Ба, більше, все частіше молоді та спортивні депутати провладної партії "Слуга Народу" тікають за кордон, де одразу видають тебе чи то за жертву переконань, чи то за нужденного біженця. Прірва між тими, хто відбиває мʼясні атаки російських військ на Покровському напрямку і тими, хто просто платив податки й чекав на каву в Ялті за кальяном у столичному барі, стала ширша і глибша. Земля під ногами почала сипатися аж ніяк не після посту військовослужбовця 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Сергія Гнєзділова про те, що він публічно іде в СЗЧ. Насправді масове самовільне залишення служби почалось після невдалого контрнаступу, коли замість того аби виправити мобілізаційні помилки — влада почала агресивний хейт у бік армії. Коли почали настійливо діставати колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і публічно таврувати його наступника Олександра Сирського "совком" та "мʼясником". Просто до того, як в СЗЧ пішла медійна людина — було заведено заплющувати очі на тих чоловіків, із села, які чесно воювали, але потім не витримали. Я мала розмови з кількома, які повернулись до своїх нехитрих робіт після літнього контрнаступу 2023 року. І всі як один сказали, що не так страшно було лежати в посадках під Херсоном чи переступати через тіла загиблих побратимів у Роботиному, як добиватися УБД, елементарної поваги від командирів і мати впевненість, що ти на війні не назавжди й тебе прийдуть замінити ті, хто на цивільному живе своє краще життя. Читайте також: СЗЧ — це не просто не вихід, це катастрофа Так трапилось, що велика частина чоловіків  у моїй родині — військові. І так, їхні діти роками ростуть без батька, їхні шлюби розпадаються, а замість елементарної поваги — постійні розповіді про "народжених для війни" і "вмотивованих воювати". Те ж — міф про десятки тисяч військових пенсіонерів, які буцімто сидять у тилу і не хочуть іти обороняти державу. Мало хто в курсі, що дядько за пʼятдесят може бути вже справді хворим, забембаним багаторічним виживанням, бо раніше належність до армії — було синонімом бомжа. І це точно не може бути краще поповнення для піхоти. У той момент, коли Росія іде ва-банк, аби мати кращі умови для майбутніх перемовин, наші проблеми стали явними. І виливались у публічну площину. З взаємним брудом. Це трапилось, бо держава не пофіксила справедливий процес мобілізації, відмовилась встановлювати чіткі терміни служби. Щобільше — немає тверезої розмови з суспільством про план Б і В, якщо початкова формула миру з кордонами 1991 року буде просто обіцянкою. Хоча президент Зеленський розказує про те, що відчуває, що завершення війни ближче, ніж було колись, відверто нервує, що про реалістичні картини більше говорить президент Чехії Петр Павел. Колишній генерал НАТО каже, що Україні доведеться змиритись, що низка нових територій застрягне в окупації на віки. І так, тут і цивільному, і військовому хотілось би чіткого горизонту планування. Ніщо не лякає так, як невизначеність. І заяви від третіх осіб, від інших президентів, що для того, аби відвоювати території зараз — варто покласти не менше половини населення України. Мовчанка власної влади завше породжує домисли, міфи та великий страх. У 2022 році ми вистояли попри те, що Зеленський до останнього вірив, що росіяни — теж люди, а Байден прощався з нами, як з онкохворим. Лише через те, що були добровольці. Була готовність левової частини суспільства захистити себе та свою державу. Читайте також: Гірка правда ліпша за брехню. Чому Зеленський не хоче говорити з народом про війну і мир Добровольці першої хвилі чекали, що за кілька місяців їм прийде заміна. І їй буде дещо легше, бо першу хвилю великого нашестя відбили серед хаосу і трешу саме вони. У новобранців було трошки часу підготуватися фізично, морально та ресурсно до війни. Утім цивільним з телевізора та Telegram розказали, що скоро все завершиться. Просто розслабся і чекай, поки вигребуть "професійні військові" з зарплатою "аж у 100 тисяч". І тут якраз і зародився реальний конфлікт — виявилось, що ті, хто був цивільним зі спортзалами та хоббі до 24 лютого 2022 року, не хоче бути ломовою конякою до скону. Аби потім той, хто нічого не зробив для порятунку країни, найгучніше святкував перемогу у накрохмаленій вишиванці. Зеленський як Верховний Головнокомандувач може бігати від нагальних проблем. Але навряд чи втече, бо від цього теж залежить його здоровʼя та життя. Неможливо заплющити очі, коли у твоїй країні сотні тисяч людей мають запит на елементарну повагу. Коли військовий, на чиїй спині нинішні політики повдягали хакі та начепили маски черчиллів — цілком слушно питає, а які у мене гарантії за те, що я віддав своє цивільне життя і кілька років мішу бруд у берцях, а не ходжу на свою роботу в модних кросівках з колекції? Читайте також: Чому і як ходять у СЗЧ? Заміна людей на фронті, незручні рішення про мобілізацію, дискусії із суспільством про тяжке і непоказне — це головна робота президента. Але. Згадаймо, як у нас 10 місяців не підписували проголосований закон про зниження віку мобілізації до 25 років. Бо ж на Банковій сподівались, що покоління криптоінвесторів, тікток-зірок та коучів з арбітражу трафіку прийде і колись проголосує за них із вдячністю. Що хтось воював, а вони жили своє життя. Тож проблема точно не в тому, що хтось пішов у СЗЧ і влаштував с*ач із цього приводу в інтернеті. Корінь проблеми в тому, чи є справедливість в державі, і як вона полегшила життя тих, хто точно не народився з пікселем на дупі, але мав сміливість вдягнути його, коли держава висіла на волосині. Спеціально для Еспресо Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю