Якщо правда, що війни нового століття будуть не такими блискавичними, як у другій половині XX століття, то ми повинні розуміти себе, прислуховуватись до себе, чути тих, хто навколо, якщо хочемо вижити. Слово "срач" стало нормою лексикону в соціальних мережах, а "хейт" так само ґрунтовно увійшло до побутового словника українців.Натомість чи можна очікувати від людей, які живуть постійно на межі зі смертю, стану дзен? Наївно та нелюдяно вимагати в тих, хто кожною клітинкою свого тіла відчуває війну щодня, і робити їм зауваження за емоції. Зверхньо казати: "Та вони травмовані. Не звертайте увагу". Натомість дуже необ'єктивно, коли ми самі не відчуваємо власної сили й стійкості. Кожного-кожного-кожного разу, коли десь під час закордонного відрядження балакучий таксист запитує, звідки ти й куди, я споглядаю очі, які лізуть на лоба, що додому, до Києва, назад у війну. Звісно, Київ не в такому стані, як багато інших міст, куди наближається фронт, але і не так далеко від екзистенційної загрози "не бути". Я так само дивуюсь і одночасно надихаюсь харків'янами, або сумцями. Пояснення про дім, самій обирати свій шлях, любити те, що ти робиш, не всім зрозуміло. Натомість і чути від закордонних українок, кожна друга з яких говорять про почуття провини, важлива неновина для мене. Їм чомусь здається, що в Україні будуть засуджувати й не приймати. Я не хочу віддати їх на поталу російським наративам, які щедро засіюють мозок через різні онлайн-інструменти, ботів, сплановані інформаційні операції. Бо це люди, які заслужили бути почутими, інколи роблять фантастичні речі на підтримку України, тому вони мають право бути частиною політики, а не жертвами. І знаєте, що? Всі наші дані показують, що те негативне сприйняття, в якому багато хто переконаний, - це неправда. Читайте також: Дім, милий дім? Чому біженці бояться їхати в УкраїнуНайголовніше, наші військові... Вони пішли служити через різні мотиви та стимули, але найгірше, що може статись із нами, країною, в якій буде понад 10-15-20% громадян ветеранами цієї війни, - це дати бути їм самотніми в густонаселених містах. Самотність — про відчуття одинокості, непотрібності, несприйняття тими, у кого немає певних важких досвідів, страху бути знеціненими. Їм не дякувати в соцмережах потрібно, а бути людяними, уважними та терплячими. Це — нові ми. Одна моя чудова колежанка розповіла, що 24 лютого, бувши сама, вийшла на вулицю з довгим ключем для самозахисту, бо боялась, коли в Києві не буде влади, закону, люди будуть джерелом небезпеки. А виявилось все навпаки. Я таке пережила вранці 22 лютого 2014 року, коли Янукович втік, правоохоронці поховалися, а ми їхали по сонячному та морозному Києву через мости, де були блокпости з прапорами. Люди самоорганізувались заради безпеки. Було так мало машин, ніякої міліції, але відчуття повної безпеки та звільнення. Хочу згадувати це почуття впевненості у своїх зовні незнайомих людях навколо.ДжерелоПро авторку. Ольга Айвазовська, голова правління Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами (GNDEM)Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Читати повністю
