Тканини не було, тому ми з мамою і сестрою, за підтримки дідуся, вирізали прямокутники з картону і з обох боків наклеїли сині та жовті смужки з мого шкільного набору "цветной бумаги".Мене спершу "жаба давила", що на урок малювання не залишиться нічого, але потім вага історичного моменту переважила.Так я навчився жертвувати заради державності та незалежності. Без набору в наплічнику, зате з синьо-жовтим картонним прапором у руках.Озброєні національною символікою, ми сіли в трамвай "двійку" і їхали доти, поки мама не побачила хоч якісь прогалини в ланцюгу єдності. Це було вже за Погулянкою, а сідали ми біля Політехніки. Для розуміння — це вісім чи дев'ять довгих зупинок трамвая.Ланцюг був настільки щільним, що нагадував чергу на відкритті першого МакДональдза в Москві у січні того ж року.Читайте також: 22 січня: День Соборності України. Чим відоме свято, його історія та цікаві фактиТільки тут стояли якісно інші люди — не за "пожрать", а за ідею. Хоча зголоднів я тоді не на жарт. Декілька годин на морозі для дитини — це ще те загартування.Вже вдома, у квартирі, розташованій в старому австрійському будинку, з гарячим чаєм біля розкочегареної печі, дідусь Мирослав вводив мене в курс справ. Розповідав про дисидентів: Лук'яненка, Чорновола, братів Горинів.Уже тоді мені здавалося, що ми перемогли, що Україна — самостійна держава і всі в ній такі, як у тому ланцюгу, учасником якого я став.Якби я тоді знав, що буде далі й скільки зусиль доведеться ще докласти, щоб Україна була, щоб українці мали право на свою мову і культуру, скільки загине людей, я б, напевно, заплакав.А потім би витер сльози й робив би все те саме, що роблю.Зі святом Соборності, друзі!ДжерелоПро автора. Мирослав Откович, український журналіст, офіцер ЗСУРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю