"Від жодної дитини, яка повернулася з окупації, я не чула, щоб в школах були сховища, укриття і їх туди виводили. А це ж постійна небезпека і немає захисту", – сказала психологиня благодійного фонду "Голоси дітей" Юлія Тукаленко.  Вона працює з дітьми, які були в окупації. "Голоси дітей" надають психологічну підтримку і супроводжують під час опитування правоохоронцями дітей, які прибули з РФ чи окупації відповідно до статті 226 Кримінального процесуального кодексу України. Фонд має відповідний меморандум з Офісом омбудсмана. Психологи також працюють як офлайн, так і онлайн з родинами, які самі звертаються після перебування в РФ чи в окупації. На тимчасово окупованих росіянами українських землях, за приблизними підрахунками, є 1,6 мільйона дітей, близько 615 тис. із них – шкільного віку. Загалом, 19 546 українських дітей вважають депортованими або примусово переміщеними. Це дані державної платформи "Діти війни". Точно встановити неможливо через активні бойові дії та тимчасову окупацію територій. Скільки родин виїхали з дітьми з окупації, достеменно невідомо. Офіс омбудсмана Дмитра Лубінця періодично повідомляє про вдалі виїзди поодиноких сімей. Еспресо розпитав Юлію Тукаленко, якими повертаються діти з окупації, що там з ними відбувається, і яким є процес їхнього зцілення. Далі – її пряма мова. Тиск Діти в окупації перебувають в стані тривалого тиску та обмежень. Після 14 років підлітки там часто переживали примусову паспортизацію РФ. Діти чують про погрози окупаційної влади позбавити їхніх батьків прав у разі відмови отримати російське громадянство або відмови відвідувати російську школу. Через це відчувають тиск. Дії окупаційної “місцевої влади” також травмують їх під час періодичних та раптових обшуків домівок військовими зі зброєю. Знаємо про випадок, коли під час подібного обшуку діти проходили допит начебто представником ФСБ без присутності батьків. В такі моменти дитина відчуває тиск, залякування, страх – ніхто не має права допитувати дитину без батьків або інших законних представників. За розповідями дітей, вони зіштовхуються з озброєними військовими і в школі. Так звана військова поліція приходить туди навіть через порушення поведінки. Є школи в окупації, де на території є військова охорона і діти постійно проходять огляд своїх речей. У деяких окупованих селах на Херсонщині місцева влада під час навчання забирала старшокласників та примусово везла ставити їх на облік у військомат. Це теж один із прикладів порушення прав дитини. Подібні ситуації формують у дітей високу тривожність, відчуття постійної небезпеки та безахисність.. Ізоляція Багато родин, за можливості, залишають дітей навчатися вдома, намагаючись максимально їх захистити. При цьому не завжди є змога продовжити навчання онлайн в українській школі через поганий зв’язок, або через страх, що про це може дізнатися місцева влада.  Траплялося, що дитина протягом двох років майже постійно була на території свого приватного будинку і подвір’я. Рідні боялися контакту з військовими, які окуповували села та вільні будинки.  При цьому дитина переживає обмеження у спілкуванні з однолітками, в навчанні, розвагах, не має того, що було в її житті до окупації. Причин кілька: багато друзів виїхало, або не дуже безпечно виходити на вулиці, бо в різних селах по-різному себе поводили російські військові. Вони можуть бути в стані алкогольного сп’яніння, чіплятися до дітей. Це формує страх вільного пересування і відчуття небезпеки поза межами будинку. Страх говорити правду Діти в окупації швидко запам’ятовують, чого не можна казати та робити. Це відчувається при першому спілкуванні з ними. Діти після окупації певний час дуже обережні. Бояться, що їхні слова можуть стати небезпечними, бо ставали свідками побиття батьків чи знайомих. Унаслідок такого досвіду дитина постійно перебуває в стані емоційного напруження: добирає слова або довго мовчить, не знаючи, можна чи ні це казати, покарають за це чи ні.  Зміна системи освіти на російську, зміна мови, вчителів, поява військових у школі формує розуміння, що слід утримуватись від розмов на певну тему. Не можна з друзями бути близькими, якщо не поділяєш їхні радощі щодо російської влади. Це закладає відчуття недовіри, високу тривожність.  Діти, які проживали в окупованому Криму, розповідали, що у школі їм формували відчуття престижності, якщо ти в лавах "Юнармії" (це російська молодіжна мілітаристична організація, до навчальної програми якої входять, зокрема, змагання з кульової стрільби, збирання-розбирання автомата Калашникова, метання гранати в ціль, уроки з маскування та евакуації поранених тощо).  В школах в окупації діти мусять обов’язково відвідувати "уроки о важном" (щось подібне до класної години), де розповідають про велич Росії, як треба пишатися, що ти росіянин і подібне. Обов’язковими є церемонії підняття прапора, спів гімну, відвідування російських державних свят. Дітям кажуть писати листи російським солдатам, вчителі в деяких школах навіть ставлять оцінку за них, прирівнюючи до обов’язкового завдання. При цьому в окупації є родини, в яких хтось з батьків чи близьких у ЗСУ. Можна лише уявити, що переживає школяр, який має написати листа російському солдату.  Лояльність вчителів і прояви тиску на дітей у регіонах відрізняються. Є різні вчителі. Деякі спеціально завезені з території Росії і забороняють учням будь-яке застосування української мови в школі.   Усе перераховане – фактори, які травмують і можуть мати довготривалі наслідки в подальшому житті дитини. Не так просто виїхати з окупації Буває, в окупації в родини – лежачі батьки, дідусі, бабусі, тож вони поки не можуть виїхати. Чимало з них чекають, що, можливо, ситуація зміниться, українська армія їх звільнить. Часто родини втрачають більш-менш прибуткову роботу, тож погіршується фінансове становище. Тож довго накопичують, аби могти оплатити подорож. В окупації людям дуже складно отримати інформацію, як Україна може допомогти їм виїхати. Достукатися туди важко: російська влада блокує інтернет, а за проукраїнський вміст у телефоні можуть покарати. Були випадки, коли діти казали: "О, там ще в мене є друг, а його родина не може виїхати". Тоді інформацію про такі родини передають фахівцям, які допомагають вибратись. Варто враховувати ці нюанси при спілкуванні з людьми, які пережили окупацію і утриматись від оціночних дій або засудження. Наприклад, родина хлопчика з Донеччини довго не могла виїхати з окупації, кілька разів їх розвертали, чіплялись до документів. Хлопчик розповідав, що під час окупації українська мова перший рік ще була у школі, другий рік уже ні. Але в табелі було написано, що був предмет рідна мова, навіть була оцінка, хоча дисципліну не викладали. Інша дівчинка розповіла, що в школі в окупації факультативно раз на тиждень була українська мова. Але у закладі спалили всі українські підручники, діти про це знали. Вони знайшли дуже старі підручники української мови для факультативу, але їх не можна було забирати додому. Повернення на контрольовані Україною території також може бути травматичним Після повернення до України дитина адаптується до нових умов і переживає це разом з родиною. Після виїзду з окупації люди були в стані надзвичайної психічної мобілізації – їм треба було виїхати, довезти дитину в нове місце, подбати про різні аспекти життя. Коли це вже позаду, коли сім’я в умовній безпеці, може початися емоційне розморожування. Відчувається це по-різному: можуть початися проблеми в новій школі, може бути страх не впоратись, страх шукати нових друзів і будувати нові стосунки.  У дитини загалом може бути страх йти до нової школи через те, що в іншій був травматичний досвід. А дитина, повернута з окупації, може боятись української школи, бо в окупованій їй багато чого забороняли, вона не могла там говорити. Або боїться колективу, бо довго мусила сидіти тільки вдома. І тепер страшно навіть йти на гурток, бо в окупації була ізоляція. У неї вже є стійке переконання: поза домом небезпечно! Травматизація може бути від багатьох факторів. Наприклад,  якщо дитина часто стикалася з російськими військовими, які приходили з обшуками, допитами, то українські бійці у формі можуть злякати її як сам факт – люди у формі. Він стає тригером. Там одні люди у формі були загрозою, інші тепер стали захистом, і до цього треба звикнути. Дитина може відчувати неприйняття в новому колективі: батьки втратили роботу або певний соціальний статус, не має можливості мати крутого телефона (а серед підлітків це нерідко ознака престижу), тож може стикатися з проявами булінгу і болісно переживає новий досвід. У випадках, коли родина втратила домівку, налагоджене життя, між батьками виникає багато конфліктів. Підлітки можуть досить свідомо на це реагувати і відчувати постійну тривожність, невизначеність, страх майбутнього. Це формує думку: "Я не знаю, що буде далі. У батьків немає роботи, як ми будемо жити, де?", "усе змінилося, довіри до світу мало". У новому оточенні дитину також можуть виставляти жертвою, привертати до неї увагу або ж намагатися героїзувати. Але це звичайна дитина, яка має вікові потреби і право на дитинство. Не кожен хоче, щоб інші однолітки знали про його досвід окупації. У нас немає культури толерантності до болю іншої людини, до її почуттів. Ніхто з нас не знає, чому вона була довго в окупації, що там довелося пережити. А їй можуть казати: "Чому сиділи, раніше не виїхали? А я б на твоєму місці…". Такі питання травмуючі. "А як ти себе відчував? А тобі було страшно?" – цього не можна питати, діти і так пережили травму. Повертаючи їх до переживання минулого на емоційному рівні, ви не можете спрогнозувати, що буде далі буде. Можливо, з’являться нічні жахіття, порушення сну, замкнутість та відстороненість, підвищиться рівень тривожності… Ретравматизація може статися в будь-який момент. Був випадок, коли дитину змусили розповідати журналістам знову і знову, що сталось і що вона відчувала. Тоді ніхто не повідомив дитині, що вона має право не спілкуватися з журналістами. Це ретравматизувало її. Як тільки дитині ми повідомили, що є право не говорити, вона була здивована і одразу скористалася ним. Трапляється, що часом у дитини немає навичок говорити про те, що їй потрібно, тим паче, якщо це щось болісне. Дорослий сказав, що треба це зробити, і все. Якщо діти довго перебували під тиском, із заборонами, то вони і в дорослому віці будуть виконувати навіть болісні їм речі. Де шукати допомогу родинам з окупації Знаємо з розповідей, що прикордонники на пунктах перетину звертають увагу на родини з дітьми, інформують, де отримати допомогу і як (ідеться про оформлення документів, матеріальну підтримку, психологічну допомогу). А ми після опитування обов’язково даємо наші контакти, говоримо про те, що родина може прийти за безкоштовною допомогою наживо в нас або онлайн.  Повернення на підконтрольну територію і такі заходи повертають відчуття умовної безпеки, опіки, піклування. З часом після повернення відбувається "розмороження". Дитина довго була скута, контролювала свої емоції, боялась, а тепер можна бути собою. Ця публікація/стаття була підготовлена за підтримки фонду “Партнерство за сильну Україну“, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Естонії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю благодійного фонду “Голоси дітей“ і не обов’язково відображає позицію фонду та/або його фінансових партнерів. Авторка: Ольга Мироненко

Читати повністю