Я чула лише завивання сирени. Зрештою, ця тема пасує до сьогоднішніх реалій, тільки варто змінити ракурс. У легендарного австрійського поета Георга Тракля (1887–1914), якого вбила ота перша війна, є вірш "Гродек" про наш львівський Городок, що на прикордонні. У Городку санітар Георг перебув кілька найтрагічніших днів свого короткого життя. Він опинився сам на сам з пораненими у шпиталі, які кричали, агонізували та вмирали, і він не міг нічим їм допомогти. …сповиває ніч Умираючих вояків і дикий крик Їхніх розірваних ротів. Клубочиться на дні безлюдних долин Руда хмара пролитої крові, оселя лютого бога… (Переклад Дмитра Наливайка) Читайте також: Жито над  прірвою І  всюди молодий поет бачив трупи повішених русинів за колаборацію з московськими окупантами. Навряд, чи то була справжня колаборація, така, про яку ми чули — в Маріуполі чи Херсоні, — але видовище  жахливе. У тому, що Галичина була так легко взята, велика провина  австрійського війська, не готового до війни, але слід визнати, що напередодні війни наші терени аж кишіли московськими шпигунами та пропагандистами, і австрійська влада не могла з цим упоратись, хоч боролась не одне десятиліття. Правда, не вішала на шибеницях. Практично в кожному селі були ворожі агенти, які під вивіскою "Просвіти" чи церкви маніпулювали селянами. Не всіма, бо були проукраїнські "Просвіти", які їм протистояли й не раз просили підтримки у влади, що їх ігнорувала. А темними неосвіченими селянами легко маніпулювати — як владою, так і агентами. Останні розповідали, як привільно живеться в Російській імперії, що сягала по Броди, як можна підробити контрабандою, і що православіє більше пасує русинам, ніж греко-католицьке віросповідання. Читайте також: Аргументи диявола Чимало парафій переходило на православ’я московського розливу, і, звісно, за сто років нащадки новонавернених мають право вважати, що це віра їхніх предків. Як і нащадки тамбовських селян, що їх привезли у вимерлі від голоду українські села після 1933-го року, вважають себе "рускоговорящімі украінцамі" чи "карєннимі кієвлянамі". Австрійська влада чудово розуміла, звідки поширюється зараза, але Галичина була не під боком, а на загумінках імперії, і чимало галичан щиро вірили, що Росія допоможе їм звільнитись як від австріяків, так і від поляків, з якими ворожнеча була на генетичному рівні ще з часів короля Казимира. Причому навіть освічені галичани, яким було вигідно тримати зв’язок з російською інтелігенцією, такою демократичною і ліберальною. На тубільну пресу, що існувала за московські гроші, австрійські колонізатори довго не звертали уваги. Правда, злочини Дикої дивізії проти мирного населення в Галичині в 1914-15 роках  дещо охолодили цю симпатію, але не аж настільки, щоб насіння не проросло знову. Дикуни не лише гвалтували жінок, паскудили своїм лайном все, до чого торкались. Вони  цілеспрямовано нищили храми, незалежно від конфесії, й історичні пам’ятки. І навіть репресії та масові вбивства  галичан влітку 1941 року не набагато зменшили кількість симпатиків великого російського народу. По війні  їздили цілі бригади в Тюмень, може, і зараз їздять потаємними шляхами, чи будують маєтки у Підмосков’ї, і хваляться заробітками та високим рівнем життя у  Москві чи Білорусі. А що тут  скажеш, коли там не був і не бачив. Може, й справді там порядок. Їх завербовують, нав’язують їм російське громадянство, ставлять мітки на чорній душі, а в українській освіті та культурі все ще керують люди, для яких російська культура – це еталон, а українська відстала і депресивна. Читайте також: Де Україна? Нічого не змінилось, і звалювати все винятково на переселенців з їхньою впертою проросійською позицією "б’є, значить, любить" нема чого. Тільки чомусь це називають стокгольмським синдромом. Та й надто багато у нас людей, для яких батьківщина там, де більше платять, хто заздро позирає через тин до сусіда. Тільки усі не виїдуть. Наша влада зі скрипом прийняла недолугий Закон про мову, аж під час війни, вона досі панькається з поширювачами зарази "русского міра" – московськими попами і надто м’яко поводиться з колаборантами, які сидять, як чорти в греблі, помалу виймаючи камінчики віри в перемогу. Війна дедалі більше нагадує виставу, в якій народ воюючої країни сидить у глядацькій залі, а під час  перерви п’є пиво в буфеті. І тільки коли люстра впаде на них, можливо, отямиться і зрозуміє, що життя — не театр, а кров — не вишневий сироп. Або сон літньої ночі перейде у вічний сон і тоді вже не прокинуться. І починати ранок із перегукування "Як ти?" в ці найпрекрасніші дні літа  так боляче, так несправедливо. Ще вчора хтось снував плани на сьогодні, а  тепер плаче на руїнах своєї домівки, або лежить мертвий. Що у Львові, що у Смілі, що у Херсоні… Спеціально для Еспресо. Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю