На жаль, історія і біографії не знають умовного способу, безапеляційно стверджуючи натомість, що один із найкращих українських поетів десять років тому помер. Дві важливі Лишежині дати протягом 2024 року, дати радісного ювілею й печальних роковин; цифри подеколи незгірш за слова й музику також уміють засмучувати або тішити.Якби мене запитали, який із віршів Лишеги найбільш розкриває його надзвичайну обдарованість, я навряд чи знайшов би швидку і прийнятну для багатьох відповідь. Авжеж, "Лебідь", і "Спи, моя люба...", і "Поки не пізно – бийся головою об лід!" належать до безсумнівних перлин української лірики, невипадково ж деякі зі згаданих верлібрів Лишеги стали піснями (насамперед завдяки інтерпретаціям найближчого друга Лишеги, Віктора Морозова). Але сюди можна віднести й чимало інших Лишежиних віршів і перекладів (насамперед із Робінзона Джеферса та Езри Павнда). Багатьох вводить в оману позірна простота поезії Лишеги. Насправді це не простота, а прозорість, створення якої потребує чималих зусиль і неозорої ерудиції. Утім, хіба не можна витрактувати як поезії в дереві його скульптури? А сам спосіб буття Лишегою – хіба він не належить до вершинних Cantos української культури, до піднесених творів внутрішньої свободи, іронічної вищості над тоталітарними владцями й отруйним їхнім середовищем?Читайте також: Поет і війнаЛишега – це спілкування з вічно незалежними й непокірними громадянами світу, з Торо й Павндом, з Лі Бо і Ду Фу. Лишега – це отвір у багатометровій кризі комуністичного суспільства, до якого ми квапилися по ковток рятівного повітря духу.Написати один вірш на рік – цілком достатньо, стверджував Олег Лишега. Не дивно, що маючи такі установки, він створив зовсім небагато; його поетична спадщина чи не вся може вміститися в один том. Як, скажімо, і спадщина Томаса Стернза Еліота або близького приятеля Лишеги, Грицька Чубая. Проте нам вистачало; коштовне вино не можна жлуктити літрами, його смакують поволі, нескінченно розтягуючи втіху від справжнього.Я переглядаю фотографії 2014 року, зроблені за три місяці перед Лишежиною смертю. Ось усміхнений Віктор Морозов виходить із машини. Колись, у 1972-му, вони мешкали разом із Лишегою в одній гуртожитській кімнаті. Разом їх і вигнали з останнього курсу англійської філології – за публікації в самвидавному альманасі "Скриня". Свою дружбу вони пронесли через усе життя, розуміючи один одного з пів погляду і пів слова.Слідом за Морозовим – веселий Лишега. Колись він приїхав до мене на два дні, а залишився на тиждень: пити чай, розмовляти про Павнда й Еліота, ловити щучок на Тополевому озері, а раків – у Сейму. Він вдячно кивав головою, коли я показував йому Великий Міст імені Олега Лишеги, що його я так назвав на честь першої книжки поета. Тоді про нього мало хто знав, мало хто писав.Ось Олег, у незвичних для мене окулярах, тримає жовтогарячого томика, який незадовго перед тим видала "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Він читає "Олені покладають кості" Джеферса у власному перекладі, читає вдумливо, глибоко, так, як тепер мало хто вміє читати й писати (на моєму блозі зберігся запис цього читання).Читайте також: Дощ війниМи ще не знаємо, що це наша остання зустріч. Як і того, що закінчується наша епоха загалом – епоха творчих відлюдників і бездомних вільнодумів. Завтра Морозов повезе нас автом до Новгород-Сіверського, а звідти помандруємо до заповітного місця, де Сейм впадає в Десну. Наш улюблений ритуал розмикання й замикання вод, відтворенню якого, здавалося, не буде кінця-краю, закінчить своє кружляння і зупиниться, як зупиняється стара вінілова платівка "Арніки", догравши пісні до кінця. Замість улюблених Олегових двох крапок буде поставлена тільки одна. Ми ще не знаємо, що того вересня Олег Лишега на віки-вічні замикає біг ріки свого життя. Що ми більше ніколи не почуємо його кришталевого сміху, схожого на сміх Маленького принца. Що після поетової смерті на нашу землю прийде війна, буде знищено багато міст і людей, мову, якою Лишега писав неймовірно гарні, витончені вірші, оголосять штучно створеним волапюком нацистів, а на кожного, хто говорить цією мовою, автоматично чекатиме смертний вирок. Уже не кажучи про тих, хто віршує цією мовою.Для Лишеги, заплетеного в космос і культуру, українська мова була живою водою, домом буття, зоряним небом над головою. Як і для нас, тих, хто говорить, пише, думає мовою Лишеги. Тому найкращим спомином про поета буде читання його віршів, хоч у день його народження, хоч у роковини смерті. Відкладімо повсякденні справи, стишімося і відшукаймо в собі наш правдивий голос – голос, яким варто читати вірші. Замість нескінченного ковзання очима по дисплеях і моніторах зупинімо погляд на жовтогарячому, як оце кленове листя, томику віршів. Розгорнімо його і прочитаймо те, що височіє поза марнотою марнот, поза війнами й смертями, те, що залишиться й світитиме тоді, коли нас теж не стане. Особисто я обираю ось цей вірш:пісня 55Спи, моя люба, усе засинає,Попивши на ніч з ріки молока..Циферблат будильникаПоріс сухим очеретом, дрімає..Колиска твоя, всміхнувшись прощальноБілосніжним сміхом,Загойдалась на вітрі,Підвішена до неба снами..Я заплету твої коси до завтра,Ранком нахилюсь над тобою в інеї –Стрічки яскраві, багряні..Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,Запалена мною, бездомним..Крига над тобою, крига під тобою..Полум'я відігріє пам'ять..Спеціально для ЕспресоПро автора. Костянтин Москалець, письменникРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Читати повністю
