Сумне кіно документує захоплення росіянами українського міста — Чернов, Малолєтка та Степанова були останніми журналістами, які залишалися в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Там багато крові, поту, сліз. І людей, яку б мали жити довге і щасливе життя. Однак не факт, що мають навіть могилу. "Я буду першим режисером, який скаже, що хотів би ніколи не виходити на цю сцену і щоб Росія ніколи не нападала на Україну", — сказав, отримуючи нагороду, режисер "20 днів у Маріуполі" Мстислав Чернов. Прикметно, що усі троє українських авторів знають про війну з власного досвіду — Мстислав і Василіса харків’яни, а Євген Малолєтка родом із нині окупованого Бердянська. Саме тому їхні чорні вбрання на сцені були не просто скорботою через війну в Україні — це власний, зболений досвід. Саме таке кіно потрібне тут і зараз. Не серіали Юрія Горбунова про уклоністів. І не "Свати" польською мовою на 1+1. І не постановчий "Юрик", який витискає сльозу у домогосподарок, але повністю викривляє дійсність, як насправді було в окупованому Маріуполі. Багато хто уже написав, що навряд чи подивиться це кіно, бо надто боляче. Може впасти у депресію. Але це більше ніж кіно, це документальне свідчення — саме кадри наших журналістів із Маріуполя переламали хід війни. Вони змусили наших західних партнерів уперше заговорити про зброю для України. Так вперше в цій фазі війни світ пробачив, що Росія вбиває породіль у пологових і нищить дітей у драмтеатрі з написом на майданчику "Діти". І головне — що в тотально русифікованому Маріуполі ніхто не чекав Росію. Не було такого плану у містян стати росіянами й померти там. Читайте також: Оскар для України: кому заважав епізод з нагородженням "Маріуполя"? Краще б не було такого фільму для першого українського Оскара. Однак ми не можемо змінити той ранок 24 лютого. Ніяким чином не оживимо вбитих. Однак — можемо змінити історію і поквитатися з убивцями. Зараз ми не можемо оцінити масштаб події, бо надто свіжі рани. Однак це історичне кіно, за яким вчитимуть історію. І це важливо в умовах, коли росіяни розгорнули пропагандистську кампанію в стилі: ми відбудовуємо Маріуполь. І запускають фейки в стилі "італійська акторка Орнелла Муті відвідала Маріуполь". А те, що пенсіонерка італійського кінематографа насправді їздила на заробітки в Сочі, — неважливо. З неприємного — нагородження фільму "20 днів у Маріуполі" не включили в скорочену міжнародну телеверсію церемонії "Оскар". В головному офісі правовласника — Disney Entertainment пояснили, що це сталося через часові обмеження, передбачені для короткої версії шоу. "А от зведений підсумок усіх пропущених переможців, у тому числі "20 днів у Маріуполі", до скороченої версії включено", − йдеться у відповіді Disney Entertainment на запит українських журналістів. Це не дуже приємно з огляду на те, що минулого року для стрічки "Навальний" і промови ще живого Олексія знайшлось місце в міжнародній версії "Оскара". При чому спіч Юлії Навальної був цілком політичний. Росіяни тривалий час за нафтогазові гроші просували на експорт свою культуру — і кінематограф був не менш важливим, аніж балет. Всі ці андрєї звягінцеви, клан Міхалкових, Бондарчук і Бекмамбетов регулярно штурмували різні кінофестивалі, премії. І потужно вписались в кіношну тусовку. Звісно, переможців Каннських і Венеційських фестивалів не будуть вважати такими поганими, як Путін. Але варто б світу уже поцікавитись, звідки беруться ці самі мільярди на розвиток кіносфери в Росії. Вирізання заради економії часу історичної промови українського документаліста — неприємна історія. Але чи чекаємо ми від цього світу справедливості після заяв Папи Римського про білий прапор і прохань до українців поступитись інтересами заради Росії? Читайте також: Оскар для України: де тут держава? Цей світ варто трясти, підносити йому нашатирний спирт під ніс. І втовкмачувати, що так, як учора, уже не буде. Час легких рішень і легких торговельних відносин із РФ минув, як би Москва не переналаштовувала свою логістику через Дубай, Грузію та Вірменію. "20 днів у Маріуполі" — той фільм, який варто подивитись і людям з міцними нервами, і тим, хто не очікував, що українців з їхньої землі вириватимуть з м’ясом. Тому найбільша відзнака для наших авторів — піти на цей фільм у кінотеатр, глянути його на онлайн платформі. І не посоромитися написати Мстиславу, Євгену та Василісі "Дякую". Все інше? Ми не чекаємо від світу жалощів і доброти. Ми видряпаємо їх у той момент, коли багато хто махнув на нас рукою. Хто тією ж рукою примушує нас до капітуляції перед Росією. Війни виграють ті, за ким правда. І вона за нами. Залишилось лише донести це фахово, як зробили наші три військові журналісти. Спеціально для Еспресо Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Читати повністю