Питання, звісно, не в музиці. І навіть не в словах. А в тому, що виконавиця пісні – Йована Петрович – вирішила славити сербське минуле саме на тлі краєвидів, національних танців та історичних символів Чорногорії. Ще й не спитавши належного дозволу у влади та мешканців цієї держави. <img alt="" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/352000_353000/352036_456604422_472699439065053_3417824220898408092_n_new_960x380_0.webp" title=""> Для тих, хто хоча б побіжно знайомий з історією Балкан останнього півстоліття, не є секретом, з чого почався попередній раунд кривавих конфліктів у регіоні – з газиместанської промови Милошевича, зі спроб відшукати "серце сербського народу" у Косові. Для самого Милошевича цей раунд завершився в Гаазі, а для Сербії приниженням, яке вона болісно переживає й досі. Звідси й сарказм у словах віцепрезидентки чорногорської Ліберальної партії Єлени Маркович. "Вони більше не можуть співати "Косово - це серце Сербії", тому що Курті (прем’єр Косова – ред.) показав їм їхнє місце, тому тепер вони хочуть нового "серця Сербії".  Але сарказм цей з гірким присмаком. Бо лояльність нинішньої влади у Подгориці – на тлі жорсткості Приштини – в Белграді сприйняли мало не як запрошення до "м’якої експансії" в чорногорському напрямку. Яка, насправді, ніколи й не припинялася.  "Привласнення" історії й культури Чорногорії Сербією триває не перше сторіччя. Досить лише подивитися на сербські підручники часів "королівської" чи "комуністичної" Югославії. Та що там підручники… У Вікіпедії – на всіх мовах, не лише сербською – в усіх подіях чорногорської історії та ілюстраціях до них ви неодмінно знайдете згадки про сербів, навіть тоді, коли йдеться про середньовічну Дуклю, мешканці якої навіть не здогадувалися ототожнювати себе з сербами.  Це багаторічна, цілеспрямована робота, до якої залучені не лише державні чи громадські інституції, а й безліч добровольців та ентузіастів – прихильників "сербства" - не лише із Сербії насправді.  Сторіччя пропаганди даються взнаки - серед мешканців Чорногорії помічників теж вистачає. І вони наполегливо намагаються долучити до своїх лав усіх, хто в цій країні вважає сербами або ж "сербами і чорногорцями водночас" - в Україні подібний феномен називають "малоросійством". Показово, що продюсер скандального кліпу, Миролюб Петрович, намагаючись виправдатись, заявив, що насправді намагався "промотувати" Чорногорію. І одразу додав, що вона і є "справжньою Сербією", а чорногорці – заснували усі історичні сербські держави.  Чи не подібним "привласненням" займалися свого часу і росіяни, розповідаючи сусідам (та й власним співвітчизникам) про те, що Київ, нібито, "мати міст російських", а Україна – "справжня, первісна Росія". Завершилося все, щоправда, Маріуполем і Бучею  - чиїх мешканців спробували "повернути до коренів", вбиваючи тих, хто пручався. Звісно, Петрович про "виховання розстрілами" не говорив (Миролюб все ж таки), але все ж не стримався і почав повчати чорногорців. Мовляв, помилилися їхні володарі Данило і Микола, коли в XIX сторіччі почали будувати "світську державу". От якби продовжували справу Івана Црноєвича – була б Чорногорія справді великою.  Вийшло, щоправда, двозначно, бо такі ж претензії висували свого часу королю Миколі ватажки терористів, які прагнули позбавити його престолу і приєднати Чорногорію до Сербії. У 1918-1919 роках сценарій втілили в життя – під гаслом "немає більше чорногорців". Чудовий приклад "промотування"! Звісно, сьогодні – не початок XX сторіччя. І спроби "стирання" цілої нації, безумовно, зустрінуть спротив. Власне, вже зустріли. Опоненти, між іншим, слів теж не добирають – дарма що у своїх дописах вони, як один, за збереження миру, гармонії та мультикультуралізму. Прихильників "великої Сербії" залюбки малюють з "налитими очима", "масними бородами", що заїдають оковиту гибаницею та смаженою поросятиною – все за класикою "спиралі конфлікту".  Можна не сумніватися, що найобразливіші визначення неодмінно підхоплять у Белграді – як докази "упослідження" та переслідування сербів. Бо саме ресентимент є рушійною силою ідеології "сербського світу", яку свого часу просував Слободан Милошевич, а тепер взяв на озброєння Олександр Вучич. Духом ресентименту наскрізь просякнута і декларація "Всесербського собору", ухвалена у червні цього року, - яка  фактично перетворилася на офіційну політичну доктрину Сербії, а принагідно – й "Республіки Сербської" у Боснії.  Показово, що напередодні собору було багато розмов, що до декларації долучиться і нова влада Чорногорії, в лавах якої також вистачає друзів Вучича та прихильників концепції "сербського світу". Але зрештою виносити її на голосування у Подгориці  чи то не наважилися, чи то вирішили не йти на самовикриття.  Це, однак, не означає, що Чорногорію викреслили з планів побудови "великосербської спільноти". Просто ризикованіші завдання взяли на себе неурядові організації (неурядові принаймні за формальними ознаками) та "небайдужі патріоти" - на кшталт все того ж Миролюба Петровича. Знову ж таки, йдеться зовсім не про окремий випадок. Навіть на "музичному фронті" подібних "проривів" було вже кілька – досить згадати кілька варіацій пісні про сербський прапор, що має майорити "від Призрена до Румії" (Призрен – це сьогоднішнє Косово, а Румія – гора саме в Чорногорії). Тому намагання представити "ініціативного продюсера" одинаком і мало не "міським божевільним" - для чого одразу знайшлися підстави -  не мають вводити в оману. З українського досвіду ми знаємо, що для "закидування пробних каменів" часто використовують подібних персонажів – саме для того, щоб в разі чого завжди можна було "позадкувати".  Завдання цих маргіналів – не надати ініціативам серйозності, а перевірити реакцію і, по можливості викликати конфлікт. А якщо "пройде" - то рухатися далі, намацуючи ґрунт для подальшого наступу. Втім, за спинами "ініціативних диваків" проглядаються контури структур набагато системніших. Не дарма, скажімо Петрович так критично відгукнувся про "світське спрямування" політики останніх володарів Чорногорії. Бо ідеалом для нього, вочевидь, залишається чорногорська "держава-митрополія" XVIII сторіччя, на чолі якої стояли православні владики.  Ті ж ідеали, вочевидь, сповідують і очільники Сербської православної церкви – головного натхненника  просербських настроїв у Чорногорії. Надто вже очевидні для них паралелі між заходами князя Данила і короля Миколи з одного боку та поведінкою чорногорської влади часів Мило Джукановича.  Хоча насправді, справа не в особистих симпатіях державців. Незалежна держава – якщо вона справді хоче бути незалежною - завжди прагнутиме як політичного, так і церковного усамостійнення.  Утримуючи сусідів в орбіті "сербського світу" Сербська церква сподівається зберегти свій вплив… і своє майно. Врешті-решт, саме питання власності розсварило її свого часу з Джукановичем. Та й у Косові від самого початку конфлікту чи не найгарячішим питанням була доля храмів та монастирів. Які, звісно, були осередками духовного життя. Але ж не тільки. В подібних питаннях не завжди можна зрозуміти – чи йдеться лише про "серце народу" чи ще й про кишеню біля серця… Спеціально для Еспресо Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю