знайшла, то, виявляється, що це книга про Леніна. Хтось, хто живе у протилежному кінці країни від Луганська та Донецька, міг би хмикнути: мовляв, уже 30 років незалежності України, а десь люди ще можуть щиро цікавитися особистістю одного з ініціаторів та організаторів червоного терору. Але я на цих кадрах згадала, як провідувала у львівському госпіталі ще в часи АТО пораненого родича, що лежав в палаті разом із колишнім воїном батальйону "Айдар" ЗСУ Олександром Косолаповим, біля ноги якого розірвалася 82-міліметрова міна. Так от випало стати свідком, як в госпіталь прийшли поспівати для військових випускники Львівської музичної академії, які собі для акомпанементу взяли бандуру. І я була вкрай здивована, що звучання цього інструменту доброволець "Айдару" і воїн-афганець з міста Щастя на Луганщині Саша Косолапов наживо чув уперше, як і пісні. У той момент майже у забутті від болю, він раптом на очах всіх присутніх під звуки бандури і українську вокальну лірику раптом почав приходити до тями. І під завершення імпровізованого концерту почував себе вже майже добре. І знаєте, що він тоді сказав? Що таких концертів його земляки ніколи не чули. Що усіх розваг у них - це випивка, увімкнений телевізор і пісні Вєрки Сердючки. Що особливої альтернативи не має ні молодь, ні літні люди. І в цьому провина не тільки місцевих чиновників, а держави в цілому, яка просто "забила" на ці території. Не тільки у воєнний час, а й у всі попередні десятиліття. І що не через звинувачення і заклики треба сьогодні апелювати до мешканців постраждалих від війни окресів, а через ось таку музику, зустрічі з реальними музикантами, письменниками, художниками. Через культуру… У Торецьку та в інших містах і містечках, де зараз по-особливому гаряче, не до культури. Тут би вижити і не втратити близьких…Але людина, особливо, коли це - дитина, намагається знаходити підставу для втіхи навіть у таких приречено-неможливих умовах. Піти з різдвяною зіркою по хатах, щоб мати свої мінімальні кишенькові гроші, пограти у футбол, на зароблені від зданого металу гривні купити не їжу, а перстенець, навчитися варити картоплю і з'їсти її разом зі своїм другом… І покупатися.. Ні, не в душі чи дорогому басейні, а в басейні між зруйнованих стін будинку. Ці кадри, коли ллє рясний дощ і водночас світить сонце - у фільмі одні з естетично найкрасивіших. Аж дух захоплює! Так і хочеться, щоб той дощ змив усі дитячі болі і травми, щоби змив усю потолоч, яка не втихомириться, а й далі своїми брудними лапами знищує усе живе довкола, щоб зцілив…Та так не є. Життя триває. І війна триває. А діти ростуть… Ось Настя мріє - про свій будинок, собаку, плазмовий телевізор, чорний лімузин. Ось отримує паспорт. Тут підбирає собі можливу обновку на секонді. А там вперше у житті малюється, а її клаповухий приятель тримає їй дзеркальце і вони весело сміються. Ось вона вперше йде на дискотеку, де танцює чи не сама.  А ось зустрічає світанок чи вечір на териконах. З цигаркою в зубах… Полишена сама на себе… На роздоріжжі… Як і всі, хто живуть з нею поруч… Яким буде її майбутнє? Режисер Тарас Томенко не знає… І глядач не знає… Як на мене, реально сильний фільм про один із ракурсів життя під час російсько-української війни ставить не крапку, а кому, речення після якої допише життя…

Читати повністю