<img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/355000_356000/355782_1_miller_new_960x380_0.webp" style="height:25%"> Кріс Міллер. Чипова війна. Боротьба за найважливішу технологію у світі. – К.: Наш Формат, 2024 "Я бачу майбутнє України як однієї з найрозвиненіших tech-країн світу, - зауважує міністр цифрової інформації Михайло Федоров, який зустрічався з автором цієї книжки. - Але здійснити це неможливо без чипів. У нас продовжується технологічна війна, і кожен дрон, робот та інші оборонні розробки мають чипи. І перспективи їх використання не обмежені". І не дивно, що книжка науковця та економічного історика Кріса Міллера "Чипова війна" - про те, як маленькі кремнієві пластини стали ключем до глобального впливу, а також про ризики й можливості війни технологій. Адже мікрочипи - це як нова нафта. Саме від цього дефіцитного ресурсу залежить весь світ. І це не перебільшення: на мікросхемах працює майже все — від мікрохвильовок і смартфонів до ракет і фондового ринку. Та як розвивається індустрія мікрочипів і як вона змінюватиме наше майбутнє? У своїй книжці Кріс Міллер, який, до речі, також є керівником напряму "Євразія" в Інституті досліджень зовнішньої політики (США), створив не суху технічну оповідь, а захопливу історію про економічні та геополітичні стратегії. Ви поринете у світ глобальних інтриг і технологічних битв, де корпорації та держави ведуть жорстку війну за панування у виробництві мікрочипів. Довідаєтеся, як США здобули основну роль на ринку, як шпигунська мережа ставала секретною зброєю СРСР і чому Тайваню варто остерігатися. "Результати Другої світової війни визначив обсяг промислового виробництва, але вже було ясно, що нові технології трансформують військову міць, - нагадує автор. - Великі держави виготовляли тисячі літаків і танків, але вони також будували дослідницькі лабораторії, що розробляли нові пристрої, такі як ракети та радари. Дві атомні бомби, які знищили Хіросіму та Нагасакі, породили багато припущень про те, що на зміну ері вугілля й сталі може прийти нова атомна ера". <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/355000_356000/355783_2_sobansxkij_new_960x380_0.webp"> Антоній Собанський. Цивільний в Берліні. – Л.: Апріорі, 2024 Мабуть, варто знати, чим завершуються подібні (важливі) речі, і досвід Вальтера Беньяміна, який в 1940 році скінчив життя самогубством на кордоні, нехай буде (не)доброю згадкою перед читанням цієї книжки. Адже її автор і герой – аристократ, світський лев, поліглот, журналіст – пише про те, як усе починалося у згадані часи. "У Варшаві мене страшили. Друзі та знайомі зі мною майже "прощалися". Радили проявляти обережність. Англієць, який постійно живе в Берліні, розповідав справді жахливі речі, Я знаю його як людину правдиву. Чи варто вірити всім тим чуткам, які доходять до нас? Чи в Збоншині я злякаюся, побачивши зелений мундир німецького митника? З дитинства він був для мене символом закордону, від'їзду, чару подорожі. Той німецький залізничний чи митний службовець, який на перший погляд здавався дещо різким, ба навіть брутальним, був напрочуд послужливим і по-батьківськи допомагав у разі втрати квитка чи багажу. Він відображав ставлення німця повоєнного часу до іноземного туриста. Чи ж усе це змінилося? Чи ворожість зустріне мене вже на самому порозі Третього Райху? Я дуже не хочу, щоб так сталося. Хочеться зберегти симпатію до цієї дивної спільноти (бо ж дивною вона була також і за Ваймарської республіки)". І все це через те, як дізнаємося з книжки "Цивільний в Берліні" Антонія Собанського, її автор-репортер кілька разів їздив до Німеччини, щоб на власні очі переконатися, як націонал-соціалізм змінює життя німців. Також він стає, серед іншого, очевидцем знаменитого спалення книг, відвідує "партайтаґ" у Нюрнберзі та з жахом слухає пресконференцію "відвертого психопата" Юліуса Штрайхера. Видавці цієї непересічної книжки, перекладеної чудовим Олесем Герасимом, зауважують, як боляче резонує мало не кожне спостереження її автора з гітлерівської Німеччини 30-х із тим, що відбувається в путінській Росії. Зрештою, і світ, здається, мало змінився - знову з диктатором шукають домовленостей, порозуміння, намагаються "зберегти йому обличчя", очікують, що він "нарешті все зрозуміє", не усвідомлюючи, що це може потягнути за собою катастрофу, значно страшнішу за Другу світову війну. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/355000_356000/355784_3_hollis_new_960x380_0.webp"> Джеймс Холліс. Проєкт "Едем": У пошуках чарівного Іншого. – К.: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2024 Так чи інакше, тема цієї книжки пов’язана з війною, як будь-яке дослідження, що стосується важливих не лише для нашого сьогодення речей, але й недалекої вічності. "Під час Другої світової війни, коли я був ще дитиною, була дуже популярною пісня "Час настав", - згадує автор. - У ній були рядки, які впали мені в пам'ять: "Скоро ти пливтимеш / У далекому океані. / І там, вдалині, / Прошу, не забувай мене. / Повернувшись, ти побачиш, / Що я тебе чекаю". Я спеціально приходив на перон, щоб побачити, як від'їжджали на фронт солдати і матроси, і розумів, що означали опубліковані в газетах списки вбитих, поранених і зниклих безвісти, а також золоті зірки, які з'являлися на вікнах. Чомусь (я можу лише здогадуватися про причину, але не можу її зрозуміти) одного разу я заспівав цю пісню на вулиці і голосно розридався, але мені зовсім не було соромно. Тільки зараз я можу сказати, що тоді, задовго до повного усвідомлення сенсу прив'язаності і втрат, тривоги сепарації, туги та непоправної втрати, я якимось чином розумів, що в цих рядках пісні відбилася вся глибина нашої несамовитої мандрівки". Хай там як, але "Проєкт "Едем". У пошуках чарівного Іншого" від Джеймса Холліса - це книга, яка розвінчує ілюзію про те, що хтось Інший з’явиться в нашому житті, захистить, спасе, допоможе стати собою. Автор змушує нас замислитися над тим, хто ми, що відбувається всередині кожного з нас і в наших взаєминах з іншими, а також усвідомити нашу особисту відповідальність за своє життя і за стосунки, в які ми вступаємо. Тобто ця книжка - заклик до індивідуального зростання, а не пошуку порятунку завдяки іншим. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/355000_356000/355785_4_kornij_new_960x380_0.webp"> Дара Корній. Гонихмарник. – Х.: Ранок, 2024 Чарівний інший, про якого була мова у попередній книжці – це якраз те, що має своє життєве продовження у "Гонихмарнику" Дари Корній. І нехай легенда про нього не віщує для історії, що сталася з її героїнею нічого доброго, але наразі все має бути якраз по-іншому. "- Ти не всьо знаєш, — бабуся вертає назад до лавки і продовжує: - Гонихмарники-Градобури, донцю, дуже потрібні насправді створіння, — від того, що бабуня не назвала їх людьми, в Ірини пересихає в роті. - Найстрашніше друге. Всередині тіла одної людини живе дві душі, одна з яких зайда, і не мислю, шо створена Богом. Нема ніц гіршого від роздвоєння душі. Боронь боже зобачити того другого. Можна до смерти спудитисі". І все одно кохання, сильніше за долю, здатне здолати навіть давнє чаклунство, адже у цій історії є він і вона. Обоє мають загадки й таємниці, приховані та явні таланти, але найголовніше - силу свого роду. Студентка Аліна - дев’ятнадцятирічна бунтарка із яскраво-зеленим волоссям, художниця, книголюбка й відлюдько. Сашко теж студент, таємничий красень, якого прозивають Кажаном за любов до чорного одягу. Весела вдача, багато друзів - він свій у будь-якому товаристві. Утім, можливо, у його житті є речі, про які не здогадуються його шанувальники, бо ж ніхто з них ніколи не чув про дводушників-гонихмарників. Утім, героїня таки почула, і тепер мусить вибирати між кохання і старими переказами. Таким чином, тут переплелися терпка містика, прадавні вірування, стара магія гір, поліські легенди, призабуте прокляття характерника… та наша реальність, в якій покровитель міста святий Юрій переконаний: кохання сильніше за долю! Тож читаймо цю історію про важливі речі, тобто про любов, про боротьбу добра зі злом, а ще про справжню українську магію. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/355000_356000/355786_5_lukich_new_960x380_0.webp"> Антоніо Лукіч. Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій. – К.: Stretovych, 2024 Наразі ми не будемо згадувати класичну цитату про те, що найважливішим з усіх мистецтв – для пролетарської, не забуваймо, культури! – є кіно, а краще дамо слово іншому метру цього жанру, який вважав, що "кіно - це взяти життя та викинути з нього все нудне". Автор цієї книжки, цитуючи того самого короля жахів Альфреда Гічкока, нагадує, що мистецтво є протилежним природі (не кажучи вже про диктатуру нехай навіть пролетаріату!), адже культура - це система обмежень. "Так само й сценарій – додає він, - ви просто берете життя і обмежуєте його до цікавого, Зводите хаос природи до конкретної форми, якою і є мистецтво". Таким чином, "Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій" Антоніо Лукіча - це спроба режисера і сценариста вмістити в кілька сотень сторінок, накопичені за 15 років знання і творчі прийоми, які стали в пригоді на шляху до написання трьох повнометражних фільмів: "Мої думки тихі", "Люксембург, Люксембург" та "Screaming Girl". "Одного разу я читав тригодинну лекцію на тему природи кіно, - згадує автор, - і після того як студенти захоплено вислухали мій монолог, одна з них спитала: "То, все ж таки, що таке кіно?". Я мрію, щоби подібне запитання виникло у вас після останнього розділу, але, мабуть, одразу ж на нього відповім, і більш вичерпної відповіді не існує. Кіно - це форма комунікації зі світом: складна, не завжди переконлива, але це просто форма комунікації. Ми комунікуємо вербально -- словами, ми комунікуємо невербально - через одяг та надписи на лонгесліві, і ми так само комунікуємо через картинки, що рухаються – тобто через фільми..." Таким чином, ця книжка - легко, весело і художньо написаний конспект, який допоможе у створенні сценарію фільму, хорошої історії або просто зануритися у світ кіно зсередини. Тут описаний весь процес: від роботи з ідеями та героями до прописування діалогів і деталей у сюжеті, і це буде корисне усім, хто працює зі словом і розповідає історії у різних форматах. І необов’язково, щоб усі вони були про важливі речі – у наш трагічний час досить того, щоб вони просто були.

Читати повністю