Зникнення трьох дітей із німецького Гамельна у 1284 році – доконаний факт, документально засвідчений. Для тих, хто призабув цю моторошну історію, нагадую. У місті, коли дорослі були на месі в костелі, з’явився чоловік у червоному плащі й заграв на флейті. Діти, що бавилися біля костелу, приваблені музикою, пішли за ним, найменшій дитині було 4 роки. Музикант вийшов з ними через браму міста, піднявся на гору Копферберг і зник. Там була не то печера, не то шахта. Коли батьки виявили зникнення дітей, то кинулись за ними. Матері голосили, риючи землю руками, чоловіки кинулись шукати дітей по околицях, але їх так ніколи й не знайшли. Найреалістичніша версія, що дітей викрали, аби заселити їх в іншому місці. Тоді проходив активний процес колонізації Східної Європи. За однією версією діти опинились у Моравії, за іншою – в Трансильванії. Минуло майже тисячу років. Дітей викрадають в Африці та Азії, аби виховати з них солдатів, а тепер вивозять до Росії з окупованих територій. Це – один з найтяжчих злочинів проти людства. У малечі з Гамельна принаймні не забирали їхньої національної ідентичності, не перетворювали на зомбі. Вони тільки втрачали родову пам’ять і родину. Але не мову та усвідомлення того, що вони німці. Зараз навіть не конче вивозити дітей з окупованих територій, досить їх видресувати пропагандою і виховати в ненависті до свого власного народу. Коли цього не роблять самі батьки, то робить  окупантська влада руками освітньої  системи. Батьки задля пристосуванства, влада  задля покращення демографічної ситуації. Остання "всиновлює" дітей, змушуючи їх відрікатися  від родини. Нічого нового під сонцем. Десятки тисяч українських хлопчиків  у XVI - XVII ст. повертались на Батьківщину яничарами й були особливо безжальними до своїх одноплемінників. Перевертні – це найгірший різновид людської особини. Читайте також: Потрібна державна політика вирішення демографічної кризи, Міністерство повернення українців - лише один з інструментів З проблемою повернення дітей у лоно свого народу ми ще зустрінемося, коли закінчиться війна. Вона буде дуже гострою і болісною. Когось повернуть фізично, але навряд чи ментально. З ментальністю, набутою на чужині, не впорається навіть армія психологів. Втім, наша держава зараз не має жодних козирів для того, щоб повернути додому дітей, вивезених матерями з України. Вона не може дати їм безпеку і гідне утримання. Не може захистити їх від ракет і снарядів, що вражають житлові квартали. Саме на це й розраховує ворог – спонукати до втечі. Ворог дивиться у майбутнє, українці живуть сьогоднішнім днем, який можуть прожити, а можливо й ні. Читайте також: У підручнику Україна без Криму. Міністерство освіти і науки, ви сказилися? Діти просочуються між пальцями, як пісок, дехто так і не знає мови свого народу і вчить чужу, інші поступово підіймаються по щаблях освіти, вступивши у закордонні виші й ніколи вже не повернуться до корумпованої країни походження, бо там їх наразі ніхто не чекає як спеціалістів. Здобутий  ними фах пристосований до потреб інших країн, які встановлюють власні правила і для тих, хто ще не здатний самостійно зробити вибір. Виховати в дитині  в екзилі українську ідентичність, патріотизм можуть далеко не всі батьки, бо у їхньому світогляді вони відсутні. Є різні флейтисти, що грають кожен свою пісню, іноді солодку, іноді лячну,  та й майстерності їм не позичати. Вона відпрацьована століттями колонізаційної та окупаційної політики. В пріоритеті зараз родина, а не рід, плем’я чи народ. Звіяні вітром соціальних катаклізмів, юні українці розпорошуються по всьому світу. Щоб зібрати їх докупи, мусить  бути  зацікавлена держава. Але наша держава не хоче платити флейтистам, бо сама гола й боса, обкрадена власними ж манкуртами. Спеціально для Еспресо. Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю