Адже ані сам Гунька не був звинувачений у воєнних злочинах, ані 14-а гренадерська дивізія фронтових військ СС "Галичина", в якій він служив під час другої світової, не визнана злочинною організацією. І це не просто слова – цей висновок був підтверджений розслідуванням так званої "комісії Жюля Дешена" у тій таки Канаді. Розслідуванням, проведеним, зокрема, на вимогу Центру Симона Візенталя.  <img alt="Ярослав Гунька" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/306000_307000/306841_image_new_960x380_0.webp" title="Ярослав Гунька"> Фото: з загально доступних джерел Щоправда, непричетність до злочинів, сама по собі не робить людину героєм (а саме так Гуньку представив спікер на засіданні парламенту), і не скасовує факту служби в частині, що воювала на боці вермахту. Вермахт, між іншим, теж не був визнаний злочинною організацією, і німецьких військовослужбовців притягали до відповідальності лише в індивідуальному порядку. Проте ставлення до армії Третього Рейху в країнах, які стали жертвами нацистської агресії, або були членами антигітлерівської коаліції, визначається не лише судовими вироками. Та й в самій Німеччині службою в її лавах наразі не пишаються. Скандальності всій цій історії додала ще й та обставина, що й депутатів, і канадського ж прем’єра, і українського президента, почути якого парламент, власне, і зібрався, по суті поставили перед фактом. І цей факт вже став доконаним, повернути час чи якось "переграти" ситуацію вже не вийде. Гунька був присутнім, його представили як  "героя другої світової" і в цій якості вшанували аплодисментами. Можна звичайно закидати західній публіці упередженість. Сформовану за майже півстоліття після другої світової, і по суті без нас – бо ніякої незалежної України увесь цей час не існувало. А ось Москва, звичайно, впливала. Свідомо і цілеспрямовано. Але як там було, ставлення європейської й американської громадської думки до Гітлера як до втілення абсолютного зла є так само беззаперечним, доконаним фактом. Як і те, що кожен, хто воював у тій війні на боці Німеччини, вона сприймає як того, хто став на бік зла. Можливо, не з власної волі, під примусом, обманом чи керуючись якимись високими мотивами… але все ж на бік зла. Зрештою, і самі українці, апелюючи до світової спільноти із закликом про підтримку та допомогу, постійно використовують очевидні аналогії між діями нацистів в середині XX сторіччя і діями сучасної Росії. Без напівтонів, не вишукуючи нюансів, не копаючись у мотивах – бо спирається саме на зцементоване ставлення до Гітлера, його поплічників та колаборантів. І правильно робимо. Бо комунікація – це робота насамперед з емоціями та сталими образами.  Коли нагадуємо, що Сталін був від початку не супротивником, а союзником Гітлера, який разом з ним ділив Польщу й усю Східну Європу, — зміцнюємо впевненість, що співробітництво з нацистами має засуджуватися. Коли згадуємо про боротьбу УПА на два фронти –  позиціонуємо її як силу не лише антисталінську, а й антигітлерівську, а відтак силу, що стояла на "світлій стороні історії".  Але в цьому контексті міркування, що "все не так однозначно" і "не будь-яка співпраця з вермахтом є поганою", можливо й припустимі в дискусіях істориків чи навіть аматорів від історії (хоча і тут треба стежити за словами), виглядають радше як "розмивання фокуса" - може й несвідоме, але від того не менш ризиковане. Ні, я можу зрозуміти вчених, для яких сумнів – це робочий інструмент. Проте в такому випадку йдеться не про науку, а про політику. Політику, яку визначає війна. В умовах війни потрібно керуватися чіткими й недвозначними критеріями – робить та чи інша дія Україну сильнішою, а ворога слабшим, наближає нашу перемогу чи зменшує українські втрати. Якщо так – то її треба вітати й підтримувати. Все інше – може й почекати.  Це не означає, що треба комусь затуляти рота. Чи поступатися правдою – навіть заради найближчих друзів та союзників. Досліджувати власну історію, осмислювати її й давати оцінки безумовно потрібно. Бо без цього ми просто не зможемо рухатися в майбутнє. Але в належному місці та в належний час. І це теж, як на мене, доконаний факт. Спеціально для Еспресо Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю