Ані Україна і Західний світ, ані російський агресор і його підпихувачі не мають сценаріїв швидкої перемоги. Відновлення західної допомоги й зрушення з мертвої точки мобілізації, нарешті посилення фортифікації та мінування дозволили зірвати плани росіян щодо північного театру наступу — на Харківщину і Сумщину. Однак на Донеччині, зокрема, просування триває, хоч мрії ворога про "прорив фронту" і залишаються його мріями. З іншого боку, повільність фортифікації та мобілізації, повільність і недостатність забезпечення озброєнням — як вітчизняним, так і партнерським — поки не дозволяють ЗСУ надійно зупинити, перемолоти й відкинути ворога. Отже, війна котиться за своєю логікою — як війна на виснаження. Марення Путіна про "чотири області" як передмову до переговорів показує налаштування агресора. Він вірить, що "перечекає" Україну і Захід, перетерпить втрати й витрати та виснажить Україну, змусивши до капітуляції. Читайте також: До останнього солдата? Чи потрібна така війна? Це дещо змінює сприйняття сценаріїв закінчення війни. З подачі "марафону" і телеграм-пулу влади у суспільній свідомості посіяно острах "зради", сценарію "перемирʼя не в кордонах 1991 року". Натомість для агресора пріоритетним є інший сценарій — підкорення і знищення субʼєктності України як такої. Приблизно за зразком "стамбульських угод", нещодавно оприлюднених. Натомість, судячи із заяв лідерів західних країн, там продовжують розглядати сценарії "часткового" миру. Єдине — він не має бути капітуляцією України. Тож Україна має підійти з позиції сили. Восени 2022-го ЗСУ звільняли українську територію. Ворожі "воєнкори" бєлькотіли щось про "вєлікоє отступлєніє". А проте окупанти проводили фейкові референдуми й оголошували про "включення до конституції" окупованих територій. Тому "позиція сили" мала б означати рішучу поразку російських військ в Україні. Для цього Україна ресурсів не має. Тож результат війни визначиться тим, хто встоїть довше. Читайте також: Президент та його команда не дорослішають Як цього досягти? Як знизити для України ціну війни на виснаження, а для Росії — підвищити? При тому не впасти у небезпечну "звичність" війни. Коли Україна перетворюється у "санітарну зону", отримуючи ресурси лише щоб утриматись, але втрачаючи людей, інфраструктуру й ресурси. Це вимагає суттєвого перегляду політики. Перше. У зовнішній політиці абсолютним триєдиним пріоритетом має бути отримання допомоги, підвищення санкцій проти РФ, вступ до НАТО і ЄС. Лише вступ України до НАТО означатиме безпеку від майбутньої агресії Росії. "Саміт заради саміту", який не приніс жодного результату, крім "сімейного" фото, має стати останньою пересторогою проти марнотратства сил і ресурсів, авторитету і впливу на пусті заходи. Друге. В економіці має бути запроваджено режим найбільшого сприяння тим, хто працює і платить податки. Перевірки, а тим більше зупинки діяльності підприємств мають бути відкинуті. 75% українських компаній і так нарікають на брак робочої сили. 65% опитаних компаній сказали, що для них відключення електроенергії – це критично і близько навіть до банкрутства бізнесу. Читайте також: Представники держави часто ставляться до громадян, як окупанти - так, ніби то не вони слуги народу, а громадяни — їхні слуги У цих умовах виробники потребують підтримки, кращого доступу до кредитів і інвестицій, а не тиску і підняття податків. Само собою, має бути наведено лад у бронюванні. Поки щодо людини вирішується питання бронювання, вона не має підпадати під мобілізацію. Третє. Інновації та постачання. Ефективні рішення мають запроваджуватись випереджальними темпами. На це — кошти і держави, і громад, і партнерів. Бо єдиною противагою кількості росіян є досягнення технологічної переваги. Четверте. Фортифікація і мінування. Тут за спроби розкрадання і зрив якості й темпів має бути швидка і жорстка відповідальність. Робота парламентської ТСК має бути постійним генератором новин з цих питань. Пʼяте. Ефективна мобілізація — з гарантіями навчання і служби за фахом. З ухваленням чіткого терміну служби та гарантій ротації. Зі швидкою реакцію на проблеми та виправлення помилок. У цих питаннях влада показує хронічну нездатність діяти швидко та ефективно. Рішення ухвалюються пізно і половинчато. Результат — втрати на фронті, витрати ресурсів, виснаження людей. Влада сподівається, що запасу міцності країни й періодичних вливань допомоги вистачить, щоб встояти. Але задача влади — не перекладати тягар на громадян. Владу обирають шукати оптимальні, а не "прості" і примітивні рішення. Коли під час війни проведення виборів неможливе, офісних "менеджерів" має змінити Уряд національної єдності та порятунку. Однак мотивації для цього влада поки не має. Вона може зʼявитись або під тиском обставин, або громадським тиском, або тиском партнерів. На жаль, кожен день зволікання обходиться Україні дуже дорого. Джерело Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю