Ці незримі присутні, ці побратими, багатьох із яких уже немає на білому світі. Немає Андрія Панчишина, Остапа Федоришина, Василя Жданкіна... І знову загрожена Україна, якої тоді ще взагалі не існувало як держави. "Ця реальна любов, цей неістинний я, опановують вишні цю правду і втому: був у мене народ, є порожня земля, що колись Україною звалась і домом", – пригадую рядки тодішніх своїх віршів. Замість України існував Związek, понура, приречена, але все ще небезпечна потвора, в якій ми народилися і яку щосили хитали з молодечою завзятістю. В автобусі, яким ми з театром "Не журись!" мандрували тоді Польщею, у моїй подорожній сумці лежали нещодавно видані примірники греко-католицького молитовника, декілька Біблій і чудовий чай. Такого чаю в Союзі неможливо було знайти в ті дні. Вже не кажучи про молитовники забороненої підпільної церкви, про інші крамольні книжки та часописи, привезені з Польщі та Литви. Наші пісні також були крамольні. Як і "Ще не вмерла Україна...". Читайте також: Мовчання моря пам’яті Щоранку вибігаю на пробіжку над Сяном. Свіжі пахощі літньої води, на тому березі пишно цвітуть липи, всюди такі ж, як я, бігуни або велосипедисти. У садах повно троянд і запашного жасмину. У церквах мелодійно дзвонять дзвони, закликаючи до Служби Божої. Свій голос подають і дзвони греко-католицької катедри святого Івана Хрестителя, до якої ми вирушаємо в неділю з дружиною. Тепер це не підпілля. Тепер цієї віри та приналежності можна не боятися. Щоправда, ніхто не бачить шрамів і ураз, висічених на душі маленької беззахисної дівчинки, змушеної ховатися колись зі своєю щирою вірою перед усім радянським світом, перед сусідами й однокласниками. Добре, що минулося, каже моє кохання, посміхаючись. Добре, що нашими співвітчизниками є отець Андрій Нагірняк і владика Борис Ґудзяк, святий Шарбель і свята Мала Тереза, Майстер Екгарт і святий Іван Павло II. А не ті зомбі й чужинці з радянського минулого, для яких смішною була наша мова, неправдивою – віра, небезпечною – свобода. Утім, вони й досі тягнуть свої нечисті лапи до наших душ, до наших сумлінь і переконань. До наших земель, до кожного українського дому. Тут, у Перемишлі, є меморіал, присвячений жертвам царських репресій періоду поділів Польщі, а також совєтських депортацій 1939–1956 років. Польські, як і наші тепер, діти змалку знають про небезпечного ворога за східним кордоном, невиліковного садиста, масового вбивцю, окупанта й загарбника. Читайте також: Війна як піст Я зупиняюся перед пам’ятником, щоб віддихатися після швидкого бігу і знімаю кашкета. Перед репресованими й розстріляними, перед десятками тисяч учителів і священників, музикантів і поетів, безневинних людей, вивезених до Сибіру, до Казахстану, до міст, названих іменами радянських катів, всіх цих Куйбишевих і Молотових. Хіба не символічно, що попередня назва міста Куйбишев – Каїнськ? Ні, росіяни – не скіфи з розкосими очима, як писав один з їхніх піїтів, і не спадкоємці азіатської жорстокості монголів та татар, які єдині могли тримати це ненависне плем’я в покорі; вони – діти та спадкоємці Каїна, архетипного братовбивці. Їм немає і не може бути місця на нашій землі. …Тут, у Народному Домі, центрі українського життя, часто відбуваються репетиції дитячого хору. Ось і сьогодні, працюючи над своїми текстами, я підводжу голову, і, посміхаючись, слухаю про куру-шабатуру, яка по садочку ходить та й ходить. Ці голосисті діти у вишитих сорочках. Ця найрідніша мова, найкраща для співів, сповідей і молитов. Збережи цих дітей, Господи, від зла, прошепочу, прийшовши до нашої церкви. Нехай хоч цього разу Твоя рука прожене ворожі племена на болота, з яких вони вилізли, щоб відібрати в нас світло, радість і сенс життя. Не дай знову поневолити цих дітей на десятиліття. Не допусти, щоб нові покоління українців знову народжувалися в неволі, як народилися в ній ми. Хай непорушно стоїть Дім нашого народу, хай ніколи не буде в ньому совєтського клубу, ані в’язниці. Спеціально для Еспресо Про автора.  Костянтин Москалець, письменник Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю