По суті, наша влада не так за англізацію освітнього та культурного простору, як проти українізації. Всі методи просування англізації старі й добре відомі тим, хто жив у часи, коли російська мова була мовою міжнаціонального спілкування, а при комунізмі нації взагалі мали перестати існувати, що мене особливо шокувало в підручнику з наукового комунізму як студентку української філології, бо йшлося про моє майбутнє, якщо я працюватиму за фахом. Ясна річ, без мови навіть при комунізмі не проживеш, якась мова мусить бути, і звісно, нею буде не українська.
Та от розпався "союз нєрушимий", і ми розійшлися пограбовані, голі й босі по національних квартирах, що не сподобалося тим, хто не міг собі наповнити холодильник і втратив роботу. Поступово відновився процес зросійщення, якому вже було кому чинити опір, бо за це тепер не кидали ні в психушку, ні в тюрму, хіба що по-тихому вбивали й ніколи не знаходили ні вбивць, ні замовників.
Війна трохи підправила мовну політику української держави, залишивши безліч шпарин для реваншу залежно від того, хто вийде з неї переможцем.
Колись знання російської мови створювало можливості піднятися вище в соціальній ієрархії, знайти роботу в Москві, здобути визнання в Росії, краще заробляти. Зараз за цією методою знання англійської мови створює можливості для праці й кар’єри в Європі та цілому світі.
Читайте також: У час війни за ідентичність економимо на культурі
І все це зрозуміло і не викликає заперечень, якби англізація не витісняла українізацію, якої гостро потребує Україна. Ставити на перше місце чужу мову, а свою витісняти, власне, вичавлювати насамперед з освіти та науки – це не цивілізована практика, це та сама утопія комунізму, який нам обіцяли й до якого ми так і не дожили. Вивчення іноземної мови – справа добровільна, знання державної мови – обов’язкове. Так живуть усюди, за винятком деяких пострадянських країн.
Якби влада, обрана на демократичних виборах, не дала чергової команди "фас" міністерству освіти добити все, що має стосунок до національного – від української мови до історії України під соусом глобалізації, то українізація б наростала, міцніла, і разом з нею зростала б повага до українців на міжнародному рівні.
Хвиля біженців, навіть цунамі біженців за межі України після 2022 року показала основну слабкість українців – втрачену мовну ідентичність й культурну відсталість, породжену відсутністю національної ідентичності, бо ж більшість втікачів були зі зросійщених сходу і півдня, що стали нині фронтовою зоною.
І певним чином це впливає на обсяг допомоги, який ми, ті, хто залишився в Україні, отримуємо. Хіба можна довіряти людям, які не знають мови свого народу, не шанують Батьківщину, ставляться до неї, наче до корови, що перестала доїтися і її можна відправити на бійню, а натомість обожнюють мову й культуру загарбника? Вони й мови країни притулку не поважатимуть, стануть кочівниками, що перебираються щораз на інші поля випасу.
Те, що нашим очільниками це байдуже і вони навіть не приховують своєї байдужості, зрозуміло. Вони мають свої вежі та фортеці в найспокійніших куточках світу. Але вони чудово розуміють, що зростання національної свідомості й обрання проукраїнської влади – це загроза, від якої можна й не сховатися. І всі ці балачки про вступ до Євросоюзу – це лише балачки. Ми все менше у них віримо. Не за такої ситуації, коли країна розпливається, як кисіль, у принципових питаннях, що стосуються минулого, сучасного та майбутнього української нації, і бавиться в англізацію коштом української мови. Може, навіть зробить мову нечлена Євросоюзу другою державною, бо така абсурдна думка вже апробується у любителів відчиняти вікна Овертона.
Читайте також: Для України надзвичайно важливо зберегтись як нація
Ну, це нам здається, що бавиться. Насправді це не витівка коміків-дилетантів та неуків, а добре продумана тактика денаціоналізації. Без стратегії, бо жодна держава, не бувши національною, не може вижити навіть у глобалізованому світі. Це так не працює. Тотальний світовий контроль – це така сама утопія, як і комунізм.
Щодо мене, то я почуваю себе знову збентеженою студенткою, яка почула, що нації зникнуть разом з мовою, однак не сприйняла все це. Перший дзвіночок пролунав на початку двотисячних, коли я почула, що писати треба так просто, щоб тебе могли перекласти англійською мовою за допомогою ґуґл-транслейту. Як це відобразилось на якості сучасної української літератури, можете переконатись, завітавши до будь-якої книгарні. З цією авгієвою стайнею примітивності та графоманства не впорається навіть армія критиків, яких в Україні не існує. Вимерли як динозаври. І кому це вигідно, щоб на сторожі українського слова ніхто не стояв? Тим, хто не шкодує грошей в умовах війни на англійську мову та іноземних борзописців на шкоду українській мові та культурі. Це з того ряду, що розпродаж і знищення арсеналу напередодні війни.
Перетягування каната зараз явно не на користь свого національного, хоча переможця ще не названо. А граблі - що нові, що старі, боляче вдарять по чолі, якщо на них наступатимуть.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Читати повністю
