Що інноваційного у шлюбі в дії? Поки існує звʼязок можна було практикувати дистанційні шлюби. Наприклад, телефоном. Або по телевізору, як Кашпіровський. Ну, правда: Едісон і Тесла могли дистанційно давати шлюби у 19 столітті!!! Але чомусь люди йшли до храмів і органів реєстрації. Або принаймні до реєстратора чи священника.  Колись в радянській армії у військах звʼязку молоді солдати телефоністи знайомилися під час чергування з дівчатами телефоністками, які знаходилися за тисячу кілометрів. У нас була тоді приказка: кохання телефоном - все одно, що сніданок по телевізору. Тому шлюб у Дії технологічно нічого нового у життя не приносить - лише змінює традицію того, що шлюб є таїнством. Я розумію, що зараз війна, але таке «чудо» технічно було можливим і у першу світову (радіо, телефон, телеграф уже були), втім чомусь не практикувалося. Бо шлюб - це не лише юридично-технологічний, а й духовний акт.  Але - какая разніца! Живемо у час простих рішень.  Адже те саме відбувається зі ставленням до природи й історії.  У Кутах на Франківщині розповіли мені цікаву історію. Місцевій фірмі у Держгеонадрах видали ліцензію на видобуток піску і гравію майже посеред Черемошу. Вони орієнтуються за старими картами, а ріка дещо змінила русло. Місцева влада проти і цього не погоджує. Але ж підприємцям держава цей дозвіл продала! Бо, "какая разніца"! І так всюди в Україні.  Показовою є ситуація з роздачею державних дозволів на видобуток корисних копалин в районі державного історико-культурного заповідника "Буша" у Вінницькій області. Фахівці впевнені, що родовище, на яке виданий дозвіл, перебуває в межах заповідника. Натомість держава не бачить в тому проблем, оскільки за їх картами границі заповідника проходять поряд з родовищем, але не охоплюють його. І поки чиновники з істориками і громадськими активістами сперечаються, підготовка до видобутку копалин продовжується, що здатне зруйнувати як історичні об’єкти, так і взагалі екологічну ситуацію в регіоні, і, врешті-решт, наше культурне надбання. Надбання, яке дісталося українцям від предків, і наш обов’язок ставитись до нього з найбільшою повагою та обережністю.  На жаль, подібна проблема непоодинока. Широке використання застарілих карт, часто складених ще під час Другої світової війни або одразу після її завершення, призводять до подібних проблем. Дані науковців, істориків, екологів не враховуються. Думка місцевих мешканців ігнорується або до неї ставляться формально. Це лише деякі з проблем, з якими стикається система охорони культурної спадщини зараз.  Частково цю проблему мали б вирішувати відкриті громадські слухання, які передбачені законом. Але з корупційних міркувань минулого року влада зупинила дію цього положення, замінивши на час війни публічні громадські обговорення на відеоконференції. Як наслідок, місцеві громади втратили важливий інструмент своєї участі в державній політиці, коли київські чиновники вирішують де на території громади будуть копати чергові вапнякові кар’єри, нищачи навколишню природу.  Наш борг перед минулими та майбутніми поколіннями, зберегти історичний спадок України, не дати його зруйнувати необдуманими рішеннями. Тому маю звернутись до всіх повноважних державних органів, щоб переглянули обґрунтованість прийнятих рішень, які призвели до видачі дозволів, та зробити все від них залежне, щоб об’єкти історичного, культурного надбання України не зазнали ніякої шкоди.  І треба подумати, що робити з еспрес-шлюбами через "Дію" і який механізм їхнього еспрес-перегляду. Джерело Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

Читати повністю