<img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/354000_355000/354549_1_bereznicxka-kocira-levantovich_new_960x380_0.webp"> Інна Березніцька, Христина Коціра, Оксана Левантович. Сила опору. Українці в радянських таборах. – К.: Локальна історія, 2024 Редактори цього видання, очевидно, люди молоді й максимально зацікавлені у тому, щоб донести правду про нашу "локальну" - а насправді дуже масштабну в межах минулого – історію визвольних змагань, які не завершувалися навіть у радянських таборах, а подекуди тривають аж до нашого часу. Тому наївно було би вважати, що таким борцям за свободу, яку вони виборювали навіть у "незалежні" часи – вічним політзекам своєї країни – хтось поспішав надати "реабілітацію". "Особливо прикро, що ці люди, які дочекалися відновлення Незалежності України, не одразу стали своїми у нашій державі. Іван Мирон, учитель із Закарпаття, який відбув 25 років таборів, чекав амністії аж до 2019 року. Сотенний УПА Мирослав Симчич, який провів в ув'язненні понад тридцять три роки, отримав звання Героя України лише у 99 років, за кілька місяців до смерти. А чиясь боротьба триває і досі. Позбавленого батьківщини Мустафу Джемілєва у Кремлі й нині вважають небезпечним ворогом", - підтверджує головний редактор проєкту Віталій Ляска. Утім, не в Кремлі, а в рідній Україні чимало борців за незалежність згадану "реабілітацію" так і не отримали. Це нашим дисидентам її автоматично кидали у поштову скриньку, а не тим, хто до 1950-х кришив з автомату енкаведистів по лісах, а в 1990-х продовжував нищити справу їхніх нащадків (а іноді й самих нащадків) вже у "зрусифікованих містах", як лагідно співали в ті часи. Хай там як, але в "Силі опору", де мова про українців в радянських таборах, де ті ж бандерівці, між іншим, були єдині, хто давав відсіч тамтешнім уркам, вміщено 25 біографічних портретів тих, хто відбували багаторічні терміни ув’язнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах і яким вдалося вижити. Це не лише драматичні особисті історії страждань жертв комуністичного режиму, а й приклади незламності та гідності, збереження людяності в умовах абсолютного зла. Герої цієї книжки дуже різні - від бандерівців, ув’язнених у 1940-х роках, до дисидентів, останні з яких вийшли на волю 1991 року перед відновленням Незалежності України. Їхні долі об’єднані боротьбою проти одвічного ворога - московської "імперії зла" - і заради однієї мети: бути вільними громадянами Української держави. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/354000_355000/354551_2_chang_new_960x380_0.webp"> Ха-Джун Чанґ. Економіка на тарілці. Пояснення складних процесів на звичайних продуктах. – К.: Наш Формат, 2024 Автор цієї книжки недаремно від самого початку заводить мову про те, як десятиліттями у світовій економіці домінувала єдина філософія вільного ринку, і це було прісно і шкідливо, як британська їжа 1980-х років, коли він вперше приїхав з Південної Кореї до Великої Британії. "Справжньою емоційною травмою була їжа, - згадує він. - Ще в Кореї мене попереджали (у книжках, адже мало хто з корейців насправді там бував), що британська кухня не найкраща. Але я навіть не уявляв собі, наскільки все погано. Добре, я розкопав кілька страв у Кембриджі, які мені сподобалися, - пиріг із м'ясом і нирками, смажена риба з картоплею фрі, корнуольські пиріжки. Але переважно їжа була, м'яко кажучи, жахлива. М'ясо подавали пересмаженим і недоприправленим. Його було неможливо їсти без соусу, який часом міг бути як дуже гарним, так і просто нестерпним. Моєю найефективнішою зброєю в боротьбі з британськими обідами стала англійська гірчиця, у яку я закохався". Тож, як і вживання страв різноманітних кухонь світу сприяє цікавішому і збалансованішому харчуванню, так і ми – слідом за автором "Економіки на тарілці" Ха-Джун Чанґом маємо прислухатись до різноманітних економічних перспектив. Тим паче, що економічне мислення - про глобалізацію, зміну клімату, імміграцію, жорстку економію, автоматизацію та багато іншого  подані у цій книжці у найзручнішій формі. Так, її автор робить складні економічні ідеї привабливішими, поєднуючи їх із історіями про їжу з усього світу. Він використовує історію знайомих харчових продуктів - звідки вони походять, як їх готують і споживають, що вони означають для різних культур - щоб дослідити економічну теорію. Для автора шоколад - це залежність на все життя, але більш захопливим є те, що він пропонує розуміння постіндустріальної економіки знань; і хоча бамія робить південний гумбо неймовірно м’яким, вона також свідчить про заплутані відносини капіталізму зі свободою та несвободою. Таким чином, пояснюючи все, починаючи від прихованих витрат на догляд і закінчуючи оманливою мовою вільного ринку, коли він готує такі страви, як тости з анчоусами та яйцями, Gambas al Ajillo та корейський доторі мук, автор цієї захопливої книжки пропонує легкий для засвоєння бенкет сміливих ідей. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/354000_355000/354552_3_roshelx_new_960x380_0.webp"> П’єр Дріє ля Рошель. Жиль. – К.: Стилет і стилос, 2024 Видавці цієї книжки – одного із найбільш контроверсійних романів французької літератури – наполягають, що у ньому немов мізантропія і нетолерантність Селіна, цинізм Мопассана та інтелектуалізм Камю. Насправді, читаючи історію юнака, який повертається з фронту Першої світової та марно намагається віднайти своє місце у повоєнному суспільстві, так само згадуєш і про Ремарка, і про Гемінгвея. "Одного зимового вечора 1917 року на Східному вокзалі з потята висипалась група людей, що їхали у відпустку, - починається ця пригода. - Серед цивільних було багато фронтовиків, солдатів та офіцерів, яких можна було впізнати за обпаленими сонцем обличчями і притомленими шинелями". І ось, коли вже "одомашнені піхотинці й артилеристи поспішали з батьками в пащу метро", наш герой, беручи таксі, подумки вже крокує пустелею, наче в оповіданнях Емми Андієвської, й надалі його блукання тривають від суворих ландшафтів Нормандії до задухи африканського узбережжя. Утім, спокусливі паралелі тут ні до чого, бо Жиль послідовний у своєму виборі. І лише вибагливий читач, як підказують видавці, може вибирати улюблений образ із меню інтертекстуальних сюжетів. Хтось знайде у романі реалістичні описи фронту Першої світової та Громадянської війни в Іспанії. Хтось співчуватиме Жилю або зненавидить його за нездатність до щирих стосунків із жінкою. Когось зацікавлять політичні інтриги та ідеологічні суперечки у Франції 1920-х-30-х років. Ну й мало кого залишить байдужим роман про чергове втрачене покоління, що лягає у скарбницю творів вищезгаданих авторів. Хай там як, але зрештою знати одне. "Країна жінок", - пробурмотів він" на початку, щоб наприкінці запрагнути стати направду мужнім. Бо у невдалих романах із жінками, політичних гуртках та інтелектуальних блуканнях, де його спіткає лише розчарування, Жиль навертається до найбільш радикальної та непримиренної ідеології свого часу. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/354000_355000/354553_4_oven_new_960x380_0.webp"> Девід Овен. Алекс Нептун. Викрадач дракона. Книга 1. – Х.: Ранок, 2024 За сюжетом цієї приголомшливої історії, головного героя, Алекса Нептуна - хлопчика, який живе у приморському містечку Гейвен-Бей – від самого народження бажає вбити океан. Тому до води йому підходити зась, бо хвилі потягнуть на дно. Скажете, маячня і забобон. До недавнього часу наш герой вважав так само. "Морських чудовиськ не існує, - твердо сказав він. Саме тоді друзі почули жахливий звук хлюпання і, обернувшись, побачили чудовисько з головою восьминога, яке, хитаючись, прямувало пляжем до них". Але все змінилося ще раніше, коли Алекс побачив світло, що виходило з найвищої точки Гейвен-Бею, де був розташований закинутий аквапарк, і де просто ніхто не міг бути. Утім, як з’ясував хлопчина - попри здоровий глузд і власну безпеку – це сигнал про допомогу, який подавала стародавня істота, про яку складали легенди. Це був Водяний Дракон, який нібито мав бути величним і сильним, бо правив усіма океанами, підтримуючи в них лад, очищуючи від бруду, щоб ми жили в чистому світі. Але що ж побачив головний герой? Налякана, слабка і поранена істота, замкнена у брудному акваріумі, з якого самотужки їй ніяк не вибратися. Невже браконьєри? І Алексу треба звільнити нещасну істоту? Але ж хлопець боїться води, а усі спроби океану його вбити - це явно наказ Водяного Дракона. Чи наважиться наш герой попри свій страх і минулу кривду звільнити дракона, здійснивши найгучніше викрадення у світі? Дізнатися можна, лише прочитавши цю історію, в якій поєднуються небезпечні пригоди, міфи про фантастичних істот, геніальні плани крадіжок, детективне розслідування і чимала порція гумору, яка змусить вас голосно сміятися, привертаючи погляди батьків і друзів. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/354000_355000/354554_5_pashkovsxkij_new_960x380_0.webp"> Євген Пашковський. Осінь для ангела. – К.: Комубук, 2024 В книжковому форматі цей роман сучасного українського класика, який років з двадцять нічого не пише, публікується вперше. "Ігореві на незабудь!" - пригадується, значилось на титулі подарованої книжки, і хіба ж забудеш ту розкіш, з якою завжди читалася повільно-степова проза Євгена Пашковського, що її час від часу перебивали авторські роздуми про літературу, чий списаний аркуш коли і важить чогось, то тільки як "нагад про відчайдушну прю з несвітом" або згадки про "піднесених на помийній піні, відгодованих, вихованих, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини", а то й зовсім вже спогади про захоплююче полювання на хитрого лиса: "піймай на мушку і з поправкою на пів голови бий його вірною нулівкою". Презентуючи щойно виданий роман "Осінь для ангела" Євгена Пашковського, видавці недаремно зауважують глибину пошуків людського, гідну Сартра з Камю, тягучість моменту і плинність художнього світу, не згірш як у Фолкнера, густину мови, якій, мабуть, позаздрив би й сам Джеймс Джойс. Мовляв, його мова шільна, немов ґрунт під ногами, і це не дивно, бо сам автор казав про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Де й трапляється, зауважмо, осінь для ангела. "Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип'ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, - арештантськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від. чого так біснувався рогатий на прив'язі, - ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагарнотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витрілав і налип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною критою сікла лапи веретенників на мілині, - пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи…".

Читати повністю