За який кілометр від Марсового поля, де лежать герої. Небо синє, як Боже око. Чисте-чисте. Повітря, здається, застигло густим киселем і його доводиться розсувати руками. Червона алича мліє в затінку темно-зеленого гілля. Ніхто її не їсть, але й не чавить ногами. Бо скільки їй того щастя — додавати червоного в піксельні візерунки землі. А на все то дивиться Господь Бог і Його новопреставлені Янголи із зашкарублими від довгої війни руками. І душами. Янголи повсідалися на вежу-кампанілу, що вишиться над Храмом Покрови Пресвятої Богородиці, і їдять аличу. Читайте також: Нам не пощастило жити всередині історії Такий тихий день із густим, як кисіль, повітрям. Дзвенять трамваї, спека спадає дедалі нижче. І Янголи хочуть надивитися на свій Львів. З Личакова його добре видно. А червона алича на траві позначає кров. Чи то лише їм з вежі так здається? Що все червоне — то кров… над Марсовим полем синє небо вгинається від ваги, а вітер втік і забув ворушити знамена. Тихо-тихо. Ніби й не було війни… Джерело Про автора. Василь Зима, журналіст, телеведучий Еспресо Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.  

Читати повністю