У дитинстві центрами тяжіння є батьки. Потім сила тяжіння меншає і ми все більше дістаємо здатності плавати в невагомості. Юність — це політ у космос. Бо головна сила тяжіння зникає, а жодна інша ще не є такою сильною, щоби тебе привʼязатиЗрілість для багатьох (звісно, не для всіх) - це знаходження своїх планет. Пускання в них коріння. Осідання хмар часток. Наші тіла все більше тягнуться до землі. Вони все більше нагадують овочі та фрукти. Ми стаємо ботанічними. Осілими. Сідаємо на землю.Читайте також: Розуміти прірви нерозуміння, які зараз є між людьмиАле і в культурі, в різних її епохах, є своя гравітація. Барокова музика побудована на боротьбі гравітацій, на конкуренції тональностей. У кожному світі, у кожному космосі, в кожній тональності — свій центр гравітації. Але краса зʼявляється тоді, коли з одного космосу ти переходиш в інший. Між XVII та XIX століттям, між бароко і романтизмом, багато спільного, але є одна відмінність: шлях від розриву зі своєю материнською планетою та знаходженням нової — значно довший. ХІХ століття, зокрема і в музиці — це століття блукання. Wanderjahre. Ти віддаляєшся занадто далеко від первісної тоніки. І дуже, дуже складно знайти нову. Читайте також: Про любов під час війниУ XX столітті взагалі зʼявилася атональна музика. Шенберґ, Веберн, Берґ та їхні послідовники — це мрія про невагомість. Це вихід в космос. Це прагнення подолати будь-яку силу тяжіння. Можливо, це точка юності. Хоч, зрештою, XX століття  теж показує, що ми завжди повертаємося до тональностіДуші, як і тіла, теж підвладні гравітаціям. Тільки планети та галактики — всередині нас.ДжерелоПро автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕНРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю