Ті, кому можна в разі нагальної потреби зателефонувати опівночі або на світанку, і вони зроблять усе – а часом навіть більше, ніж усе – від них залежне, щоб допомогти тобі, витягнути зі скрутної ситуації, подеколи врятувати тобі життя у цілком прямому сенсі слова. Решта – просто приємні (і неприємні також) люди, з якими тебе пов’язують ділові й соціально забарвлені стосунки. Ці – найдорожчі – складають коло твоєї ідентичності і є, поруч із родиною, здоров’ям, щастям творчості – цілком безсумнівними вартостями, без яких не вдалося б прожити належно й гідно. Мені поталанило з друзями. Я вже писав у колонках на "Еспресо" і про Віктора Морозова, який дав друге життя моїм пісням, і про Івана Малковича, мого улюбленого автора, співбесідника й видавця, з яким нас віддавна поєднують спільні літературні та музичні смаки. А сьогодні я не можу відмовити собі в задоволенні написати про ще одну вкрай важливу – і не тільки для мене одного – людину. Коли ми познайомилися з Миколою Рябчуком, мені було шістнадцять, а йому двадцять шість років. Він приїхав до нашого провінційного Бахмача провідати свого однокурсника з Літературного інституту, Володимира Кашку. Микола тоді ще не знав, що завдяки самвидаву він давно став моїм літературним кумиром, поруч із Кортасаром і Гессе. Його дотепні, іронічні, сюрреалістичні оповідання були настільки інакші, ніж те, що нам подавали в школі під виглядом актуальної української літератури! В анархістсько-дисидентських колах, до яких належала чи не вся вільнодумна українська молодь того часу, оповідання Рябчука стали своєрідним кодом, культурним паролем, за яким упізнавали своїх ("До Чаплі на уродини?" – Заходь!). Та й саме ім’я Рябчука було ключем, відкривало двері багатьох мистецьких і богемних осель, як-от, скажімо, помешкання львівських художників Юрка Коха й Валерія Дем’янишина або прозаїка Юрія Винничука, або поета Олега Лишеги. Замислені медитативні верлібри Рябчука звучали зовсім інакше, ніж те, що нас примушували вчити напам’ять під виглядом поезії, вони виводили в інший, докорінно відмінний, ніж поточна фальш і симулякри, часопростір справжності.  <img alt="Микола Рябчук" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/307000_308000/307006_Riabchuk3-min_new_960x380_0.webp" title="Микола Рябчук"> Микола Рябчук, Фото: chytomo.com   Отже, я захоплено слухав живого класика, який невимушено сидів на кухні в мого кума, пив чай, розповідав фантастично смішні анекдоти, а заодно роздавав убивчо точні, справедливі й компетентні оцінки щодо творчості тодішніх українських письменників. Саме тоді я вперше почув фаховий відгук про мої вірші. Рябчук був критиком і читачем, думкою якого неможливо було нехтувати. Це виглядало так, немов до Бахмача приїхав Томас Стернз Еліот і прочитав напрочуд жваву й інформативну лекцію про стан сучасного літературного процесу. Наступного ранку Микола купив нам квитки, і ми втрьох полетіли до Чернігова на невеличкому поштовому літачку. Ми все життя згадуємо про той політ і в розмовах, і в текстах, як-от, скажімо, в одному з найкращих Рябчукових есеїв "Saturday Night". На якусь годину ми повністю відірвалися від грішної землі з її всюдисущим Радянським Союзом і всевладною комуністичною партією. В небі не було Радянського Союзу! На цілу годину, протягом якої ми жили в небі, було скасовано моторош радянського нагляду й кари, примусової праці, повсюдного стеження й стукацтва. Ми ніби прокинулися від кошмару історії, в якому народилися й виросли. Завдяки цьому реальному досвіду трансцендування від повсякденності стало зрозуміло, що СРСР насправді не вічний, що це колос на глиняних ногах, який зникне з політичної карти світу всього-на-всього через дванадцять літ! І тоді розпочалася нова, вже направду наша історія. Замість блідих копій самвидаву наші книжки вийшли друком, вільні від цензури й правок редакторів, що запопадливо змінювали слово "Бог" на "птах". Рябчук був промоутером і аніматором численних видавничих проєктів, які сьогодні навіть важко пригадати у повному обсязі. Це й революційні публікації у "Всесвіті", де він тоді працював, і нова "Сучасність", яка почала виходити в Україні та першою надрукувала провокативні, незвичні, самобутні твори покоління "вісімдесятників". Потім – часопис "Критика", де чи не вперше з’явилася можливість неупередженого обговорення табуйованих тем і пригадування забутих або знехтуваних комуністичною владою імен. Десятки рецензій, сотні відгуків, які Микола Рябчук невтомно писав для видавництв і часописів, формуючи вручну, якщо можна так сказати, нове покоління і нову, направду вільну українську літературу. Його київська квартира протягом багатьох років була місцем зустрічі, яке неможливо змінити або замінити кращим. Тут зустрічалися, читали вірші і прозу, обговорювали нові публікації, знайомилися, обмінювалися книжками, ночували, позичали грошей на дорогу... І це були не тільки українські літератори, а й вчені, дослідники, журналісти з усього світу, до якого так спрагло розкрилася замкнена десятиліттями Україна.  <img alt="Микола Рябчук" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/307000_308000/307007_Riabchuk2-min_new_960x380_0.webp" title="Микола Рябчук"> Фото: chytomo.com   Серйозні політологічні розвідки, які писав і далі пише Микола Рябчук, не завадили його пильному інтересу до поточної літературної ситуації, до нових цікавих авторів і вартих прочитання творів. Саме завдяки Рябчукові я вперше прочитав твори Андруховича та інших своїх ровесників, якраз Рябчук був першим, хто розповів про трагічну долю завчасно померлого Грицька Чубая. Саме Рябчук дав мені телеграму у січні 1985 року, коли в Києві гастролював Віктор Морозов, щоб я приїхав і показав свої перші пісні авторові неймовірної "Панни Інни". А вже через три роки ми з Морозовим разом співали в театрі "Не журись!"...  Десятки творчих вечорів, змістовних виступів, уміння говорити з розмаїтими аудиторіями, зводити та здружувати людей, талант бути й бути потрібним усім своїм друзям одночасно – ось який гість приїхав був до Бахмача у розпал тоталітаризму, з якого, здавалося, ніколи не буде виходу. Ось хто вивів мене в люди. Звісно, замість численних слів я радо обійняв би тебе зараз, дорогий мій друже, але ти, як завжди, в мандрах, далеко від нашої оточеної ворогом землі. Я впевнений, я добре знаю, що Україна сталася і відбулася виключно завдяки таким людям, як ти. Це тим більше дивовижно, тим більше заслуговує шани, що насправді вас було зовсім небагато і ви змушені були працювати кожен за десятьох.  Тим щирішими хай будуть слова вітань, тим міцнішого тобі здоров’я, тим більшого натхнення! Многая літа! Спеціально для Еспресо Про автора.  Костянтин Москалець, письменник Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю