І ще про магічну — символічну — містичну, ну, я вже не знаю яку, але якусь-то силу історичної спадщини (загалом, і совкової зокрема), про яку зараз, у зв'язку із заміною радянського герба на тризуб на щиті Самі Знаєте Кого, не заговорив лише ледачий. Коли я вперше був у Будапешті, був щиро вражений будівлею тамтешнього парламенту. Потім повернувся до Києва, поглянув на наш і подумав: "Напевно, в цій комуняцькій будівлі й всі думки мимоволі налаштовуються на комуняцький лад. Ех, нам так не жити, як ото в Будапешті...". А потім виявилося, що в українській будівлі можуть засідати аж зовсім не комуняки, й навіть складати абсолютно не-комуняцьку більшість (теж, звісно, не цукор, але ж...). А потім виявилося, що з будівлі будапештського парламенту може виходити таке, що якось різко перестаєш їм там заздрити. Читайте також: Клепана мать Мораль: іншого парламенту нам найближчим часом ніхто не побудує так само напевно, як ніхто не знесе оту "залізну Оранту" на дніпровських схилах. Але непереборної містичної сили ні в тому, ні в тому немає. Тому енергію боротьби з радянською спадщиною краще все ж таки перенести на щось практично досяжне. І не робити з одного прикладу загальне правило за принципом шкільного педагогічного псевдокантіанства: "А якщо всі так робитимуть, тобі сподобається?!". Ні, всі так не робитимуть. Треба індивідуалізувати. І добре пам'ятати, що таке ad hoc. Джерело Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю