Відучора спостерігаю за тим, як, окрім лавини захоплення Ольгою Харлан, у деяких людей виникає також питання: а чому спортсменці можна було змагатися з росіянкою, перемогти її та фінальним жестом зайвий раз ефектно підкреслити своє ставлення до Росії та її представників, а культурним діячам – зась? Чесно – теж про це думаю. Здається, тут немає простих відповідей та рішень – ані на спортивному, ані культурному, ані іншому полі. Дозволю собі висловити вголос деякі сумніви й запросити вас до дружньої дискусії (категоричне фиркання лишіть при собі, а особливо ті, кому не доводилося відмовлятися від запрошень до участі у престижних конкурсах). Як культурна діячка я спостерігаю за тим, що змінюються контекст, деякі правила гри, і є сильне відчуття, що, можливо, нам у нашій спільноті знову потрібно повернутися до внутрішньої дискусії щодо можливих сценаріїв участі у культурних заходах, куди запрошують також росіян. Читайте також: Не можуть раби перемогти вільну людину Упродовж минулого року я неодноразово відмовлялася від участі у престижних подіях і не шкодую про це. Але зараз мене все більше і більше мучить думка, що наші протести й вимоги не працюватимуть нескінченно, що, відмовляючись, ми в результаті програємо – організатори нас просто з полегшенням викреслюють зі своїх програм, й українські голоси просто відсутні на тих чи інших майданчиках. Читайте також: Ця війна була завжди Також неодноразово ми вже говорили між собою про те, що різні рішення залежать від конкретних ситуацій і не існує одного універсального сценарію. Є чимало нюансів і різних форматів. Намагаюся розібратися у своїх відчуттях: особисто я і далі не готова "грати на одному полі" з росіянами, бо в більшості культурних заходів не може бути таких явних перемог, як у спорті. Тобто бути на одній сцені, у форматі спільних дискусій, круглих столів, не кажучи вже про різні варіації жестів примирення тощо., – ні, для мене це взагалі не варіант; таким чином легітимізується поле для можливого діалогу, що поки є неможливим. А от чи знімати, наприклад, свій фільм із програми кінофестивалю загалом, якщо вони запросили також фільм російського режисера? Вже сьогодні думаю, що це тупиковий шлях, у нас і так скоро не буде цих фільмів, якими ми можемо представляти Україну. Хоча тут теж залежить... Бути от прямо в одній програмі, в одному конкурсі особисто я поки не готова: не маю внутрішнього ресурсу. Але, напевно, не засуджуватиму колег, які приймуть таке виважене рішення. Особливо, якщо вони красиво перемагатимуть і демонстративно "не потискатимуть руки" противника. Одне слово, є відчуття, що до цієї внутрішньої розмови ми повертатимемося ще знову і знову. Але вчорашній яскравий сильний жест зайвий раз нагадав, що є про що подумати. Джерело Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю