Відеодопит із ним отримало Еспресо від джерел в ЗСУ та подає текстову адаптацію від його імені. Я, Хвостов Роман Анатолійович, народився 22 червня 1984 року, повних 39 років. Родом з Таганрога. Розлучений, донька 5 років. Вчився на кухаря у Таганрозькому училищі. Потім була армія, строкову службу проходив у Чечні. За кордоном ніколи не був. Як потрапив на війну в Україну Після строкової служби 18 років працював кухарем. Рік тому у Росії почалася мобілізація, я укривався, не хотів йти на війну. На той час працював шеф-кухарем у Краснодарі, заробляв нормально, 180-200 тис. рублів щомісячно. Якось мені зателефонувала мати з Таганрогу і сказала, що на мене прийшла повістка. Але я матері сказав, щоб вона повідомила, що не знає, де син і що з ним. Але трапилася ситуація, що у липні мати потрапляє до лікарні і я вимушений був їхати у Таганрог. І коли я прийшов до лікарні, то мав надати паспорт, після чого мене перевірили й з'ясували, що я переховуюсь від мобілізації. Мене забрали до міліції, а потім відвезли у військкомат. В автобусах мене з іншими мобілізованими відправили в аеропорт Ростова, посадили на літак до Новосибірська. Там ще до нас довантажили людей з різних міст і полетіли у Барнаул, далі у місто Алєйськ. Тоді я ще думав, що повинен піти по професії, працювати кухарем, бо я не хотів тримати в руках автомат. Однак, чому мене визначили у "Шторм", не знаю, бо з моєю фізичною підготовкою я швидше поляжу, ніж когось застрелю. Потім нас відправили на полігон, здається називається Успенський, під Лутугине (Луганська область -ред.). Там два тижні незрозуміло чим займалися: стріляли з автоматів, рили окопи і один раз стрельнули з гранатомета, а ще кинули пару гранат. Більше ніякої військової підготовки не було. 9 серпня зі строю по прізвищах відібрали 50 чоловік і кудись нас повезли на трьох "Уралах". На ночівлю зупинилися у зруйнованому будинку чи то у Білогорівці, чи то у Білозерівці, не пам'ятаю. А на наступний день ми відправились на позиції, де сиділо наше керівництво. Нас розподілили по точках і вночі почали ротацію. Там ми просиділи 5 чи 6 днів, ні води, ні їжі нам не доставляли. Ми, якщо чесно, хотіли вже йти наше керівництво пиз**ти. Ми просиділи 5 чи 6 днів, ні води, ні їжі нам не доставляли. Якщо чесно, хотіли вже йти пиз**ти наше керівництво. Наша задача на точці була тримати позицію, виходити й дивитися у тепловізор чи є якийсь рух. Якщо є рух, то доповідати. І все, більше нічого. Ми ні по кому не стріляли, бо, коли йшли на ці позиції нам дали по автомату з одним зарядженим ріжоком. Хоча ті, кого ми змінювали, залишили нам заряджені ріжки, але всі згоріли, коли нас підпалили. А вчора ми здалися у полон. Про війну у Чечні Строкову службу проходив у 2002-2004 роках, саме у 2002 році починалася друга військова кампанія у Чечні, на яку я і потрапив. Спочатку проходив навчання в Оренбурзькій області у місті Бузулук, там був артдивізіон, де я увійшов до складу третьої мінометної батареї. 90-95% хлопців з нашої батареї всі йшли у Чечню. Я написав рапорт і теж туди поїхав разом зі своїми товаришами. Там дослужився до старшого навідника міномета третього розрахунку. У Чечні ми базувалися у місті Шалі, військова частина 23132 третій батальйон третя мінометна батарея. То був звичайний мотострілецький батальйон, а мінометна батарея була підтримкою. Я був мінометником, тобто тобі дали квадрат обстріляти, а куди ти стріляєш, навіть і не знаєш. Але у Чечні була зовсім інша війна, там майже не було в аулах місцевих жителів. Коли ми виїжджали у райони Чечні, то в аулах залишався завжди тільки старійшина. Там не були зруйновані будинки, ніхто нічого не руйнував. У Чечні чинили нам спротив люди, які жили не за Кораном, а за якимось своїм написаним зводом законів. Ми тоді воювали не проти чеченців, бо там були найманці із Пакистану, бойовики ІДІЛ. Чеченці теж воювали, але їх було мало, бо ж вони билися не за свою землю, а за певні цінності, за якісь дурні ідейні переконання. Але у Чечні була зовсім інша війна, там майже не було в аулах місцевих жителів. Там не були зруйновані будинки, ніхто нічого не руйнував. Строкову службу відслужив з почуттям виконаного обов'язку. Хоча тоді багато людей косили від служби, купували військові білети, я б теж міг його купити, але сам захотів туди піти. За чеченську кампанію маю відзнаки – учасник бойових дій і Чорний хрест, який давали всім за службу на Кавказі. Це пізніше до мене дійшло, що там (у Чечні) йде війна за нафту. Війна Росії у Чечні з одного боку була справедливою, а з іншого – не дуже, тому що це ж захоплення земель. Це пізніше до мене дійшло, що там йде війна за нафту. Ближче до звільнення зі служби, я почав розуміти, що це тупо війна не для того, щоб захищати мирне населення, а це захоплення нафти, тільки аби збагатитися, та й все. Про війну в Україні Я п'ять днів тут перебуваю і розумію, що ми не праві. Я ж кажу, я не хотів війни. Батьківщину люблю, але вона зараз наплювала на нас. Не розумію, кому потрібна війна. Гинуть люди, гине народ - це ж справжній геноцид, просто знищення нації й більше нічого. Коли потрапляєш сюди, то вже розумієш, що відбувається, хто і з ким воює. А коли ти сидиш вдома і дивишся телевізор, то не знаєш нічого. У нас такого нема, щоб щось хороше про Україну розповідали. Я мирна людина і ніколи не хотів війни. І у Крим колись їздили відпочивати, не було ніякої тоді різниці чий він, український чи російський. Знову ж таки і там влізли не на свою територію, а це не добре. А якщо ми повернемося (з війни в Україні) до Росії, то наш уряд чи ФСБ нас послухають і відправлять, с**а, назад. Це я точно знаю, бо деякі хлопці, які були мобілізовані, повертаючись додому відрубували собі пальці на правій руці, щоб їх більше нікуди не взяли. Тому, або ж так робити, або на *** йти помирати, і все. Бо просто так від тебе ніхто не відстане. Деякі хлопці, які були мобілізовані, повертаючись додому відрубували собі пальці на правій руці, щоб їх більше нікуди не взяли. Тому, або ж так робити, або на *** йти помирати, і все. Бо просто так від тебе ніхто не відстане. Якщо відверто, коли б я повернувся додому, то відрубав би собі пару пальців, щоб мене більше ніхто не чіпав. У мене є для кого жити, маю пристойну професію, непогану репутацію, тому роботу я завжди знайду навіть без двох пальців. Моїм товаришам по строковій службі всім на сьогодні прийшли повістки, і вони зараз переховуються від мобілізації, кудись порозбігалися по районах, де їх не знають. Я ж теж у Краснодарі був, а не у Таганрозі, де прописаний і стою на обліку у військкоматі. Що можу сказати тим, кого можуть мобілізувати у Росії на війну в Україну: Пацани, нікому ця війна не потрібна, виїжджайте, ховайтеся. Не варто сюди ходити, тут взагалі нам нема чого робити. Це не наша війна, не потрібно у цьому брати участь. Ось таке моє послання. Колись з Ростова та Таганрога навіть електрички ходили до Іловайська, ми з мамкою туди їздили закупитися, тому що дешевше було. Раніше з України привозили все, починаючи від ковбас та червоної риби й закінчуючи салом. Я навіть ніколи й не міг подумати, що почнеться зараз така хрінь.

Читати повністю