І серед іншого згадуються десанти політиків інших країн, між іншим – російських теж, хай в особі вбитого рік потому Бориса Нємцова. Проте Майдан породив певний феномен: пізнаваність європейських та американських політичних діячів. Якщо 2004 року під час "помаранчевих" подій впізнавали хіба тогочасного очільника Європейського оборонного агентства Гав'єра Солану, котрий приїздив з певною миротворчою місією, то вже від грудня 2013-го безпомильно ідентифікувалися Вікторія Нуланд, Джон Маккейн, Радослав Сікорський тощо. З'явився навіть мем "пєчєнькі Нуланд". Та загалом на цих та інших західних політиків небайдужа частина нашого суспільства покладала значно більше надій, ніж на власних.Майдан хай непрямо, але підтримував надії на те, що колективний Захід грюкне кулаком, зупинить російську агресію, повиганяє проросійських політиків і взагалі наведе в Україні порядок. Такі настої з року в рік надалі знецінювали політиків українських, незалежно від того, яка партія при владі й від чиїх рішень залежить напрямок руху України, наш внутрішній порядок денний.Російська пропаганда з кожної праски волала про те, що Україна перебуває під зовнішнім управлянням. Але велика частина українців насправді сумувала з того, що Росія бреше. Бо, умовно кажучи, Україну хочеться бачити одним зі штатів Америки. І досі жевріє віра в те, що Захід рано чи пізно викорчує українську корупцію та, без перебільшення, власноруч поміняє чинного президента на того, якого країні насправді треба. Такий стан справ зберігається дотепер. За результатами опитування, яке провів центр "Нова Європа", 46.6 відсотків українців найбільше довіряють… Дональду Трампу.  Виглядає, що українці брали активну участь у голосуванні за кандидатуру на посаду президента США. Читайте також: Як перемога Майдану наблизила поразку демократіїЩоправда, європейський політикум все ж має більший відсоток української довіри. Серед лідерів українських симпатій — голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, президент Польщі Анджей Дуда, президент Франції Емманюель Макрон, президент Молдови Мая Сандул, прем'єр-міністр Великобританії Кір Стармер, генсек НАТО Марк Рютте. Але все одно в Україні активні громадяни досі покладають надії на західних політичних лідерів, і Трамп, поза сумнівом, до них належить. Звісно, можна заявити як альтернативу нещодавні рейтинги політиків українських. Там лідерство тримає Валерій Залужний, який хоча й обіймає політичну посаду посла в Британії, в активній політичній діяльності досі не помічений. Тут більше про бажане, аніж про дійсне. Натомість усі інші чинні політики не добирають навіть 25%. У чинного голови держави – 22%. Довіра до Зеленського в Україні вдвічі менша, ніж до Трампа. І взагалі на своїх, тих, кого і з кого рано чи пізно доведеться обирати, українці здебільшого махнули рукою. До речі, ще з Майдану. Так звана "опозиційна трійка" Яценюк — Кличко — Тягнибок сприймалася скептично. Особливо після самовпевненої фрази Яценюка: "Куля в лоб так куля в лоб!"Аж ось свіжіші дані підвезли. Згідно з проведеним на початку грудня опитуванню від КМІС, лише 18% респондентів вважають діяльність чинної партії влади, тобто, фракції "Слуга народу", корисною для розвитку України. Так само оцінюють їхніх проксі – "Платформу за мир та життя". Та іншим розслаблятися не варто. Адже загалом шкідливою для країни вважають діяльність кожної окремої партії, просто відсотки "шкідливості" різні.  Читайте також: Чому державне управління – не LegoАле якщо глянути на ситуацію ширше, навряд побачите щось нове. Пояснює це громадський діяч Тарас Шамайда: "Парламент значно відкритіший за інші органи влади, і будь-який зашквар окремо взятого депутата чи ради в цілому набагато помітніший, ніж зашквари в інших органах влади. Чимало людей загалом (а тим більше у посткомуністичному світі) з недовірою ставляться до парламентських дебатів, не розуміючи їх і вважаючи "говорильнею". Але причина недовіри до нинішнього складу Ради полягає саме у недовірі до її монобільшості". Таким чином, саме "слуги народу" зробили величезний внесок у те, аби перетворити традиційно критичне ставлення українців до власних політиків на абсолютне неприйняття вітчизняного політикуму.Звідси – симпатії до політиків західних, котрі зазвичай вважаються нашими людьми більш цивілізованими, людяними, демократичними й тими, хто реально дбає про інтереси своїх виборців. Проте є нюанс: ті, хто на Заході дедалі частіше схиляється до політиків проросійського штибу – теж виборці. Гаразд, у Румунії процес виборів президента вдалося вчасно зупинити й перезапустити, бо знайшли факти агресивного російського втручання. Але ж той-таки Дональд Трамп ще зовсім недавно був для українців із проукраїнською позицією такою собі страшилкою – а нині йому довіряє майже половина наших дорослих співгромадян. Хоча Трамп не помінявся й точно не зміниться. Він лишиться тим самим Трампом, чиїх рішень українці не без підстав побоювалися. Ось тут, нарешті, проглядається корінь проблеми. Річ у тому, що й ті, кого українці шанують (Трамп, Джонсон, Санду, Туск) і ті, кого не люблять (Путін, Шольц, Фіцо, Орбан) завжди або здебільшого ні від кого не залежні в прийнятті тих чи інших рішень. Ці рішення можуть не подобатися нам, і чимало таких рішень українцям справді не подобаються. Бо не відповідають нашим інтересам. Але фокус у тому, що українські інтереси мають відстоювати на всіх майданчиках українські політики. Проте саме цього вони й не роблять. Ніде, ніколи, за жодних обставин. І не працюють навіть під тиском. Читайте також: Замість створення нової коаліції у ВР маємо загравання з Бойком і КоУкраїнські політики практично ніколи не відповідають за свої слова. Їх ніхто не карає за антидержавні рішення, висловлювання, вчинки. Жоден із них не зазнав репутаційних втрат. Вони обираються й переобираються на різні державні посади при тому, що не раз помічалися в скандалах, не лише корупційних. Там, де в інших країнах певна діяльність визначається як державна зрада, в нас за неї отримують "Героя України" й різні інші відзнаки. Активні українці відчувають, що не мають на політиків прямого впливу. На іноземних тим більше не мають, проте досі вірять їм більше. Так перед новим роком вірять у чарівників. А реальність інакша: західним ми не треба, свої нас кидають. Звідси – віра українців у отаманщину та дію тих законів, котрі кожен придумав собі сам усередині периметру власного хутора. Держава там, де я живу. За межами мого особистого простору держави не існує. І мужі, котрі називають себе державними, нічого не роблять, аби поміняти таку ситуацію. Спеціально для Еспресо.Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю